Церковний календар – це та річ, яка прикрашає стіну чи не кожної греко-католицької домівки. Це немов якийсь альтернативний, особливий вимір, який показує глибшу сутність наших буднів і вихідних днів. Кожен із нас може знайти в ньому багато знайомих подій чи імен, а проте чимала кількість згаданих у ньому осіб для нас невідомі. Календар формувався протягом століть і сьогодні зазнає змін. Часом поповнюється іменами чи подіями з новішої історії, ближчої до нас в часі та просторі. Але як це відбувається? Про наш церковний календар, його історію та можливе реформування говоримо з отцем-доктором Василем Рудейком, заступником голови Патріаршої літургійної комісії УГКЦ, завідувачем кафедри літургіки УКУ.
– Отче Василю, чим є літургійний календар для Церкви, що значать всі ті імена у ньому? Для пересічної людини знайти там своє ім’я – часом банальний привід для застілля і все. Чому він є саме таким? У чому особливість «церковного літочислення»?
– Літургійний календар – це поширення на весь рік свята Пасхи. Це можна побачити, коли дивитися на нього не лише з богословської точки зору, а й у контексті його історичного розвитку. Календар має кілька вимірів пасхального таїнства. Перший – святкування неділі. Перші християни для того, щоби пам’ятати подію Воскресіння Христового, святкували кожну неділю, збираючись на літургію, в якій поминали не лише Христове Воскресіння, але і хрест, і вознесіння, і праворуч сидіння, і другий прихід Господа, тобто всю історію спасіння людства, яка локалізована у Воскресінні. Якщо юдеї позначали та вшановували важливі події чи святі місця, ніби виймаючи їх із «профану» (чи навіть язичники теж так робили), то християни мислили іншими категоріями: в особі Ісуса Христа Бог явився світові, і кожен, хто до Нього долучається, тобто до особи Христа, Ним освячується і як «провідник» може далі передавати святість. Тобто метою цієї «події Христа» є своєрідне освячення всього космосу і підпорядкування космосу, всього сотвореного Богові. Це лежить в основі літургійного дня, в основі літургійного календаря, Таїнств Церкви, які, розходячись від Євхаристії, у свій спосіб освячують людину. Те саме і з календарем: спочатку – свято Різдва, потім – свято Богоявлення, яке навіть своєю літургійною структурою копіювало свято Пасхи, тоді – свято Успіння Пресвятої Богородиці, яке є першим зі свят святих. Чому святкуємо Успіння? Тому що це момент смерті, який стає воскресінням і не є історичним завершенням, а тільки завершенням етапу історії, переходом до вічності.
Другий вимір – це вшанування святих. Ісус пройшов свій життєвий шлях досить коротко – три роки проповідування, хресна смерть, воскресіння, вознесіння. Є люди, які теж пройшли шлях мучеництва, є такі, що були ісповідниками, і це вже довший шлях, а є такі, що пройшли шлях доброго подружжя, шлях милосердя – це дорога свідків Христової любові, явленої Ним у Воскресінні, і їх, «заражених» цією любов’ю, календар також фіксує. Як модель для кожного християнина, дивлячись на яку, він повинен мати віру, надію, любов і робити те саме, що робив Христос. Пройнятися Його духом, взяти на себе хрест і йти робити цей світ просвітленим, святим. У цьому суть церковного календаря.
Звичайно, завжди були якісь більші свята пам’яті святого, якого більше людей знало, а були менші – на честь святих, які жили десь далі від конкретної спільноти, про яких знали менше. Були також святі, які зробили свій значний вклад у вселенському масштабі Церкви. Тож слід пам’ятати, що календар віддзеркалює «подію Христа», поширену на весь астрономічний час року.
Щодо самого літочислення, то Візантійська Церква прийняла юліанський календар як свій власний фактом того, що ним користувалася тодішня Візантійська чи Ромейська імперія, і то ще з дохристиянських часів. Церква встановлювала свята відповідно до астрономічних явищ, як-от збільшення чи зменшення тривалості дня, сонячне рівнодення чи місячний цикл для визначення свята Пасхи. Церква ніколи не формувала власної системи літочислення. Вона прийняла те, що було в державі. І все. Я думаю, що це правильний шлях для Церкви, бо самі по собі літургійні святкування є досить умовними щодо точності дат, і суть навіть не в них. Ми не прив’язуємо богопочитання до руху Сонця чи планет, Господь сам керує сходом і заходом сонця і краще знає, як і коли це має відбуватися. Це ж не люди кількістю доземних поклонів впрошують сонце зійти і осяяти землю.
