Немає сумніву, що п. Ст. Кікта належить до кола людей, які ставляться з пієтизмом до особи Блаженнішого Патріярха Йосифа, а свою відданість ідеї патріярхату засвідчив ділами, насамперед в ділянці філятелії.
Все ж таки я не можу погодитися з деякими твердженнями в його статті «Огайський Деканат в Пармі вшанував Патріярха Йосифа», що появилася в травневому числі ц.р. в «Патріярхаті», і тому в ім’я історичної правди мушу зробити деякі спростування.
Відомо, що приїзд Блаженнішого з-за залізної заслони після довголітньої каторги викликав велике душевне піднесення і радість у всіх осередках, де живуть українці, а між ними і в Клівленді. На жаль, великий Клівленд, в склад якого входить і передмістя Парма, вславився в короткому часі своїм неприхильним наставленням до Патріярха та Патріярхального руху, і тому твердження дописувача, що «Клівленд був одним із перших осередків, що виявився беззастережним звеличником діяльности Ісповідника Віри Йосифа» грубо розминається з правдою.
А наступне твердження, що немов би побут Блаженнішого Патріярха в Клівленді в днях 14-15 жовтня 1976 p., з нагоди посвячення будови нової парафії «Покрова Пресвятої Богородиці», залишив «незабутні спомини» годі трактувати поважно — це радше якесь загадкове непорозуміння.
Саме тут при цій нагоді завдано нашому Патріярхові найбільшого удару і зневаги. Його присутність зігноровано і за винятком о. д-ра Із. Нагаєвського з Лорейну, ні один священик огайського деканату не взяв участи в урочистих відправах посвячення згаданого храму. Жалюгідні події, що розвинулися на терені деканату широко відомі,— про них писала наша церковна і частина світської преси, і тому зайво їх тут вичисляти. Адже суспенсу першого пароха св. п. о. крилош. М. Павлишина, бойкотування його похорону клівлендськими собратами, називання патріяршої церкви «Клюбом» і заборону ховати її вірних і їхніх дітей на місцевому українському католицькому цвинтарі годі вважати за вияв «беззастережного звеличання діяльности Патріярха Йосифа».
І тому було б краще не згадувати про ті «незабутні спогади», бо гіркої правди словами вибілити не можна.
Мирослав Мичковський
