Пишу до Вас у справі, яка мене дуже болить: Ваше ставлення до пісні-молитви за нашого Патріярха. Та мій біль — кого він цікавить? — то ж — залишім. Але не можна залишити справи. А справа ця – доля Української Католицької Церкви. Про неї — пізніше. Тепер же про факт.
Українські Дні в Римі, в липні ц. р., відкрили нову сторінку в історії УКЦ. В соборі св. Петра, під час архиєрейської літургії, священик-сослужитель, один із сеньйорів українського духівництва, людина науки, добрий знавець східнього християнства, проголосив:
«БЛАЖЕННІШОГО ОТЦЯ НАШОГО ЙОСИФА, ПАТРІЯРХА КИЄВО-ГАЛИЦЬКОГО І ВСІЄЇ РУСИ, ПОМ’ЯНИ ГОСПОДИ В ЦАРСТВІ СВОЇМ НИНІ І ЗАВЖДИ, І НА ВІКИ-ВІЧНІ».
Проголосив це старовинною грецькою мовою. І це, в римському соборі, мало свою вимову: це був відгомін екуменічних ідей митр. А. Шептицького — поєднати Схід і Захід: і доказ, що його ідеї живуть і сьогодні в УКЦеркві.
Це проголошення — це світла, величава подія. Один паломник писав у «Свободі» про тіні українських днів у Римі. Це добре. Бо — як були тіні, то було й СВІТЛО.
Після повороту з Риму наші паломники започаткували в лондонській церкві звичай: по богослуженні співають молитву за Патріярха. Коли лунають перші звуки пісні, Ви хреститесь і виходите з церкви. Люди здивовано споглядають один на одного і — співають далі. Цей Ваш жест — небажання слухати пісню-молитву за Патріярха — викликує багато думок, та немає тут місця для них. Але дещо з того хочу покласти на папір, який, сподіваюся, дійде до Вас. Бо прагну порозуміння і єдности: «Да всі єдино будут». Роз’єднують нас, розсварюють — не так тії вороги, як «добрії люди». Отже, станьмо на оборону загроженої Церкви нашої одностайно, всі.
Ви, можливо, не знаєте якслід, кого бойкотуєте, коли виходите з церкви під час молитви за Патріярха. «Бойкотуєте» — підкреслюю, це не мій вираз. Так мені казали наші парафіяни. Так вони приймають Ваш виступ. Якщо не мають рації, скажіть їм це.
Мені здається, що маю обов’язок поінформувати Вас про людину, яку Ви…, за яку Ви не хочете помолитися разом з нами.
Перед війною, ще далеко до війни, молодий учений, богослов, ректор духовної семінарії, о. д-р Йосиф Сліпий-Коберницький (властиве прізвище з діда-прадіда це Коберницький) — був відомий як один з найближчих співпрацівників та однодумців митрополита Шептицького. Семінарію перетворив він на високу школу типу університетського, Богословську Академію. Перед вибухом війни там були вже три факультети. Одного разу, як о. ректор мав до уряду справи Академії, міністр освіти зробив йому докір: ви ігноруєте наші закони, під фірмою Богословської Академії будуєте український університет у Львові. Пригадую, скільки вчених притягнено до Академії. Як би не війна, то був би у Львові справжній університет, український університет, наперекір політиці польського уряду.
Під час війни митрополит Шептицький висвятив о. ректора в єпископи, з правом наслідства на митрополичому престолі. Висвячення відбулося потаємно (за першої більшовицької влади), але багато довірених знали про це. І кожний казав: митрополит вибрав найвідповіднішого кандидата.
В січні 1963 Кир Йосиф, галицький митрополит, звільнений з комуністичної тюрми, заходами папи Івана XXIII, приїхав до Риму. Я відвідав його в травні. Він був хворий, зі знищеним здоров’ям. Але видужав у затишші старовинного монастиря в Ґрота-Феррата. І взявся енергійно до праці. Адже втрачено 18 років.
Його дорібок за одне десятиріччя — на полі церковно-релігійному й культурно-науковому — унікальна сторінка в історії української ієрархії. Тут нема змоги дати огляд цього надзвичайного, творчого життя — навіть у найкоротшому нарисі. Та дещо мушу назвати. Принаймні так запротестую проти негідної тенденції зневажати особу Первоієрарха і знецінювати його здобутки.
