Під цією назвою появилася обширна стаття Пйотра Лучки на основі розмови з Єжи Віслоцкім, який є доцентом на правничому відділі Познанського Університету, істориком Католицької Церкви, автором численних праць на згадану тему.
Стаття була друкована у тижневику «Нурт». ч. 29 і 30 за 1985 р. В статті розглядаються взаємовідносини між трьома обрядами в передвоєнній Польщі. Автор стверджує, що римокатолицизм вже віддавна мав тенденцію поширюватися на території Православної Церкви. В тому поході на Схід всі засоби були добрі, якщо вони зближали до тієї цілі. Першою більшою спробою була Берестейська Унія, яка під видом збереження східнього обряду мала довести до зближення Сходу з Римом. Тут треба підкреслити, що Москва гостро противилася тій акції, уважаючи, що всяке наближення до Риму — це зрада.
Варто теж підкреслити, що російське православ’я завжди сповняло ролю виконавця влади царя, отже було знаряддям у руках уряду. Зате держава трактувала духовних осіб, як державних урядовців. Натомість католицизм змагав до того, щоб мати зверхність в державі принайменше в духовій ділянці. Отже, наступив зудар між концепцією домінації держави над Церквою та домінацією Церкви над світською владою. Актом унії католицизм зробив поважний крок на Схід. Відбулося це при значній допомозі Польщі, яка також була зацікавлена поширенням своїх володінь на Україні. Тому Польща мала повну піддержку Ватикану у цій акції.
З хвилиною національного відродження на Україні, греко-католицька Церква починає усамостійнюватися і стає «третьою силою» між римо-католицизмом та православ’ям. Утворилась така ситуація, що православний уважався за росіянина, а католик — за поляка. Тепер, коли греко-католицька Церква стала виразно Церквою національною, українською, попередній поділ втратив актуальність.
Далі Віслоцкі переходить у контратаку на православ’я. Зразу після придушення польського «Стичньового Повстання» царат вдаряє не по римо-католицькій Церкві, але саме по уніятах. І то негайно, безпардонно і жорстоко. Силою, при допомозі нагайки і багнета примушує цілі села разом із священиками переходити на православ’я. Непослушних саджає до тюрми або вивозить на заслання. Так сталося з єп. Булгаком, якого заслали у Сибір. В короткому часі російські окупанти зліквідували греко-католицьку Церкву. «Москва зробила з греко-католиками те, що ми, себто поляки, зробили в міжвоєнному часі з православними», — каже Віслоцкі.
В Берестейській Унії мав свої інтереси Рим, але мала теж Польща. Але українці і білоруси мали теж свої інтереси, які не завжди покривалися з вищезгаданими країнами. Це справляло великі труднощі. На всякий випадок вони не бажали бути предметом торгів між Ватиканом і православною Москвою. Коли головою греко-католицької Церкви став митрополит Андрей Шептицький, то він старався поширити свої впливи поза три галицькі єпархії — на Волинь. Польський уряд не допустив до того, бо в справі «Східних Кресів» мав свої пляни. Професор Ґрабскі, опрацьовуючи Конкордат з Ватиканом у 1925 p., вніс епархіяльні обмеження діяльности та заборону греко-католикам вести місійну працю без згоди польських єпископів. Згори було відомо, що вони такої згоди не дадуть.
Унеможлививши греко-католикам вести місійну працю, польський єпископат почав монтувати свою місійну працю серед православних. Покликано до життя місійний осередок в Слонімі, де опрацьовувано засади біритуалізму. Тобто це значить назовні, що священики мали виглядати як православні, а обрядово мали правити відправи у обох обрядах паралельно. Залишено Церкви незмінними, іконостаси, царські ворота. В той спосіб старалися єзуїти увійти на терени Білорусії як менше національно свідомої Церкви. Незалежно від фінансових зусиль, акція ця не цілком вдалася . Цілим тим місійним рухом на Сході керував єп. Пшездзєцкі. Він теж пробував організувати на Холмщині та Поліссі польську східньослов’янську церкву, щоб перетягати православних і не допустити на ці терени повороту греко-католиків. Заснована ним духовна семінарія в Дубні в 1931 році, де вивчали східній обряд та мови — українську та білоруську — теж не дала поважних наслідків. До 1939 р. перетягнено на той східній обряд ледве 20,000 осіб при величезних матеріяльних витратах. Ватикан, зважаючи на неуспіх Пшездзєцкого, призначає керівником цієї місійної акції єп. Чарнецького. Автор доповіді твердить, що Чарнецький був росіянином.
Єп. Пшездзєцкі не здавався. Він розпочав акцію насильного і безправного відбирання церков від православних з усім церковним майном. Свій крок мотивував тим, що це бувші греко-католицькі церкви, отже належать до Католицької Церкви. Це перебирання церков відбувалося при допомозі сили, пацифікацій, арештів і навіть убивства вірних, які боронили свої церкви. Православні вимагали звороту загарбаних земель, разом понад 130,000 гектарів. Так довго, як ці протести відбувались в краю, на них не звертали уваги, але коли про те заговорили у Лізі Націй, а через митрополита Шептицького долучився теж і Ватикан, — ця справа стала дуже незручною і делікатною.
