Вельмишановний Пане Редакторе!
У Вашому цінному журналі «Патріярхат» (ч. 10 за жовтень 1980) в статті «Панель до проблеми Надзвичайного Синоду» поміщено «Відповіді о. д-ра Миколи Комара» (ст. 13-16) в якій під ч. 4, читаємо (стор. 15 підкреслення мої): «історично не було Києво-Галицької Митрополії як такої… коли московські царі знищили Унію і московський Патріярхат остаточно підкорив насильно київську митрополію… за папи Пія VII, який окремою буллею… відновив Галицьку Митрополію з осідком у Львові і… згаданою буллею львівські митрополити одержали титул: митрополит львівський і галицький».
Перш усього, твердження о. Автора, начебто «московський Патріярхат насильно підкорив київську митрополію, не є вповні згідне з історичною правдою. До наших часів збереглися «смиренні» слова луцького єпископа (незєдиненого) Ґедеона, князя Святополка Четвертинського, якого на соборі 8 липня 1685 р. обрано одноголосно київським митрополитом, що він, мовляв, прийме «жезл архипастирський не от кого другого, как от московського патріярха». А в жовтні 1685 р. поїхав митрополит-елект Ґедеон до Москви, де в Успенському соборі прийняв поставлення з рук московського патріярха Йоакима (1673-90). Збереглося теж до наших часів «Присяга Ґедеона в Москві» (Д-р Іларіон Огієнко, Архиєпископ Холмський і Підляський, «Українська Церква» т. II. Нариси з історії Української Православної Церкви. Прага 1942. В-во Юрія Тищенка, Наукова Бібліотека «ЮТ» ч. 19-21 стор. 59-66) в якій він присягає послух «святішому Кир Йоакиму, патріярху московському… будущему, патріярху, россійСьким преосвященним митрополитам, архиєпископам і єпископам»…
Ще кращий доказ «насильного підкорення» московському патріярхові одного з найважливіших центрів українського життя, Печерської Лаври: коло 10 березня 1675 р. польський король Ян II Собєскі найменував львівського єпископа Йосифа (Шумлянського) єпископом-помічником київського митрополита Нелюбович-Тукальського, тодішній архимандрит Варлаам Ясинський, боячись втратити великі маєтки Печерської Лаври, вислав посольство до московського патріярха Йоакима, прохаючи його благословення і грамоти на архимандрію і тим самим правно передав канонічний заряд Печерської Лаври московській патріярхії.
Так по суті виглядало «насильне підкорення» Української Церкви Москві. Вибираючи між Унією з Апост. Столицею і підданством Москві, вибрано друге.
Натомість дуже цікаве питання, що його варт було обговорити обширніше, враз із занедбаною у нас ділянкою титулятури наших владик, а зокрема київських і галицьких митрополитів, заторкнув о. Автор, пишучи, що «історично не було Києво-Галицької Митрополії, як такої. Правда, здогадно, такого титулу (незалежно, що в щоденній мові ми цього означення вживаємо!) офіційно не було. Але були зв’язки «де юре» і були зв’язки «де факто». Коли б (як це справедливо підмічує Василь Гришко у своїй студії «3 історії титулятури київських митрополитів» — «Віра і знання» — праці Науково-Богословського Інституту УПЦ в ЗДА, І, Нью Йорк 1954, стор. 68-79) «київський митрополит обрав собі осідок не в Галичі, що було б цілком натурально,а перенісся в північну периферію своєї обширної митрополії» — це питання було б розв’язане.
Але знову ж (Гришко, стор. 78) «в 1641 р. митрополит Петро Могила під актом обрання кандидатів на єпископа Львова, Галича і Кам’янця Подільського підписався: «Архієпископ-Митрополит київський, галицький і всея Руси, рука власна». Так же ж читаємо в акті обрання митрополитом Сильвестра Косова, де сказано, що обрано «митрополита київського, галицького і всієї Руси». Знову ж на Соборній Грамоті Українського Єпископату 1590 р. («Початки Книгопечатання на Землях України», Жовква 1924 III часть. Річеві прилоги ч. 206) читаємо: «Волею Божою Михаїл архиєпископ-митрополит Київський і Галицький і всеї Россії».
Що більше: в 1525 р. київський митрополит Йосиф III православного галицького шляхтича Якима (в чернецтві Ісаакія) Ґдалицького найменує намісником галицької єпархії, (д-р М. Андрусяк, «Львівське, галицьке й кам’янець-подільське православне та уніятське єпископство у Львові» — «Голос», т. X. кн. І. 1959, Йорктон, Саск. ст. 43-49) а адміністраторами київської митрополії є ціла низка львівських владик, як Арсеній (Желиборський — 1641) Йосиф (Шумлянський — 1675) включно з Левом III (Шептицьким) який, як львівський єпископ і єпископ-помічник митр. Филипа (Володковича) стає київським митрополитом 1778 р.
Іншими словами кажучи, хоч титулу офіційно «києво-галицька митрополія» здогадно не вживалося, то таки і «де юре» і «де факто» зв’язок владичний між Києвом і Галичем — (Львовом) існував.
Одначе ніколи львівські, чи радше галицькі владики не мали титулу львівських митрополитів, а тільки спершу мали титул «єпископ галицький». З уваги на те, що єпископ галицький Макарій (Тучапський — 1539-1549) за постійну резиденцію (Андрусяк, стор. 45) вибрав собі манастир св. Юрія у Львові, до титулу «єпископ галицький» додано ще «львівський», який ставлено згодом перед «галицький» з уваги на постійний осідок владики у Львові. Владича катедра у Львові була другою катедрою галицького єпископа, бо першою катедрою Успіння Пресвяаої Богородиці був Крилос. Третю владичу катедру створено в Кам’янці Подільському, столиці тодішнього подільського воєводства й тому повний титул до часу відновлення галицької митрополії, звучав: «Єпископ львівський, галицький і кам’янця подільського», а з хвилиною відновлення, «митрополит галицький, архиєпископ львівський, єпископ каменецький».