Десять років пізніше я був у Римі. Що я бачив: собор св. Софії, біля нього університет і бібліотека та видавництво; у центрі міста парафіяльний уряд, церква і культурний осередок; на околиці монастир оо. Студитів. Тепер кілька слів про кожне зокрема.
Український Католицький Університет, — не знаю в Европі, по цьому боці залізної заслони, кращого українського будинку. Ідеальне місце для наукової праці. Але не про будинок ідеться. Я чув легковажні завваги: університет є, але де студенти? Як би єдність у колі українських владик, було би студентів подостатком. Бо скільки наших кандидатів до священичого стану навчається в чужих школах. В УКУ вони мали б дістати українське доповнення до їх студій. Та крім того є дальша перспектива. Не знаємо, коли прийде така пора, а вона прийде, що можна буде створити український університет у Львові. А тут він готовий, його устав затверджений папою, отже має юридичне визнання в міжнародньому маштабі. Той факт оцінити якслід може, хто знає, яка боротьба тривала більше двох сторіч за українські університети.
При УКЦ працює видавництво. За 10 років випустило майже сто публікацій, серед них кілька десятків монументальних книг. Кошти видання — приблизно один мільйон долярів. Покажіть інше видавництво, яке стільки зробило б для української культури. І це за одне десятиріччя.
В Альбано, біля Риму, недалеко літньої резиденції папи, Кастель Ґандольфо, є монастир українських студитів. Прекрасна обитель монаша і великий шмат землі. У монастирському будинку є місце для 80 монахів. Блаженніший отець Йосиф створив базу й відновив Український Студіон, заснований у Галичині митр. Шептицьким. І знов, тільки той зрозуміє значення монастиря, хто знає ролю чернецтва у Східній Церкві.
У центрі вічного міста — осідок української парафії; величавий, трифронтовий будинок на площі Мадонна деі Монті ч. 3. П’ять поверхів, 80 кімнат, кілька великих заль, дві просторі тераси. Але не про будинок, а про те, що в ньому, треба говорити. В ньому:
- Парафіяльний уряд УКЦ в Римі — це здобуток особливого значення. За нього йшла завзята боротьба. Бо дуже нерадо церковні власті в Римі поступаються навіть найменшим своїм правом.
- Музей українських церковних цінностей і українського мистецтва. Ряд українських мистців уже зберігають там свої твори. Я бачив речі непроминальної вартости. Чи треба доводити, яке значення має український культурний центр в Римі? І знову кажу: Блаженніший отець Йосиф створив базу і початок зроблено. До діячів української культури прохання: Розбудувати його Вашими творами.
- Приміщення для українських гостей парафії. Це має психологічне значення; українець, що приїздить до вічного міста, вже не почувається безбатченком; має куди заїхати, до своїх, і почувається в Римі, як у себе вдома.
- Церква Жировицької Богородиці — не каплиця, а справжня церква (16 х 7 метрів). У її підземеллі гробниця українських священиків (тут донедавна був василіянський монастир), між іншими тут могила київського митрополита Рафаїла Корсака, який помер у Римі 1641 р., прибувши туди у справах українського патріярхату. Як би не завзяття Блаженнішого, український будинок пропав би раз на завжди.
Митрополичинй собор Св. Софії — це корона в римських здобутках Блаженнішого отця Йосифа. Не забуду; після врочистого посвячення церкви (вересень 1969) в середині майже нікого вже не було. Ми ввійшли з моїми православними приятелями. Вони були вражені: «Це ж як у нас в Києві!» Мозаїки — робота С. Гординського — цілком нагадують Михайлівський собор, або Софію в Києві.