Польський єпископат не одобрив акції Пшездзєцкого, але теж не протестував. Одинокий віленський єп. Ялбжиковскі на знак протесту вийшов з тої акції.
З правного боку ця справа була важка до розв’язання. Пшездзєцкі не чекав на правне оформлення, але насильно забирав все, що міг. Він видав зарядження своїм священикам, щоб вони забирали колишні уніятські церкви від православних для свого ужитку. А держава не могла собі дозволити, щоб у відродженій Польщі насильно викидати польських ксьондзів із загарбаних ними церков. Треба теж пам’ятати, що Польща мала поважні клопоти з національними меншинами на «Східніх Кресах». Отже, уряд покладав великі надії, що при допомозі латинського костьола скоріше переведе запляновану польонізаційну акцію на українських землях й доведе до заспокоєння внутрішньої проблеми. Тим часом Римо-католицька Церква, піддержуючи акцію східнього обряду, автоматично здержувала польонізаційну акцію, посилювала національні відрубності українців та білорусів. І тут виникло непорозуміння між урядом і костьолом. Ватикан став по стороні костьола.
Знову інша проблема виринула на Лемківщині. Замешкалі там українці греко-католики, уважаючи, що греко-католицька Церква надто пішла на латинізацію обряду, шукали оборони свого обряду в переході на православ’я. Тоді Римо-католицька Церква виклопотала у Ватикані дозвіл на виділення Лемківщини з-під юрисдикції львівського митрополита в окрему Апостольську Адміністратуру, підпорядковану безпосередньо Ватиканові. В цей спосіб загамовано українізаційні процеси в греко-католицькій Церкві на Лемківщині, інспіровані митр. Шептицьким.
Польський єпископат в засаді погоджувався з політикою уряду у справі польонізації західніх земель України, але, з другого боку, не міг противитися плянам Ватикану через піддержку східнього обряду просікати між православних. Критиковано акцію Пшездзєцкого, але лише приватно, бо на відкритий спротив Ватиканові з уваги на церковну дисципліну — єпископи не могли відважитись. Такий стан проіснував до 1939 року. Ватикан противився акції польонізації, з уваги на свою далекосяглу візію «окатоличення» Сходу. Польонізація, це була акція, яка викликала спротив населення, отже, коли Церква пов’язала б себе з тою акцією, то автоматично була б теж засуджена на спротив.
Незалежно від того в Польщі вишколювано священиків для місійної праці на сході, зокрема серед православних. Отже акція польського костьола, піддержуючи уряд в польонізаційних плянах, унеможливила б їм всяку працю серед населення на сході. Автор згадує про те, що існував подібний місійний осередок в Харбіні, ведений польськими єзуїтами.
Політика польонізації українців греко-католиків й притягнення до тої акції костьола зродилася в голові «ендека» Станіслава Ґрабського зі Львова. Йому доручено розпрацювати проект Конкордату з Ватиканом.
При тому виринуло цікаве явище, що коли після травневого замаху прихильники Пілсудського прийшли до влади, то вони не мали ясного пляну відносно національних меншин, а зокрема українців, але проект «ендека» Ґрабського для польонізації Східніх Кресів вони адоптували як свій.
Виринає питання, чому Ватикан не використав греко-католицької Церкви проти православ’я. Затвердивши Конкордат, яким обмежено місійну працю греко-католиків, мусів числитися з тим фактом, а по-друге, не хотів наражати на себе польського уряду, пляни якого були йому відомі. У Ватикані числилися теж з фактом, що митрополит Шептицький є ледве толерований в Польщі, а відлучення з-під юрисдикції Шептицького Лемківщини та створення внутрішнього «сокальського кордону» — унеможливлювали покладати на уніятів великі надії.
В той саме час з Православною Церквою уряд не мав великих клопотів. З хвилиною, коли насильними засобами примусив зірвати всякі зв’язки з московським патріярхом та проголосити автокефалію,— непослушних єпископів замкнено до манастирів або й убито, а нові були цілком послушні урядові. Так, що над Православною Церквою уряд мав нагляд і міг робити що хотів. Натомість, в католицьких церквах ситуація була іншою, децидуючий голос залишався завжди за Ватиканом, а уряд мав право вета або дорадчого голосу.
Митрополит Шептицький був людиною великого калібру. Але в наслідок своєї хвороби, яка прикувала його до сидячої позиції, — не міг брати особисто участи у зустрічах єпископату Польщі ані також у різних з’їздах. Висилав завжди своїх делегатів. Серед своїх вірних втішався величезною повагою і прив’язанням.
Не можна заперечити, що польський єпископат був дуже шовіністично наставлений по відношенні до греко-католиків, тому нерадо зустрічався з греко-католицькими єпископами. Знову ж ті, відчуваючи цю нехіть, часто відмовлялися, хоч були запрошувані на різні наради.
