Зміни, що відбулись у Польщі, починаючи від 1980 року, мають вплив не лише на внутрішнє польське життя, але також на життя українців. Від кількох місяців з’являються в польській пресі відважні та критичні голоси про невідрадне положення українців, кажучи докладніше, насильно переселених та розкинених по цілій Польщі лемків.
Коли на сторінках нашої преси були вже коментовані голоси «нових» людей, тобто таких, що лише в останніх двох роках проголошують нові кличі, то сьогодні хочемо звернути увагу на настанову краківського католицького тижневика «Тиґоднік Повшехни», який вже 35 років є речником провідних католицьких польських кругів. Якщо додати, що часопис з’являється в Кракові, де довгі роки духовним провідником був теперішній Святіший Отець, то це має особливу вимову.
До речі: було б варто, щоб і наші провідні церковні кола запізналися з настановою польської католицької думки, а тоді напевно зрозуміли б зв’язок, що лучить в подивугідний спосіб польську Церкву, тобто вірних з єрархією. Зокрема поміщувані майже в кождому числі на першій сторінці послання та проповіді провідних мужів (Святішого Отця Івана Павла II, недавно померлого примаса Вишинського, його наступника примаса Глемпа чи краківського кардинала Махарського) займаються не лише спасінням повірених їм душ, але й сповнені глибокою журбою про дочасне життя та буття польського народу, можуть бути прикладом для наших владик.
У згаданім тижневику, почавши від місяця серпня 1981 року — «Солідарносьць» помістила статтю на подібну тему. Майже в кожнім числі різні автори (серед них зустрічаються й українські прізвища) в обширних об’ємом статтях обговорюють те саме питання: кривда лемкам і як дальше трактувати це питання.
Основного значення набирає довша стаття автора Антоні Крога (ч. 43 за 25 жовтня 1981), хоч би й тому, що автор підбором багатообіцяючого заголовку «Лемківські реколекції» старається надати питанню глибший, прямо релігійний характер, бо ж реколекції сповняють в духовнім житті людини важливу ролю — згідно їх призначення, вони повинні дати нагоду людині основно пізнати її душевний стан, а пізнавши, поробити відповідні практичні висновки.
Потвердженням інтенцій автора є ствердження: «Я назвав ті нотатки «Реколекціями», щоб спонукати до застанови над трагічною, троганою суперечностями долею поляків. Жичливе зацікавлення церковцями, мода на ікони, туристичні прогульки по Бєщадах і Низькім Бескиді, повинні бути доповнені поглибленою рефлексією, більше докладною інформацією».
Розгляньмо наскільки згаданий автор, а з ним й інші виправдали їхнє розуміння «реколекцій»: пізнали правду та поробили практичні висновки.
Дійсний стан
Автор з признанням висловлюється про М. Козловського, який вперше в статті «Лемковє» («Солідарносьць» ч.20) відважився «представити лише основні факти, знані історикам, етнографам, а передовсім добре знаним «лемкам». Висвітлення тих фактів, а насамперед відвагу Козловського назвати по імені кривду — кривдою, несправедливість — несправедливістю, знаходить в автора велике признання. А від себе він додає:
«Життя наших співбратів-лемків в роках сорокових, п’ятьдесятих, шістдесятих і сімдесятих, від трагічної акції «Вісла» (насильне переселення — М.Б.) аж до змін назв місцевостей, це одно велике пасмо терпінь, пониження, кривд, наростання глибоких трагічних суперечностей».
