У 20-ліття Патріярхального Руху
(Закінчення з грудневого числа 1983 р.)
ІV. Київська Митрополія після Берестейської Унії
Після Берестейської Унії маємо дві Київські Митрополії: католицьку (уніятську) та православну. Православна митрополія, відновлена щойно в 1620 p., стала жертвою московського насилля. Разом з політичними впливами Москви прийшли і церковні впливи, і вже в 1686 р. Київську православну митрополію підпорядковано Московському патріярхові. Від того часу вона почала тратити свої права в користь Москви і наприкінці ХVІІІ ст. зовсім втратила їх. Тоді назва «київський митрополит» стала тільки назвою київського єпископа, який не мав жодних понадєпископських прав давніх київських митрополитів. Так воно є і досьогодні.
Католицька Київська Митрополія пішла іншим шляхом. Велика частина її території дісталася під владу московських царів, які її остаточно знищили на своїй території (у 1830-х роках та в 1875 p.). На початку XX ст. права київських митрополитів перейшли теоретично на Галицьку Митрополію, яку Апостольська Столиця відновила в 1807 р. Та поки це сталося, Київська Католицька Митрополія мусіла перейти через різного роду терпіння і боротьбу. В цій боротьбі вона понесла величезні втрати: втратила територію, втратила мільйони вірних, що їх насильно перетягнено на російське православ’я, втратила свої основні права.
У 1624 р. Рим вирішив віддати Київську Митрополію під юрисдикцію Конгрегації для Поширення Віри (de propaganda fide), або коротко, під юрисдикцію «Пропаганди», тобто установи, що займалася місійною діяльністю латинської Церкви, зовсім забуваючи обіцянки папів, проголошені в двох документах Унії, і цілковито нехтуючи властивим характером тієї східньої помісної Церкви. «Пропаганда» стала немов би якимось надпатріярхатом для нашої Церкви. Це дало фатальні наслідки, бо дух латинізації й польонізації почав входити в Церкву й огортати вище духовенство.
«Основою унії з Римом була: непорушність прав і обряду нашої Церкви»[1]. Одначе, події з ХVІІ та ХVІІІ ст. показали щось інше. Почалася тиха, але постійна атака на наш обряд і на помісні права Української Церкви та переведення душ на латинство. Вже в 1624 р. митроп. Рутський скаржився в листі до «Пропаганди», що за час унії «переведено на латинство понад 40 молодих людей (в колегіях і в війську), не вчисляючи щорічного «контингенту» (коло 100 родин), який платила українська суспільність своїм католицьким патронам[2]. Дійсно, Папа Урбан VІІІ заборонив декретом 7 лютого 1624 р. «світським і духовним уніятської Церкви переходити на латинство без окремого дозволу Апостольського престола, та це не мало жодного впливу на тодішню ситуацію, ні на польське духовенство. Переходили на латинство не лише уніяти, але й православні (діти кн. Острожського). Крім перетягання на латинство почато впроваджувати в наш обряд різні латинські практики: тихі Служби Божі, дзвіночки, бічні престоли, ґенуфлекси, літанії, органи, усунення іконостасів тощо.
Щоб обговорити проблеми уніятської Церкви і направити те, що вимагало направи, скликано Замойський Синод у 1720 р. Цей синод з одного боку був позитивним явищем, бо це був синод цілої помісної Церкви, отже помісний синод (хоч його назвали провінційним) і вніс багато «корисних постанов», особливо, коли мова про церковну дисципліну й освіту духовенства. Але він увійшов в нашу історію передовсім як такий, що увів, зглядно санкціонував чимало обрядових змін, які не гармонізують з нашим обрядом і непотрібно його засмічують… (і) не зовсім ідуть в парі з рішеннями папів про обрядову недоторканість»[3]. Чей же булля Климента УІІІ з 24 лютого 1596 p.(Decet Romanum Pontificem) і конституція з 3 грудня 1595 p. (Magnus Dominus) «цілком виразно і без ніяких застережень залишають нашій Церкві обряд таким, як вона його мала під кінець ХVІ ст.»[4], а також митрополитові залишають всі його патріярші права.
Предсідником Замойського Синоду був папський нунцій на виразне уповноваження Папи Климента XI. Це було виразне порушення прав нашої Церкви, бо предсідником синоду повинен був бути митрополит Лев Кишка. Далі, синод не почався традиційною молитвою «Царю небесний», а латинською молитвою «Veni Creator», яку провів нунцій; так само синод закінчився латинським гимном «Те Deum laudamus». Все це викликало негодування приявних. Синод відбув три сесії (26 серпня, 1 та 17 вересня 1720 p.), але невідомо, що діялося між цими сесіями, невідомо теж, чи 19 синодальних декретів були приготовані наперед і чи їх дискутовано; виглядає, що їх накинено синодальним отцям.
