До
Хвальної Редакції журналу «За Патріярхат»
Філядельфія, Пенсилвенія.
Хвальна Редакціє!
Буду вам вдячний за надруковання цього листа в журналі «За Патріярхат». Це буде моя відповідь усім тим Шановним Паням і Панам, що звертаються до мене (телефоном і листами) із питаннями на актуальні теми нашого церковного, суспільного, політичного і громадського життя. А питання у них є такі:
Яка є дійсна ґенеза так званого «Міжкрайового Координаційного Осередку за Патріярхат і Помісність УКЦ», та яке його відношення до партійно-політичних сил?
Дехто думає, що цей осередок постав неначе «деус екс махіна». Але це не так. Передпородовий (інкубаційний) час був у нього довгий а панове із Чікаґо й Торонто вже від початку травня пильно і потайки монтували його так, щоб усіх заскочити й поставити перед доконаний факт. Батьком у цьому породі треба вважати партію, що «усіх визволяє». Політичним силам, не менше як владиці Ізидорові Борецькому й Митрополитові Максимові Германюкові, потрібний їхній «власний» мирянський рух, на СКВУ у Торонто, в листопаді 1973 року. Незалежний мирянський рух, із власною концепцією і власною головою їм до цього не придається.
Це правда, що Чікаґівський осередок є надзвичайно координаційно-динамічний. Колись, в наслідок цієї динаміки священикові кров з носа текла, а сьогодні вона, («динаміка»), вилізла на вершок патріярхальної піраміди, щоб «універсально» імпонувати, поучувати і навіть диктувати. Головними «акушерками» породу цього, як у Канаді так і в ЗСА, незаконного новородка, що прийшов на світ не у висліді нормального подружжя, а тим «другим» порядком, якого чесні громадяни соромляться, були «козаки-весельчаки» з бувшої «Координаційної Ради Укр. Організацій ЗСА і Канади за Патріярхат», маючи добру практику з минулого. Узаконила усе це вища партійна влада інструкцією ч. 12. Ролі неполітичного поважного і непартійного др. Пелеха пояснити не можу, але думаю, що не з власної волі він прикриває партійно-групові закуліси цієї досить сумної драми.
Чому Блаженніший Кир Йосиф І уділив своє благословення цьому осередкові, коли його праця у своїй основі є роз’єднуюча?
Наш Патріярх переписується з багатьма організаціями й людьми, і нікому не відмовляє свого архипастирського благословення, бо так належить найвищій духовній особі. Подібні благословення одержують інші організації, родини та особи. Одначе це є дуже неетично й неморально використовувати такі благословення для піддержки амбіцій і авторитетів серед українського суспільства тоді, коли цього не вдається осягнути нормальним громадським правопорядком, власною повагою, моральною силою та чесною, тихою відданою працею без пустої самореклями у пресі. Колись вже канцелярія їх Блаженства остерігала у пресі перед самовільним використовуванням його куртуазійних зворотів у листах, але це нічого не помогло. Зрештою — координувальники лиш деякі листи вживають для пописів перед наївною громадою, а решту з них старанно затаюють.
Яка була ціль поїздки Блаженнішого до Тайвану і Японії і які є позитиви з цієї поїздки для нашої Церкви в сучасну пору?
На це питання я можу оферувати лиш частину відповіді. Об’єктивно — кожна поїздка, де лиш можна придбати прихильників нашій Церкві, є корисна. Сумніваюся, чи ця специфічна поїздка поширила круг знайомств їх Блаженства поза тими, що він їх мав серед дипломатичних представництв у Ватикані. Але після закінчення його поїздки по світі я можу зробити два важливі підмічення, що стосуються квалітативної сторінки цього питання. Поїздка відбувалася по тій самій «путі», куди часто їздили партійно-політичні лідери в нецерковних справах, і це додає амуніції противникам і ворогам нашої Церкви. Большевики зі шкіри вилазять, щоб пов’язати нашу Церкву з політикою, бо цю останню легше громити. І друге — більша дипломатична активність у віддалених азійських краях, а менша на американському терені, що впало мені в очі, напевно не сталася без активної «помочі» противних нам чужих і своїх сил.
Чи правда, що Папа Павло Шостий приняв був покійного вже владику Ісповідника Віри Василя Величковського холодно?
Оскільки мені відомо — так. Передовсім Покійний Владика дуже довго чекав на авдієнцію з Папою. Коли ж вкінці діждався, і пішов у товаристві о. др. Хоми, то перед дверима замінили о. др. Хому отцем Миськовим, ревним служащим Східньої Конґреґації і проповідником Василіянської екземпції. Перекладач мусів бути «свій». Це правда також, що Папа поставився до Владики Ісповідника не зовсім тепло, як про це широко говорилося, та що це викликало певне розчарування у багатьох, бо чейже він був мучеником не тільки за саму нашу церкву, але й за вірність Апостольському Престолові. Одначе з обсервації видно, що Папа Павло Шостий є кращий дипломат і політик, як пастир, і тому більше у нього сентименту до тих, що мають силу, ніж до тих, що терплять за віру.