Як приклад автор наводить виступ (вперше після 42 років, 12 вересня 1981 в Криниці, мистецького ансамблю «Лемковина». Подивляючи посвяту учасників групи, які, мешкаючи в 14 різних місцевостях, з’їжджаються раз на два місяці на проби. Наводить приклад, як пані К., що вибирається в п’ятницю рано до роботи з подорожною торбою, потім прямо до поїзду, робить дві пересідки, щоб наступного ранку бути в Горлицях. Відбуваються довгогодинні проби, в неділю пополудні треба роз’їжджатися, щоб в понеділок просто з поїзду встигти на працю. В сімдесятих роках, коли «гопай-сюпай» гуртків було в Польщі сотками, коли їм, без огляду на артистичну вартість, призначувалося мільйони грошей, коли радіослухачі від слухання діставали алергію — для «Лемковини» не знайшлася навіть «злотуфка» (один злотий — М.Б.) Інструменти куповано за приватні гроші, строї позичалися від приватних людей, проби відбувалися напівконспіративно. По великих перипетіях врешті здобуто залю в Горлицях, але останньо, без подання причини і цю їм відмовлено.
Послуговуючись драстичним прикладом зміни назви села Сквірне на «Скєржина», автор стверджує, що акція змін історичних назв місцевостей викликала спротив здороводумаючих людей (передусім редакторів), одначе спротив був безуспішний і змінені назви так і залишилися. (Є відомості, що привертають старі назви — Ред.).
Подібні приклади зустрічаємо в обширній статті Тадеуша Хшановського (ч. 38 за 20 вересня 1981 p.), яка має повний трагізму заголовок «Заграва вогнів», в якій автор, згадуючи співжиття, а радше непорозуміння обидвох народів протягом історії, не вагається пригадати передвоєнні відносини на Волині, наводить сцену, як його батько: «кричав на уряд, на Славоя, Мосціцкого, навіть на Ридза, хоч нас вчили в школі, що вони мудрі й добрі, тому я слухав перестрашений, як він предсказував, що нас колись тут Русини виріжуть без тіні милосердя, що нам того ніколи не забудуть» або: «до тих сіл прибуло військо, та наша хлюба — і власне те військо брало участь в розбиранні дерев’яних церков, а коли жінки збігалися, щоб боронити свої гарні, хоч вбогі святині, тоді приїжджала пожежна сторожа і водою їх розганяла».
А вже направду заслуговує на признання редакції часопису за поміщення в двох числах (46 і 47) основної статті українця, Володимира Мокрого, який наводить цілу низку прикладів понижуючого та кривдячого трактування українського населення в сучасній Польщі: мачушине відношення до українського шкільництва, згірдлива насмішка над мовою (хахлацька, з-за Буґа), шовіністичне насвітлення історії повоєнних часів (зокрема дії УПА), фізичні знущання над дітьми, образливі написи на домівках УСКТовариств. Все це діється 35 років після того, як закінчилися воєнні дії. Емоційні почування вже повинні б уступити спокійному розсудкові. Понимаючи навіть найбільше разючі приклади, які характеризують нестерпне положення, звернемо увагу на драматичне насвітлення стану нашої Церкви: «сьогодні вірні української католицької Церкви, обороняючи українську літургію і віру, стоять перед поважнішою небезпекою її втрати, ніж на початку XX століття їх предки у Львові, котрі голосом поета і священика М. Шашкевича кликали:
Вирвеш ми очи і душу ми вирвеш, а не візьмеш любови і віри не візьмеш, а не видреш любови і віри не видреш, бо руске ми серце і віра руска.
Небезпека в тому, що тоді українці боронилися перед латинізацією, тепер священики й вірні з болем сердця є свідками, як на їх очах пропадають церкви, які провадили до Бога цілі покоління».
Автор стверджує, що переселені українці є так прив’язані до зовнішніх форм своїх богослужень, що відкинення тих форм вважають відкиненням пам’яті про Бога, відкиненням дороги, яка провадить до Бога, а це є причиною затрати надії на спасення душ.
Ледве чи можна знайти більше драматичне окреслення дійсного стану, що повинно запасти глибоко в душу людини, яка хоче щиро відбути добрі «реколекції».
Дорога до направи
І все на світі треба пережити
І кожен фініш — це, по суті, старт…
Хай буде все небачене побачено,
Хай буде все пробачене пробачено,
Хай буде вік прожито як належить,
На жаль, від нас нічого не залежить
Єдине, що від нас іще залежить —
Принаймні вік прожити як належить.