Знов чую; що там — мури! Ні, не тільки мури. Треба вміти читати мову мурів. У Римі наші земляки знаходять місце, де чують, як до них говорить КИЇВ. Це щось означає. Київ був завжди з Европою. Тепер засвідчено, що Україна й далі хоче бути зі Західньою Европою. А окислителі бурчать ізза плота: «Мури…»
У різних містах західнього світу будують українські церкви. Добре, бо вони сьогодні потрібні. Але, хто буде в них молитися за сто років, якщо буде продовжатись далі асиміляційна політика деяких наших владик? А в Римі, в українській Софії — я певен — будуть молитися наші прочани з України за сто й за двісті років. І з вдячністю споминатимуть «ктитора і благодітеля храма сего».
Кожен із цих здобутків заслуговує, щоби прихильно висловити вдячність Блаженнішому отцю нашому Йосифові. Це й робить Божий Люд, коли співає молитву за Патріярха. Прошу Вас — чому б і Вам не зучаститися з нею принаймні пасивною присутністю?
Можна злегковажити ці здобутки; дехто саме те й робить. Але цими надбаннями не вичерпується римське десятиріччя Блаженнішого отця ЙОСИФА. З ним пов’язане відродження релігійности серед українців католиків у діяспорі. Його публічні виступи на оборону переслідуваної Церкви в Україні зацікавили світову пресу нашими справами. То його рукою започатковано далекосяглу працю; перевірку церковних книг згідно з потребами нашого обряду. — Чи не заслуговує це на те, щоб ушанувати своєю присутністю молитву за нього? МОЛИТВУ ЗА ПАТРІЯРХА, — так.
Того, що сталося 12 липня 1975 р., у соборі Св. Петра, ніхто не заверне. Ніхто на заборонить нам уважати Блаженнішого отця Йосифа ПАТРІЯРХОМ УКЦЕРКВИ. Він обраний одностайним, однодушним, всенароднім вибором Божого Люду — вірних УКЦ. (Ми не вимагаємо 99 відсотків «за», бо в нас вибори не більшовицькі, а вільні). Сьогодні всі знають, що така є воля величезної більшости вірних УКЦ, щоб Кир Йосиф був Патріярхом нашої УКЦеркви. Святіший Отець не може цього визнати сьогодні, бо має зв’язані руки «східньою політикою».
Уся пошана Апостольському Престолові і персонально Святішому Отцю Павлові VІ-му. Папа — непомильний, коли говорить «екс катедра» у справах віри (доґми) і моралі. Але, коли йдеться про політику, маємо право не погоджуватися. У даному випадку маємо обов’язок не погодитися, бо сучасна східня політика Ватикану означає ліквідацію УКЦеркви на вимогу із Загорська.
Вірні УКЦ будуть змагатись за існування УКЦ, тієї Церкви, яка після сторіч насильної розлуки з’єдналася 1595 р. з Апостольською Столицею. Будуть боротися і за ті права, які Апостольська Столиця їй тоді ґарантувала. Папа Климент 8-ий у своїй буллі з 23. II. 1596 р. затвердив стародавнє право українського (руського) митрополита висвячувати єпископів за власним рішенням і тільки повідомляти про це Апостольську Столицю. Тепер же це право йому відібрано. Акт із 12-го липня висловлює бажання Божого Люду, щоб це право повернули нашій Церкві, і за повернення цього права треба нам боротись. Бо хто не обороняє своїх прав, швидше чи пізніше їх втратить. А боротись треба так, щоб зискати повагу навіть від противників нашої справи. Цього вчить нас Блаженніший своїм прикладом.
Пише Й. Лободовський: Австрійський воєннополонений, Франц Ґробауер, перебував якийсь час в одному таборі з ув’язненим митрополитом Кир Йосифом. У газеті «Ноє Естеррайх» розповів про це. З його споминів виринає постать чоловіка, який за умов найжахливіших, підданий нелюдським знущанням, виснажений недугами, зневажуваний, зумів триматися з найвищою гідністю, даючи приклад товаришам неволі; і викликував пошану навіть у своїх катів.
ОТОЖ — ХАЙ ДОБРА ДОЛЯ З НИМ ЗАВЖДИ БУДЕ, ХАЙ БЕРЕЖЕ ЙОГО ТВОЯ РУКА.
Лондон, 9-го листопада, 1975 р.
(Надіслане Відділом Інформації Патріярхального Комітету Помісної Української Католицької Церкви в Лондоні, Вел. Британія)