Мене задоволило те, що весь український нарід віддав Єпископові Мученикові найглибшу пошану. Мені байдуже, що про нього думають у Ватикані.
Що думаєте про номінацію Митрополита Амброзія Сенишина на члена Східньої Конгрегації
Думаю, що філядельфійський Митрополит приняв намінацію добровільно, бо з кандидатом завжди консультуються. Було б краще, щоб українські владики не приймали становищ у тих інституціях, де нехтують правами їхньої Церкви. Але таке ще у нас не було. Шкода, що Митрополит Амброзій попав туди в товаристві супер-льояльних, як о. Марусин, о. Химій, ЧСВВ, о. Ваврик, ЧСВВ, та що у певних ситуаціях йому одному тяжко буде оборонити своє становище й участь у Постійному Синоді. Подвійна льояльність тут дуже трудна. Одне Митрополит Амброзій матиме завжди на увазі, а це те, що воля тисячів його мирян, яку він під час недавних імпрез так тріюмфально приняв — ніколи вже не зміниться.
Читачі «Українського Життя» з Чікаґо бажають знати мої думки про виступи др. А. Білинського на патріярхальні теми.
В сучасну пору «патріярхальні експерти» родяться мов гриби по дощі й до цього комплету експертів зараховують др. Білинського. Мушу ствердити, що коли він писав пpo СРСР, право й економіку — то він знав про що пише, чого не можна сказати стосовно теми патріярхату. Його цинізму, оклевечування й намагання обезцінити мирянський рух не закриє ні позем його журналістичної ерудиції ані особистої культури. Він важко хворіє на партійну алергію, лиш не може трапити там, де вона (партійність) є. Його закид в сторону інж. Степана Процика є клеветою, бо Процик не підходить під його алергічні стандарти. Ця невтомна людина, з якою я більше як шість років разом працював, має свої здецидовані і тверді політичні погляди й асоціюється з групою таких як він, але це ніяк не було в конфлікті з його працею в товаристві й ніхто не може знайти доказу на його групову льояльність в товаристві. Тим більше пан Білинський в Мюнхені. У своєму протипатріярхальному засліпленні др. Білинський помилився в аргументах і особах.
Що думаєте про значення останньої канонічної візитації єпархій Патріярхом Кир Йосифом І?
Аранжування візитацій, в чиїх би руках воно не було, випало фатально. Плянувальники менш важними імпрезами й посвячуванням посвячених уже церков і речей вичерпували повністю час Блаженнішого, а при тому і його здоров’я. На важніші кроки ніхто не здобувся. Миряни і священики не мали можливості зустрічей, чого старанно проводирі допильнували. (За винятком партійної еліти, на що час знайшовся!). Було зроблено так, що не стало часу на зустріч Блаженнішого з українськими мистцями, які зібрані очікували його, щоб він особисто запізнався з їхніми успіхами і проблемами. Не було також часу на візиту в Голови Української Автокефальної Православної Церкви Високопреосвященного Митрополита Мстислава, на молитву у церкві-пам’ятнику, чи на цвинтарі, на якому поховані стільки визначних людей, президентів, владик, мистців, вояків і других добрих дітей нашого народу. На усе це не стало часу, бо був лиш поспіх, і поспіх. Через це і значення візитації не таке, як повинно бути.
Відчувалося брак одного відпоручника із канцелярії Блаженнішого для уточнення пляну поїздки, який не допустив би до неточностей і хаосу. А так, хоч Високопреосвященний Кир Йосиф Шмондюк заповів у Ню Йорку «нову еру», то уся поїздка Патріярха відбулася ще таки у «старій ері»…
Остання візитація Блаженнішого була передовсім його особистим тріюмфом. Весь народ, духовенство і владики визнали його морально і фактично патріярхом. І то дійсно весь народ. Навіть ці, що колись ганебно про нього писали, недоцінювали його післанництва — мусіли соромливо склонити в покорі свої голови й визнати його патріярхом. В той спосіб задемонстровано й Ватиканові нашу єдність і непохитність у наших змаганнях, що можна вважати пропозицією співіснування з ним на базі визнання прав нашої Церкви й волі її вірних та ієрархії. Кольоніяльне правління як у політичному світі так і в церковному віджило своє. Наша церква, а головно ієрархія, повинна діяти на новій базі, обдумано й відповідально. Від Синоду очікуємо дальших дій.
Здається, я покрив приділений мені простір. Наступні питання відповім у черговому числі журналу.
Др. Зиновій Ґіль