Аналізуючи ці слова Ліни Костенко, згадуваний вище В. Мокрий стверджує, що українці живуть сьогодні в почутті зробленої їм кривди і браку надії на можливість задоволення їхніх слушних домагань, а з того випливають знеохота,страх і безнадійність, які консеквентно ведуть до упередження до поляків.
Висловлюючи віру в ідею «солідарности», автор виявляє сподівання, що довір’я людини до людини, яке є підставою так важного життєвого напрямку та порозуміння між поляками і яка охопить ширший засяг і молодше покоління поляків і українців, часто вже без особистих обтяжень, хоч ще без глибшого довір’я, наслідком плитких, отже й легких до відкинення негативних стереотипів і мітів, починає щораз більше відчувати і розуміти сенс та вартість такої синтези.
Не подаючи конкретних прикладів, як саме можна осягнути цей цілеспрямований стан в цілості життя, автор все таки вичисляє сім пунктів відносно унормування церковного життя, з яких найважніший — це «надання українській Греко-католицькій Церкві в Польщі такого правного статусу, щоб вона могла одержати підставові обставини діяння. Це повинен бути перший практичний вияв зрозуміння сучасної ситуації».
А як розуміють ту другу частину «реколекцій» автори-поляки?
Попередньо згаданий Хшановський, основно розглянувши історичні пережиття, признає: «Мене болять ті нарослі взаємні жалі, ті рахунки кривд з сусідом, котрий є нам і географічно, й історично найближчий, а разом так політично важний, що ми не тільки повинні, але мусимо вдержувати з ним можливо найкращі відносини. Є між нами й українцями дуже великий «рахунок кривд» — ніхто того рахунку не спроможеться підчислити і списати. Ні ми, ні вони не дочислимося тих кривд і — що більше — через ті рахунки не дійдемо до жодних рацій». Тому: «не бавмося в ідіотичне засліплення. Українців між нами є багато, і в тому випадку багато більше залежить від нас, ніж від них, як вони будуть чутися в нашій державі».
Автор закінчує свою статтю надзвичайно ясним та конкретним закликом: «Ми маємо супроти тих людей поважні й трудні обов’язки, і ми не повинні очікувати від них першого жесту. Той жест — найзвичайніший жест простягнення руки до другого чоловіка — належить до нас. До нас належить шукання площини зрозуміння і порозуміння. А передусім це завдання польської Церкви, котра так мудро змогла простягнути руку в нашім імені до німців. Чи наша Церква зробила щось і в тому напрямі по відношенні до українців? Чи приготовляє відповідний ґрунт? Чи, може, мусить також у власнім серці поборювати закам’янілу уразу? Ці питання ставлю не для того, щоб чекати відповідей чи запевнень. Вони чекають діл — багато з них, може, навіть і дрібних, які будуть провадити до великого свята братерства поміж обома нашими народами.
Сказано багато: не запевнення, а діла простелять дорогу, а коли додамо, що в жилах видатних польських церковних достойників пливе й українська кров, то наведений вгорі заклик набирає особливого значення.
Натомість, до дещо інших висновків, як вислід «реколекцій», доходить А. Крог, тому саме йому присвятимо більше місця. Хоч він заохочує читачів, щоб вони обов’язково запізналися з есеєм Хшановського, все таки квестіонує основне ствердження свого земляка та нагадує: «Треба одначе уникати певного упрощення: він, тобто Хшановський, називає «русіньске» населення, яке заселює Низький Бескид і східню Сандеччину,— українцями. З того можна б зробити заключення, що лемки належать в цілості до українського народу, як курпи чи ловічани до польського. Тимчасом фактичний стан представляється інакше. «Лемківський» люд ніколи не уважав себе частиною українського народу — він мав сильно підкреслену відмінну групову свідомість. Лемко, ходячи по Хрещатику, чує чужу мову, котру розуміє менш-більш так, як поляк розуміє мову мешканців Братислави. Інтенсивна пропаганда деяких духовних опікунів та учителів, які походили переважно з Східньої Галичини, не багато могли змінити».
