Щоб зрозуміти сутність літургійної, сакральної музики, мусимо поглянути на джерела її походження: з одного боку, з біблійної історії ізраїльського народу, а з другого – з античної філософії. Старий Завіт у книзі псалмів закликає нас «співати розумно» (Psallite sapienter). Це наче заклик поєднання свідомого і несвідомого, духовного і тілесного. Старий Завіт забезпечив цю уважність до Слова і його передачі. Та це слово є словом співаним. Ми видобуваємо слово через фізичне зусилля тіла, таким чином слово отримує втілення, звук. Спів є інтенсивним способом втілення слова, а музика – носієм слова.
Так це було і в давньогрецькій «високій культурі», де виголошене слово було співане, а спів певним чином підпорядковувався Слову. Співаним був епос (вірші Гомера співав Гіппарх, син Пізістрата), співаним був театр – протагоніст у грецьких трагедіях послуговувався співаним монологом, який базувався на мелопеї, тобто мовленнєвому музикуванні, яке в поєднанні з акомпанементом інструмента творив те, що називається «співом слова», – «мело-логос». Говорячи конкретніше, античний театр виглядав як поєднання слова, співу і ритмізованого руху. Співав хор, якому товаришував звук авлоса (подвійної флейти), та ритмічні удари сандаль авлетів, які мали спеціальні накладки, щоб вибивати ритм і впорядковувати рух хору. Діалог протагоніста і хору, танець і експресія музикантів своїм центром мали слово. Це воно диктувало кількість складів, акцентуацію, ритмічність. Це воно диктувало смислові наголоси і вчило спільного буття свідомого й несвідомого.
Для греків театр не був розвагою. На містянах лежав спільний обов’язок в організації театру. Це було спільне діло, спільний подвиг. Це було те, що називалося «літургія». Причина такого серйозного ставлення до театру і до музики полягає в тому, як давньогрецька філософія розуміла значення музики.
Музика в давньогрецькій філософії
Відомим теоретиком музики був Піфагор, котрий запропонував, а точніше вирахував, те, що в теорії музики називається «Велика завершена система» (Megale teleios systema), яка складається з тетрахордів (на відміну від сучасної гами, що складена з октав), а видозміни тонових і півтонових співвідношень у тетрахордах формують різні види ладів у межах цієї системи.
Піфагор навчав, що музична система ладів є математичною і співвідноситься на глибокому рівні з принципами цілого існування всесвіту. На основі вчення Піфагора Платон вважав, що гармонія поєднання звуків у системі є власне схемою побудови космосу.
Тому в античному світі вважалося, що глибокий зв’язок музики з принципами існування всього всесвіту міг допомогти й окремій людині бути в єдності, в звучанні зі всесвітом, а музика володіє здатністю «гармонізувати людську душу». За переданням сам Піфагор грав або наспівував ладові комбінації звуків своїм учням, коли хотів їх налаштувати на відповідний настрій. Піфагор надавав звуковим (числовим) пропорціям терапевтичного значення, отже, відповідним звуковим ладом лікувалися душевні або тілесні недуги. Пізніші мислителі розробили цілу систему «етичного» значення ладів: теорію про те, як який лад впливає на людину. Наприклад, лідійський налаштовував на навчання, дорійський – на відвагу у військовій справі. Тому вчення про етос у давніх греків розповідає про те, що музика має виховну роль. У грецькій трагедії музика доводить до катарсису, тобто очищення, творить справжню цілісну, пов’язану зі всесвітом людину.
Антична людина вірила, що може злитися з гармонією космосу через відповідну гру. Наче може стати новою людиною, увійшовши в нову гру з окресленими правилами. Тому й танець, особливо хоровий, сприймався як терапевтична гармонізаційна гра, де рух тіла у відповідному порядку (за чи проти годинникової стрілки), темп і розмір ходи, жести і кроки мали допомогти узгодити себе з рухом небесних тіл, а значить з усім світом та самим собою.
Тому в грецькій філософії поняття «музика» не вживалося до всього, що ми тепер відносимо до широкого світу музики. «Musiki» – цей термін асоціювався з культом Аполлона та музами і міг стосуватися багатьох сфер життя людини, як-от наука, поезія, співаний епос, гра на інструментах, але тільки тих, які вважали шляхетними. Зазвичай це були струнні інструменти, під супровід яких звучав одноголосний спів: ліра, кіфара, формінкс.
Натомість багато з того, що ми сьогодні називаємо музикою, античні філософи такої назви не удостоювали. Наприклад, спів і гра на музичних інструментах, притаманні культу Діонісія – бога веселощів, природи та вина. Культові дії супроводжувалися святкуваннями збору врожаю з пиятикою та оргіями. Вважалося, що музика, яку використовують, святкуючи культ Діонісія, є грубою, дикою та агресивною, пробуджує в людях тваринні пристрасті. У деяких містах Стародавньої Греції, зокрема в Спарті, були заборонені лади та інструменти, які використовували в культі Діонісія. Така музика була голосна й ритмічна. Її творили ударні інструменти та духові, які вважали «низькими». Філософи навчали, що таке звучання пробуджує в людині тварину.
Хаос і впорядкованість: протистояння
Отже, ті два начала музики, в основі якої є слово (логогенічний) і в основі якої лежить пристрасть чи емоція (патогенічний), завжди присутні в культурі та формують людину. Так було завжди в історії: була висока музика і музика низька, було мистецтво і попкультура. Завжди цікаво проаналізувати їхню взаємодію та розвиток (чи занепад) у різних епохах.
Можливо, через це в перших століттях узаконеного християнства виникло рішуче відкинення інструментальної музики в літургії як прояву язичництва. В цей час християни руйнували язичницькі храми, скульптури та розписи. Це торкнулося й усього, що в обрядовості нагадувало язичницькі ритуали, зокрема й музики. Проте як в християнську іконографію, так і в літургійну музику з грецької культури проникло дуже багато чого. Християни практично стали послідовниками та спадкоємцями високої античної музики, особливо в питаннях теорії та техніки.
Але як конкретно звучало це поєднання і якою була музика християн? Кожен обряд формувався в конкретній апостольській спільноті й великий вплив на його вигляд мали традиції, виплекані в кожній місцевій юдейській діаспорі, де передусім укорінювалося християнство. Тому для того, щоб зрозуміти, як звучало первісне християнство, варто заглибитися в традицію єврейського синагогального співу. Але цього недостатньо, по-перше, тому що вимагає ґрунтовних студій, позаяк сучасний юдаїзм дуже сильно відійшов від того, як звучав у перших століттях по Різдві Христовому. А по-друге, тому що не всюди юдейська традиція мала однаково сильний вплив. Були й спільноти, які поставали з охрещених язичників, і тоді вони вносили свою «народну» культуру, зокрема різні інтонації, мелодику. В часи еллінізму та Пізньої Римської імперії, попри мішанину різних народів, панувала якась, так би мовити, мейнстримна музика, яка була популярна і користувалася здобутками вже дуже розвиненої піфагорійської теорії.
З’ясувати, як елліністична спадщина була прийнята й осмислена в ранньому християнстві є нашою метою в продовженні цієї статті, яка має вийти в одному з наступних чисел «Патріярхату».
с. Марія Слєпченко