Треба ще підкреслити, що греко-католицьке священство завжди дуже близько жило зі своїми вірними. І всякі громадські почини, економічні чи політичні, були підтримувані, а часто й очолювані священиками. У поляків таке співжиття було рідкістю.
В політичній площині Шептицький стояв на становищі, що Галичина повинна мати свою автономію в рамках Польської держави, згідно з міжнародніми умовами. Дещо відмінну тактику стосував станіславівський єп. Хомишин, що старався нав’язати співпрацю з урядом, щоб в той спосіб забезпечити певні права для Церкви і своїх вірних.
Тимчасом уряд плянував встановити римо-католицькі єпархії там, де існували вже греко-католицькі. В 1939 р. навіть вже номіновано єпископа для єпархії в Тернополі, яка ще де факто не існувала. Було вже рішення на створення нової єпархії в Гродні. З того виходить, що Ватикан поволі погоджувався на польонізаційну акцію польського уряду. Акцію цю продовжувано навіть в роках 1940-41, збільшуючи дотації на розбудову нових єпархій.
Хоча ріст Греко-католицької Церкви був обмежений конкордатом, то кількість священиків була відносно велика. У Греко-католицькій Церкві на одного священика припадало біля 2,000 вірних, тоді коли римо-католицькі священики мали біля 4,200.
Коли польські священики були самотні й з уваги на кількість вірних — багатші, то греко-католицьких можна уважати дослівно за вбогих. Крім того, що наш священик мав на утриманні родину, він мав багато менші прибутки від вірних. Це у великій мірі зближало їх до вірних. Тому греко-католицьке священство брало також активну участь у суспільно-економічному житті вірних. Через те урядові чинники ставились до них з недовір’ям, як до осіб, які протиставляться всяким плянам уряду, зокрема у польонізаційній ділянці. Міністерство релігійних справ було завалене доносами з низових адміністраційних урядів саме в цій справі.
Насувається питання, чи були серед греко-католицького священства особи, які прямували до співпраці з урядом. На це питання автор відповідає так. В церкві зобов’язує дисципліна. Бо всякий непослух є рівнозначний з перенесенням з доброї парафії на гіршу, з близької від міста — до глухої закутини, далеко від світу. Наприклад, коли єп. Хомишин створив певного роду угодову партію і дав доручення своїм вірним не протиставитися владі, то акція ця була виконувана. Але це не означало, що виконавці перестали бути прихильниками автономії та забезпечення всяких прав своїм вірним.
Дальше автор зупиняється на проблемі, чи римо-католики були упривілейованою групою. Він приходить до висновку, що уряд назагал у релігійних справах був індиферентний, а Римо-католицьку Церкву трактував як інструмент влади. Раз вигідний, іншим разом невигідний. Але фактом є, що, наприклад, у війську приналежність до православного чи греко-католицького обряду була поважним елементом, що гамував промоцію. Тип поляка-католика визначали ендеки. Отже, автоматично всіх, хто не був католиком, трактували як непевних людей. Євангеликів підозрівали в симпатіях до німців. Тому поняття поляка-католика і некатоликів, чи півполяків, створювало в державі іскру непотрібного конфлікту. Єпископи Польщі в більшості були симпатиками ендеків. Доходило до таких курйозів, що єп. Ломжі заборонив відбувати процесії Божого Тіла в тих парафіях, де ендеки не виграли виборів (за кару). А треба пам’ятати, що на Східніх Кресах всі єпископи були під впливами ендеків.
Дальше автор оспорює стереотипічний погляд, мовляв, такого не було, що польський костьол цілком піддержував уряд і навпаки. Наприклад, коли уряд хотів увести у звичай день 11 листопада як день народження польської держави, то єпископат спротивився, мотивуючи, що це свято для пілсудчиків тільки, а не для цілої Польщі. Деякі єпископи відмовлялися брати участь у відзначенні ім’янин Пілсудського, й це часто доводило до прикрих конфліктів. На тім тлі доходило часто теж до конфліктів між Ватиканом і польським єпископатом.
Ватикан погодився на акцію проти уряду Пілсудського, а багато єпископів не хотіли з тим актом погодитись. Але коли Пілсудський старався дістати згоду Ватикану на усунення деяких невигідних єпископів, то діставав завжди негативну відповідь. В таких справах Ватикан завжди виступав в обороні католицьких єпископів перед цивільною владою.
Треба ще підкреслити, що Польська Католицька Церква була дуже консервативна й нетолерантна по відношенні до інших віровизнань. Наприклад, Греко-католицька Церква була насилу толерована, хоча це була Католицька Церква, але відмінного обряду. Автор кінчає свої міркування заувагою, що тепер в Польщі, після Другого Ватиканського Собору і його духа, багато дечого змінилося в Католицькій Церкві в Польщі. Але дух минулого все таки ще подекуди покутує.