Під впливом пізніших інтерпеляцій (число 47), місяць пізніше, старається автор «справити» та докладніше з’ясувати свій погляд на дане питання, але договорюється до того, що поняття «русин» є в нього значно ширше, як «українець», бо обіймає також білорусинів, а також деякі менші групи, напр. старовірів (це вже таки чиста фантазія — М.Б.), малі східнослов’янські групи на терені Румунії та інші. Тому йому здається, що лише частина лемків уважає себе за українців, а інших можна уважати за поляків, словаків, а найбільше таки за місцевих лемків. Мабуть, автор не завдав собі труду і не запитав членів «Лемковини» та хору «Журавлі», до якої національности вони себе зараховують, або чи він знайшов вияви якогось організованого життя лемків-неукраїнців.
Нам тяжко погодитися з думкою автора, який, опираючись на таких міркуваннях, доходить до переконання, що проблема сучасних лемків є передовсім «натури моральної, а не суспільно-господарської». Таке переконання набрав автор на підставі численних розмов із знайомими лемками, які нібито не уявляють собі, щоб їм були повернені їх поля й ліси, щоб одержати відшкодування за знищені господарства, не числять на те, щоб була можлива повна сатисфакція. їм ідеться головно про те, щоб їх трактовано на рівні з іншими громадянами Польщі, не звертаючи взагалі уваги на національне питання.
Як бачимо, подібність мирянина польської католицької Церкви і модерного визнавця «солідарности» відносно майбутнього українців в Польщі солідарно подібна.
Висновки
Не наше завдання відповідати чи полемізувати з невірними висновками автора (щоб це зробити, потрібно написати окрему працю). Ми радше бажали б звернути увагу ширшого загалу на самий факт, що те наболіле питання знаходить місце на сторінках поважного католицького часопису.
Виходячи з цього заложення, обмежуємось до деяких стверджень:
1. Треба повітати готовість редакції присвятити цьому наболілому питанню належну (не в формі сенсаційних вісток) увагу.
2. Треба підкреслити, що автори, не звертаючи уваги на глибоку ненависть не тільки урядових чинників, але й польського загалу до українських мешканців, мають відвагу, ілюструючи конкретними випадками (яких ми з розмислом не повторювали за ними — М.Б.) — ствердити не тільки сумну дійсність обопільних жорстокостей в минулому, але й у сучасному, глибоко понижуюче положення українців в Польщі.
3. Треба бути вдячними авторам-полякам за річевий, в спокійній формі підхід до справи, передусім, якщо йдеться про першу частину «реколекцій» перед польськими читачами.
4. Зрозуміло, що ми не можемо погодитися з висновками роздумувань Крога, все таки на оправдання його поступування хочемо прийняти його примітку, що він у своїх висновках не спирався на жодних опитуваннях зацікавлених осіб.
5. Треба піти Крогові назустріч, і не тільки йому, і уважати його прохання щирим, «коли лемки видадуть огляд їхньої історії, давньої і сучасної культури, коли зачнуть популяризувати знання про Лемківщину — я буду перший, що сяду в шкільній лавці й візьмуся до студіювання». Треба видати науково обґрунтований збірник, який всесторонньо інформував би про українське плем’я лемків.
Як довідуємося, український Гарвард (д-р Струмінський) започаткував таку працю.
Заки це здійсниться, основна, взиваюча до неба церковна справа, яка напевно не потребує наукового обґрунтування, а радше трохи християнського серця, повинна знайти послух у провідників польської католицької Церкви, які втішаються таким великим авторитетом в сучасній ситуації в Польщі й «утерти сльозу» братній українській Церкві.
В противному випадку, теоретичні писання католицької преси, хоч би в якім прихильнім та співчуваючім тоні були висловлювані, залишаться ще одним недомовленням, а історія буде мусіти ствердити, що церковні мужі польської католицької Церкви не спромоглись у своїх серцях викресати виявів справедливости і практичної любови до ближнього.