– А як сформувався той календар, яким ми сьогодні в УГКЦ користуємося, адже в ньому багато святих, про яких ми мало що можемо сказати?
– Календар ми отримали вже готовим, коли приймали від Константинополя християнство. Кілька разів його адаптовували, змінювали, але завжди з оглядкою на Константинополь. Також варто зазначити, що у Х столітті ми прийняли календар, яким користувалися у храмі святої Софії. Тоді він не був таким повним, як тепер (маємо джерела, з яких можемо дізнатися, якими тоді були святкування). До того ж цей календар необов’язково збігався з монастирськими календарями. У основних святах – так, але от, наприклад, монастир студитів мав своїх локальних святих, пам’ять яких вшановували тільки ці монахи. А той календар, яким ми сьогодні користуємося, остаточно сформувався на горі Афон і передовсім брав до уваги тих святих, які були важливі для монашества Афону. От, наприклад, чому свято Василія Великого не «посувається» святом Обрізання Господнього? Бо Василій був одним із найбільших святих, уклав для монашества устав життя. Так воно в календарі й відобразилося. Так само з багатьма святими монахами, імена яких маємо в календарі. Чому ми мали б святкувати їхню пам’ять? Як мали б їх наслідувати? Вони були почитані на Афоні, тому в XVII столітті ми прийняли їхні свята разом із календарем унаслідок венеційської реформи.
Попри це все маємо і своїх локальних святих: рівноапостольного Володимира, Бориса і Гліба, святих Києво-Печерської лаври. Тобто наша Церква сама внесла їхні свята у календар. Комічним є лиш те, що вона їх ставила другорядними, «другими після», вважаючи, що головним є те, що ми прийняли, бо це свята традиція, а те, що ми в себе згенерували, – тільки додаткове. Це рабське ставлення до традиції. В Російській Церкві чи інших Православних Церквах є навіть такі «додаткові» Мінеї. В нас до недавнього часу навіть такий великий наш святий, як Йосафат Кунцевич, який як бдінний святий, хоча й вищий за рангом від Івана Александрійського та преподобного Ніла, у літургійних книгах ішов після них. Це наслідок відсутності осмислення традиції. Я не втомлююся це повторювати. Але сталося так через те, що в Київській Русі до недавнього часу не було жодної богословської школи. В УГКЦ до ХІХ століття також не було якоїсь більшої школи – аж до заснування богословського факультету у Львівському університеті. Зараз ми стоїмо на самих початках осмислення нашої літургійної традиції, тому треба цей процес далі розвивати.
Основна проблема літургійного календаря візантійської традиції та, що він був створений у монастирях святого Сави на горі Афон і відображає богослов’я цих монастирів. У ньому важко знайти одружених святих, важко знайти світських богословів, ісповідників, які жили звичайним життям, як святих шоферів чи вчителів, тобто людей, котрі не відзначилися посними та монашими подвигами, а проте прожили святе життя. Сьогодні розширюється вимір святості, бо відмовитися робити аборти, навіть якщо тебе за це звільнять із роботи й тягатимуть по судах, це вже християнський героїзм. Зараз маємо інший спосіб переслідування християн, аніж той, що був у ІІІ і IV століттях, – цькування, висміювання. Люди терплять морально. І нам треба в календарі саме таких святих, які є прикладом стійкості у визнанні себе християнином, щоби інші, натхнені їхнім прикладом, також прямували до святості.
– Як вносилися зміни у календар загалом і хто має право це робити?
– Багато чого віддавалося свавіллю друкаря. Часом, якщо не було достатньо грошей на друк, у календар поміщали тільки одного святого в день, а не кількох. Якщо ж замовник був багатшим, то поряд з іменем святого подавали дрібненьким шрифтом мінімум якоїсь інформації про його життя. Більші святі мали більші «житія», менші – менші. Окрім того, були ще Мінеї, тобто збірники літургійних текстів. У них вже прописували служби або одному святому, або кільком, і це залежало зовсім не від Собору, який зібрався і сказав, що в цей день ми будемо вшановувати пам’ять такого-то і такого-то святого, а від того, що людина вибрала, бо принесли їй два різні рукописи, чи хтось їй сказав: будеш друкувати те, а не те. І це далеко не був єпископ чи Синод єпископів – це був замовник, умовно кажучи. Наприклад, Петро Могила боровся з такими самовільними виданнями і просив, наприклад, Львівське братство не друкувати требники, бо він збирає повніший требник. Але Львівське братство не послухало його і видало свій компактний, менший требник, який краще продавався, аніж требник Петра Могили, який мав більший обсяг і був дорожчим, хоча і в якихось випадках кращим.