Найбільше болючим вислідом Замойського Синоду було знехтування літургічних книг нашого обряду, бо він «започаткував латинщення нашої Церкви, починаючи від літургічних і богослужбових змін»[5] і в багатьох випадках користувався постановами Тридентського Собору, які відносяться виключно до латинської Церкви, що боролася тоді з протестантизмом. Синод перейняв живцем постанови Тридентського Собору відносно кандидатів до духовного сану, постановив, що кандидатами на єпископів можуть бути тільки монахи; на священиків, що чимось провинилися, синод накладає ті самі кари, що їх визначив Тридентський Собор. Синод вирішив злагіднити суворий піст у нашій Церкві, щоб наблизити її до латинської; запровадив свято «Божого Тіла», якого в нашій Церкві ніколи не було.
Обрядовим справам синод присвятив дуже мало уваги. Поминув справу масового переходу на латинство членів уніятської Церкви, нічого не згадав про канонічний статус нашої Церкви, про права і прерогативи митрополита. Отці синоду «без спротиву віддали ті права, які наша Церква мала і які вона мусіла зберегти, якщо мала жити й розвиватися»[6]. Роздумуючи над Замойським Синодом, о. Ю. Федорів приходить до висновку, що його «програма була заздалегідь точно усталена, постанови вироблені, так що отцям синоду не лишалось більше нічого, як скласти Ісповідь віри, вислухати певну кількість документів і, вкінці, прийняти до відома «19 артикулів Синоду [7]. А німецький учений так оцінює Замойський Синод: цей синод «накинув Церкві Київській та всієї Руси багато латинізуючих рішень через застосування декретів Тридентського Собору… Застосування цих декретів до Східніх Церков у злуці з Римською Церквою було однією з найбільших помилок в історії Католицької Церкви і дало болючі наслідки для унійних змагань»[8].
Латинізаційна тенденція, розпочата, чи пак апробована Замойським Синодом продовжувалася через ціле ХVІІІ та XIX ст. Все це сталося в першу чергу під впливом сили й агресії польського католицтва та через слабість наших провідних церковних діячів. Папи часто боронили нас, але й вони не мали сили опертися польській церковній агресії. Деякі київські митрополити завзято боронили своїх прав, та це не багато помогло. Наприклад, у 1785 р. тодішній Києво-Галицький митрополит, Язон Юноша Смоґожевський, написав до «Пропаганди» обширного й добре удокументованого листа, в якому боронив права київських митрополитів, головно в справі коадьюторів та перенесень єпископів[9]. Покликуючись на право митрополита затверджувати та висвячувати своїх єпископів, він уважає нелогічним, щоб обмежувати право митрополита в таких другорядних справах, як перенесення єпископа з однієї єпархії до другої. Він «стверджує невиправдане встрявання Римської Курії і вимагає усунути його в майбутньому… Палкими словами митрополит Язон просить Святий Римський Престол бути вірним своїй обіцянці, даній під час Унії, і просить, щоб традиційне право Київського Митрополита було збережене»[10]. Рішення Конгрегації з 27 серпня 1785 p., у відповідь на того листа митрополита, було негативне. Від цієї дати не було випадку, щоб митрополит переніс єпископа на основі власної влади. Централізаційний римський дух перекреслив одне з прав митрополита.
Коли в 1807 р. Апостольська Столиця відновила Галицьку Митрополію, тоді «де юре» галицькі митрополити стали наслідниками та переємниками прав київських митрополитів. Перемишльський, а опісля і станиславівський єпископи стали «суфраганами», себто помічниками галицького митрополита. Одначе, «де факто» митрополитів позбавлено всіх їхніх понадєпископських прав; отже, від початку XIX ст. галицькі митрополити мали юрисдикцію тільки на території Львівської архиєпархії, але не мали права встрявати в справи інших українських єпархій. Вони цілком уподібнилися до латинських єпископів, коли мова про їх права, і кожна галицька єпархія, а опісля теж всі інші єпархії на поселеннях залежали від Риму, тобто від «Конгрегації для Поширення Віри», а від 1917 р. від «Конгрегації для Східньої Церкви», згодом для «Східніх Церков». Митрополит Андрей Шептицький добре знав, які він має права, але знав теж, що не може користуватися ними. Виняток становлять широкі патріярші права, що їх він одержав від Папи Пія X. Та це треба вважати за цінний та цікавий історичний епізод, а не за привернення прав галицьким митрополитам з боку Апостольської Столиці.
Мадей пише: Треба уболівати над помилками історії, спричиненими незнанням східньої дисципліни в римських декастеріях, а які можна зрозуміти з перспективи минулих часів. Одначе, все це не звільняє від того, щоб направити ці помилки, щоб відновити давній порядок Східніх Церков на основі ситуації, що існувала в часі унії Сходу з Заходом»[11].
Отже, від початку XIX ст. Київська, чи пак Галицька Митрополія втратила всі свої помісні права, а її єпархії уподібнилися до латинських, коли мова про їх правний стан.
