Хочу поділитися своїми спостереженнями і досвідом розуміння лідерства під час організації та ведення бойових дій.
Особливості поведінки військових під час бойових дій відкривалися мені поступово. Перший розвінчаний міф – на війні не буває невіруючих. Це неправда. Під час бойових дій в особливо небезпечні моменти справді багато солдатів починають звертатися до Бога, але це звернення – не завжди молитва. Якщо солдат був невіруючим до того, то в такі критичні моменти він просто шукає оберіг, якусь силу чи певну магію, яка допоможе йому врятуватись або дасть додатковий шанс на виживання. Це магічне ставлення до Того, хто є живим, діяльним і насамперед Особистістю, зіграє негативну роль, коли не все буде відбуватися так, як того хотілося б солдату. І тоді з’являється теза: як Він міг це допустити?
Але з цього моменту випливає наступний: під час бойових дій у всіх військових загострюються примітивні бажання. Вони зводяться до одного – вижити. І переважно це добре. Але якщо сприймати все це з погляду лідерства і командира, то ситуація може виглядати не такою однозначною.
Багатьом командирам-християнам важко на війні. Вони припускаються великих помилок. І найгіркішою буде та, коли командир, маючи християнські цінності, поставить собі за мету врятувати життя щонайбільшій кількості своїх підлеглих. І вибере для цього метод уникнення небезпечних позицій, небезпечних боїв, а також щосили уникатиме ризикованих маневрів, в яких може критися потенційна небезпека для життя його підлеглих. Така помилка полягає у «занадто мілкому» християнстві й недалекоглядності лідера.
Справді ж бо, ми, як християни, передусім маємо завдання виконувати Волю Божу. З того, що знаємо, Його волею є врятувати щонайбільше людських життів. І тут уже варто дивитися глобально. У багатьох випадках відмова певного підрозділу стати до бою або гальмування цього процесу насправді спричиняє численніші жертви в усіх інших підрозділах, які тримають лінію оборони правіше та лівіше від тебе. Або ж призводить до повної загибелі всього особового складу того підрозділу, якому мій підрозділ мав прийти на допомогу. Ба більше, таке уникання небезпек не приводить до ситуації, коли буде більша кількість тих, що вижили (і в твоєму підрозділі також,) адже все одно він, урешті-решт, змушений буде стати до бою з ворогом… Тільки вже пізніше, в більш несприятливих обставинах, бо вони неодмінно погіршають з часом через твоє зволікання. Адже у війні чинники «вчасно» і «швидко» мають величезне значення.
Отже, на війні лідерові потрібно навчитися ризикувати «своїми» людьми і часто бути готовим до того, що доведеться стати всім своїм підрозділом жертвою, яка рятує інші ділянки фронту або велику кількість інших частин. Тут лідерові доведеться зустрітися з тим першим, що я вже описав: солдати зосереджуються на власному виживанні. Тому завдання, які ставить лідер, підлеглі можуть почати сприймати ворожо і внаслідок цього негативно ставитися до лідера через свою недалекоглядність, не усвідомлюючи її сповна. Тоді лідерові доведеться шукати баланс між надмірним ризиком, який є невиправданим, і втечею від будь-якого ризику для порятунку своїх солдатів. Обидві крайнощі зумовлять велику кількість жертв. А це все потрібно пояснити своїм підлеглим, які хочуть чути не про завдання, а про виживання.