– І коли увесь цей «хаос» припинився?
– У XVIІ столітті відбулося фактично три реформи, друк книг, які зафіксували три різні традиції. Патріарх Нікон у Росії створив так званий Синодальний устав, за яким хотів уподібнити слов’янське богослужіння до тодішнього грецького. Петро Могила пішов іншим шляхом: дивився, що робиться у римокатоликів, писав за їхнім зразком передмови до своїх книг і формував устав з огляду на давніші слов’янські джерела. Вибирав більші, довші молитви, якщо йшлося, наприклад, про вибір між коротшою і довшою, бо вважав, що довша молитва є первинною, а коротша – похідною, скороченням. Тому старообрядці більше люблять могилянські видання, хоч вони й латинізовані до неймовірного, вважають їх повнішими. Унійна митрополія трималася більше традиції такої, якою вона була фактично. Тобто вони зафіксували у своїх літургійних виданнях ту традицію, що була вживана, не додаючи до неї якихось латинських передмов, як це робив Петро Могила. Греки ж зробили реформу, видрукувавши у Венеції корпус літургійних книг, які стали з того часу еталонними.
– То виходить, що ми користуємося зараз тим календарем, який укладала в першій половині ХХ століття літургійна комісія в Римі, займаючись «удосконаленням книг», так би мовити?
– Саме так. Нинішню форму календаря ми отримали унаслідок публікації в Римі нових рецензій літургійний книг – так званих Recensio Ruthena і Recensio Vulgata. Вони були підготовлені не нами, але там також була зроблена рецензія календарів. Питання, наскільки добре вони це зробили, залишається відкритим. У дослідника цих видань професора Михайла Петровича є запитання і до Recensio Ruthena, і до Recensio Vulgata щодо того, чому одні святі були туди вставлені, а інші вилучені в одному та другому календарях. Де-факто зараз ми маємо два різні календарі: один – для українців-католиків, а другий – для росіян чи «справжніх східних» католиків, бо тоді отець Кирило Королевський вважав (абсолютно необґрунтовано), що синодальний обряд є автентичнішим, а наш – похідним, другорядним.
– Чи були у ХІХ – ХХ століттях у нашій Церкві дискусії щодо календаря?
– Є багато публікацій, матеріалів у періодиці початку минулого століття, які треба було б ще критично опрацювати. Але тоді йшлося радше про стиль – юліанський чи григоріанський (чи як тоді подавалося – католицький/православний чи наш і польський). Греко-Католицька Церква чи Київська митрополія назагал була готова ще перед укладанням Берестейської унії прийняти так званий новий календар, резервуючи для себе лише Пасхалію, яку вони хотіли обчислювати відповідно до припису Першого Вселенського Собору (там є чітка формула щодо цього) і за винятком тих свят, які в нас були особливими, наприклад, Богоявлення. Це чітко прописано в шостому артикулі Берестейських погоджень. Сьогодні це повинно бути для нас дороговказом і заохоченням не боятися календарних змін. Люди, які укладали Унію, були сміливі та відкриті. Вони зробили один крок – подолання розділення. Це питання може бути дискусійним, але я вважаю, що це була добра справа і добра модель. Бо ми при цьому поєднанні не втратили, навіть якщо з боку Римської Церкви чи навіть наших власних вірних були спроби знищити нашу традицію, уподібнивши її до тодішнього монолітного латинського католицизму. Цього не сталося і сьогодні цієї небезпеки вже не існує, бо наша Церква достатньо зріла, щоб могти відстоювати свої власні традиції, навіть змінюючи їх та пристосовуючи до астрономічного календаря і так далі.
Всі ті дискусії, які тоді велися про григоріанський чи юліанський календар, були вмотивовані й економічно, адже тодішня унійна Церква, перебуваючи під владою АвстроУгорщини чи Польщі, відчувала тиск на свої свята. Їх завжди треба було переносити, бо вони часто були робочими днями в плані державному. Для людей участь у літургійному святкуванні була утруднена, вони швидко бігли на Службу Божу, а тоді – на роботу. Тож не дивно, що в багатьох єпископів чи вірних, які мислили критично, не була проблемою зміна календаря, тим паче, що це усувало подвійні стандарти для українських греко-католиків, бо коли вся держава святкувала Різдво, то й вони ішли до костелів та брали участь в римо-католицьких богослужіннях. Це створювало напруження для священиків, а люди могли по тому вирішити змінити обряд, наприклад. Це наглядно описує блаженний Омелян Ковч у своїй книжечці «Чому наші від нас втікають?». Закостенілість на кшталт «за будь-яку ціну збережемо наш обряд» ні до чого доброго не веде. Традицію часом треба осмислювати і пристосовувати.
– ХХ століття, Другий Ватиканський Собор, який багато чого змінював, удосконалював, реформував… Чи мовилося на ньому про календар і чи стосується це нас?
– На Другому Ватиканському Соборі конкретно мовилося про латинську календарну традицію. У Конституції про Святу літургію є дуже добрі вступні параграфи, які можуть бути універсальними. Там дуже здорове богослов’я, яке бере до уваги богословську традицію Східних Католицьких Церков. Над ним працювали східні католицькі богослови – такі як Жан Корбон, Бонфатій Люкс, який заснував монастир візантійського обряду у Сан-Франциско, та інші. У тих випадках, коли пропонуються якісь конкретні зміни в календарі, Конституція передбачає лише латинський обряд. Східні католики мусять дивитися, чи можуть ті пропозиції бути пристосовані до їхніх обрядів, чи ні, бо є різниця між обрядами у підході до богослужбових чинів, наприклад. Щодо календаря отці Собору суттєво зменшили кількість святих, суттєво змінили підхід до деяких свят, зокрема до свят небіблійного походження – таких як Введення у Храм Пресвятої Богородиці. Вони його скасували, хоча Успіння залишилося. На мій погляд, у нас повинна відбуватися категоризація свят. Бо в нас після Другого Ватиканського Собору ще не відбулося жодної реформи календаря, хоча спроба була, якщо не помиляюся, на Синоді 1992 або 1994 року. Тоді було запропоновано перелік головних свят, обов’язкових для святкування, серед яких також не було Введення, навіть Преображення. На щастя, це залишилося тільки постановою Синоду. В нас зараз ведуться дискусії щодо літургійного календаря, бо ці питання є дуже складними. Наприклад, маємо монастирі студитів, а сама служба святому Теодору Студиту – звичайна, на шість стихир. Так само і святому Івану Дамаскину, який є одним із найбільших богословів візантійської Церкви. Велямин Рутський говорив про те, що його твір «Про віру православну» – це відповідник «Суми теології» Томи Аквінського… Натомість у нас є Сава Освященний, який бдінний… Що в таких випадках робити?
– Тут постає давнє, але важливе питання: де пролягає різниця між латинським і католицьким, адже це не одне й те ж. А коли Папа проголошує святих, зокрема таких великих, як Іван Павло ІІ чи святий Франциск Ассизький, чи це святі для цілої Католицької, Вселенської Церкви, чи лише для Латинської? Наш календар повинен їх відображати чи ні? Чи мають бути в нашому календарі, наприклад, такі всесвітньо відомі святі, як Іван Павло ІІ чи Мати Тереза? Як бути зі святими засновниками монаших чинів, які діють у нашій Церкві, але не мають своїх свят?
– Вони заслуговують бути в календарях усіх Церков! Але неможливо визначити ступінь цінності їхнього почитання для кожної Церкви зокрема. Для якоїсь Іван Павло ІІ буде світильником істини, а для Коптійської, наприклад (кажу умовно), він може не бути таким «родинно близьким». Дуже добрий спосіб визначити, який зі святих є важливим, це паралітургійні богослужіння. В нашому літургійному календарі святий Юда Тадей – святий «номер 28», а в народному почитанні, мабуть, другий після Богородиці. Образок Івана Павла ІІ є чи не в кожній хаті. Маємо й великі набожності до святого Шарбеля, то чому він не міг би бути в нашому календарі з літургійним почитанням? Сьогодні маємо в нашій Церкві згромадження редемптористів, дуже потужне, маємо єзуїтів. Чи їхні засновники мали б бути відображені у нашому календарі? Як на мене, так.
– А як відбувається таке внесення у календар?