Наступна проблема, з якою зустрінеться лідер, це те, що в бойових діях більшість військових «примітивізуються». Я зауважив, що після трьох місяців інтенсивних боїв із кожним наступним тижнем військові стають щораз інфантильнішими. Окрім того, що всі їхні бажання зводяться до «вітальних», тобто лише виживання тіла (їсти, пити, спати, бути в теплі), багато хто з них із кожним місяцем наче втрачає вміння дбати про себе. Такі люди стають спочатку «бунтівними підлітками», а згодом і зовсім «дітьми». Під час нашого наступу на Херсон у вересні – листопаді 2022 року солдати мого підрозділу не брали зі собою в окопи спальники, бо «їм не сказали», і як наслідок відморожували собі кінцівки. Цього літа перед виходом моїх груп за пораненими я перевіряв кожного бійця, бо вже знав, що всі будуть без води і не візьмуть зі собою багато з того, що їм буде вкрай необхідне… І таких прикладів у мене багато. Більшість солдатів із часом починають робити щораз менше для самих себе, вважаючи, що «хтось» про них зобов’язаний подбати. І це справді так, у багатьох моментах зобов’язаний. Але такий процес інфантилізації часто доходить до абсурду, і я дуже часто повторював своїм підлеглим: «А хто це робить для тебе, коли ти вдома?» І бачив великий подив у їхніх очах. Тому лідерові на війні доведеться навчити своїх підлеглих дбати про себе і думати наперед, адже з якихось причин чи то суспільство, чи втома, чи багато інших чинників приводять до інфантилізації військових, яка загрожує їхньому життю, бо командир (лідер) не встигне все і скрізь.
Найважчим саме для християнських лідерів є усвідомити той факт, що виживання самого лідера вкрай важливе для підрозділу. Часто лідери-християни першими йдуть у бій, щоби показати приклад. Віддають своє життя, щоби врятувати когось зі своїх. Не бережуть своє життя, справедливо вважаючи його рівноцінним життю кожного солдата. Буквально два місяці тому я спостерігав з безпілотника, як командир підрозділу, бажаючи підтримати своїх солдатів, пішов у бій разом зі своїм підрозділом замість того, щоби керувати процесом з пункту керування з допомогою рації, спостерігаючи за всім завдяки безпілотнику. Вже через годину одного з його солдатів засипало в окопі після прильоту міни. Командир кинувся рятувати свого солдата, перебіг сто метрів по небезпечній ділянці і почав відкопувати його. Але наступна міна прилетіла і вбила самого командира. Можна сказати, справжній християнин, бо «немає більшої любові, аніж життя своє віддати за друзів». Але «обезголовлений» підрозділ на наших очах почав хаотично вести бій, від чого різко зросла кількість втрат. Наступними втратами стали солдати, які намагалися витягти тіло командира попри те, що їм по рації не радили цього робити. Втрата організації призвела до того, що потрібна посадка таки була нами захоплена, але майже весь особовий склад того підрозділу був убитий або поранений. Викладена дилема є великою проблемою для лідера, а для християнина-лідера зокрема. Я не маю на це відповіді, адже й сам завжди стаю до бою зі своїми солдатами, показуючи їм маршрути. Однак лідерові-християнинові необхідно знайти і зрозуміти цей баланс між жертовністю та різким зростанням ризику для життя кожного військового, якщо лідер загине або буде важко поранений.
Виникне ще одна проблема – вище командування. «Згори» приходитимуть накази, і не з усіма лідер буде погоджуватися. Деякі накази будуть суїцидальними, деякі безпричинно виснажуватимуть військових, і ніхто в їх виконанні не бачитиме сенсу. Тож лідерові підрозділу доведеться бути наче гумовою прокладкою між вищими командирами і своїм особовим складом. Йому часто доведеться встрявати в небезпечні суперечки з командирами і отримувати покарання за намагання виконати завдання іншим способом, аніж наказують «згори», бо він збереже більше свого особового складу.
Всі ці та інші проблеми, з якими обов’язково зустрінеться лідер-християнин на війні, будуть «замариновані» в проблемі тотального нерозуміння його мотивів і дій з боку підлеглих. Навіть тривалі відповідні пояснення і розмови не приводять до розуміння з боку військових. Лідер постійно чутиме запитання, чому вони мають ризикувати життям, щоб урятувати інших; чому мають вчитися дбати про себе; чому мають бути тут; чому їм не варто вживати спиртне або наркотики; чому вони не можуть поїхати додому вже; чому їм платять замало. І знову ж таки, чому саме він має завтра ставати до бою.
Роман Замрій, військовий лікар із позивним «Йода»