– Хороше питання. Ми не маємо прикладів доброго реформування календаря. Як на мене, це мало б відбуватися таким шляхом: той чи той монастир повинен подати на Синод єпископів запит на включення до календаря того чи того святого окремим святом як бдінного, наприклад. Наступний крок – написати житіє, богослужбові тексти тощо. Відтак люди, читаючи його житіє, молячись ці тексти, почнуть розуміти його важливість для нашої Церкви, і таким чином він через синодальну постанову чи рішення патріарха ввійде до календаря УГКЦ. Так було і з днем освячення собору Воскресіння Христового в Києві. Це свято стало частиною літургійної традиції, для нього написали тексти, які колись увійдуть в Мінеї, і воно стане живим для людей, зрозумілим.
Але хочу особливо наголосити, що ми, як Греко-Католицька Церква, поки що не доросли навіть до того, аби кожен із наших 28 новомучеників отримав своє місце в літургійному календарі. Літургійна комісія подавала цю пропозицію Синоду, але Синод поки не підтримав її (сказали, що така зміна не на часі). Тому все-таки для нас це має бути першочерговим.
– Вони повинні стати першими в списку святих за важливістю вшанування їхньої пам’яті у конкретний день?
– Абсолютно. Вони для нас мають бути дуже великими святими, бо вони нам близькі по духу. Ми не знаємо всіх дат їхніх смертей, але навіть якби день їхнього переставлення збігався з такими великими святими, як Василій Великий, то вшанування новомучеників мало б для нас бути того самого рангу.
– Це мало б і євангелізаційний характер для нашої Церкви.
– Так, звісно.
– У східній традиції має місце й пошанування ікон…
– Я проти будь-яких літургійних святкувань на честь ікон. Скажу чому: бо це привносить своєрідний магізм і дуже складно проконтролювати здорове відношення до тої чи тої ікони! З’являються «методички» на кшталт «Яка Богородиця від чого помагає», «Унівська сильніша за Почаївську» тощо. Щось інше відбувається з відпустами в місцях, де ті ікони перебувають. Якщо, до прикладу, є чудотворна ікона Розп’яття, то чому б у Велику п’ятницю не зробити її виставлення? Але суттю вшанування має бути не ікона, а сам факт розп’яття Ісуса Христа!
– Тож які все-таки проблеми існують в контексті оновлення нашого календаря?
– Проблема одна – відсутність здорової літургійної свідомості. Про це говорив і Блаженніший Святослав у своєму Пастирському листі «Жива парафія – місце зустрічі з живим Христом»: ми повинні прямувати до того, щоб наші люди були не захожанами і не прихожанами, а вірними. Календар може цьому сприяти як один із пазлів цієї живої парафії. Те саме маємо у сприйнятті богослужіння, за яким люди сприймають тільки Євхаристію як щось важливе, а все інше (Вечірня, Утреня, Часи) – незрозуміле, непотрібне і неважливе. Так і з календарем – Пасха, Різдво, Успіння, Петра, Миколая – важливі, а решта – так собі, баласт. Єдина причина такого ставлення до літургійного календаря – відсутність здорової літургійної культури, яку потрібно культивувати. Священики на літургіях повинні більше пояснювати суть свята і вказувати на те, як воно може нам сьогодні в житті допомогти. Тобто яким чином пам’ять про таїнство Христа може нам допомогти з огляду на Успіння, Преображення, Різдво і так далі. Треба жити календарем, тоді можна це передати іншим. І це не мусять робити лише священики. Активні вірні можуть на своїх сторінках у соцмережах підготувати коротенький матеріал про свято чи святого, і когось це надихне…
– Незабаром відбудеться Синод єпископів УГКЦ, присвячений літургії. Очікуєте, що там розглядатимуть питання календаря?
– Так, воно буде одним із ключових. Крім того, розглядатимуть питання перекладів, доступності літургійних текстів. Я наперед не можу спрогнозувати висновки, але ми формуватимемо пропозиції синодальних постанов. Основною в усьому цьому є просвітницька праця. В нас нема оновленого життя святих. Багато з тих «класичних» житій насправді не є заохочувальними, зрозумілими сучасному вірному. Наприклад, читати півтори години історію, як когось шматували, нецікаво, воно не має прямого стосунку до сучасності, за цими деталями губиться суть того, задля чого цей святий постраждав. І це лише один із можливих аспектів, пов’язаних з календарем, щодо якого ми потребуємо певного оновлення. Перед нами дуже багато праці. Це дуже відповідальне завдання, але за нього необхідно братися. Зрештою, наше завдання – зберігати традицію живою, а не передати своїм нащадкам «музейні експонати».
Розмовляв Анатолій Бабинський