V. Другий Ватиканський Собор і змагання Блаженнішого Йосифа
У такій ситуації застав нас Другий Ватиканський Собор. Славна колись і розлога Київська Митрополія, митрополити якої були, навіть за словами секретаря Конгрегації для Поширення Віри, Ф. Інґолі, прихильного нашій Церкві, «патріярхами без цього титулу», була тепер розбита на поодинокі єпархії, незалежні одна від одної, не пов’язані з собою, ні фактично не об’єднані з одну цілість. Кожна з них творила окреме «удільне князівство». Єпархії, екзархати чи навіть нові митрополії, створені в діяспорі в XX ст., не мали жодного правного об’єднуючого центру, а їхній зв’язок з Матірною Церквою був мінімальний; їм грозило цілковите відділення від неї. Церква в Україні була насильно зліквідована т.зв. псевдосинодом з 1946 p.; вона пішла в катакомби, почалася доба переслідування та безпощадного її нищення. Галицький митрополит карався на засланні. Ситуація була трагічна й безнадійна. Здавалося, що приходить кінець Українській Католицькій Церкві як помісній одиниці — смерть там, а розпорошення і роздроблення — тут.
Одначе, Боже Провидіння покерувало дещо інакше справами Української Церкви. В лютому 1963 р. воно посилає до Риму, після майже 18-річної каторги в совєтській неволі, Первоієрарха Української Церкви, Галицького Митрополита і Верховного Архиєпископа Йосифа Сліпого, який починає домагатися своїх прав і починає акцію збирання докупи розгублених дітей Києво-Галицької Митрополії та об’єднування їх в одну цілість, одну Церкву. Починає від того, що вже на 2-ій Сесії ІІ-го Ватиканського Собору, 13 жовтня 1963 p., ставить внесок на піднесення Київської Митрополії до патріярхальної гідности ось такими словами:
«Я в імені всієї нашої Церкви гаряче прошу, щоб цей Священний Собор зволив піднести наш головний Києво-Галицький Митрополичий Престол до патріярхальної гідности і нарешті завершив великі змагання вселенських Архиєреїв Урбана VІІІ, Григорія ХVІ, Пія ІХ та Лева XIII за створення цього патріярхату. Це причиниться у великій мірі до зміцнення Католицької Церкви на Сході, не тільки серед католиків, але також серед православних»[12].
Вищенаведені слова дали початок патріярхальному рухові серед духовних та мирян, спочатку в Америці, а згодом у цілому світі.
Спираючись на соборовому «Декреті про Східні Католицькі Церкви» (1964 p.), який зрівнює в усьому верховних архиєпископів з патріярхами, він, як голова та отець Церкви, починає відбувати архиєпископські синоди навіть проти волі Ватикану та деяких наших владик і упорядковувати справи Української Церкви, як однієї в цілому світі, помісної та патріяршої Церкви, з одним проводом, одним головою; Церкви, оформленої в патріярхаті Києво-Галицькому і всієї Руси, з юрисдикцією її голови над українськими вірними в цілому світі. В тому добачує її рятунок і запоруку розвитку.
Для кращого перегляду її прав видає в 1974 р. «Патріярхальний Устав Помісної Української (Руської) Католицької Церкви», а в 1975 р. приймає титул патріярха. Цими актами Блаженніший Йосиф стримує відосередні тенденції, що нуртували серед українців-католиків, а скеровує працю й увагу відповідальних чинників серед ієрархії, духовенства та мирянства на з’єднання всіх складових елементів Української Католицької Церкви в одне, в одну цілість. Змагається за те, щоб «всі були одно».
Видимим поштовхом до тієї об’єднуючої акції був «Декрет про Східні Католицькі Церкви», схвалений II Ватиканським Собором 21 листопада 1964 р. Папа затвердив його того самого дня і проголосив т. зв. «вакаціо леґіс», себто нечинність закону на два місяці, даючи патріярхам право продовжити або скоротити той термін. На тій основі Блаженніший проголосив, Що декрет входить у життя 7 квітня (25 березня) 1965 р. Важність цього проголошення не оспорює навіть Східня Конгрегація. Це проголошення означає, що з тим днем наша Церква перейшла на патріярший устрій. Це дуже знаменна, історична подія в житті нашої Церкви. Постанови й рішення ІV Архиєпископського Синоду (29 вересня до 4 жовтня 1969 р. в Римі) — це практичне застосування та конкретизація згаданої постанови.
Східній Декрет виносить такі постанови:
«Католицька Церква має таку настанову, щоб збереглися цілі й ненарушені традиції кожної помісної Церкви або обряду» (параграф 2).
«(Західня і Східні Церкви) мають однакову гідність, так що ні одна з них не є понад другі з огляду на обряд, і всі вони користуються тими самими правами, і всі вони мають ті самі завдання навіть відносно проповідування Євангелії в цілому світі» (параграф 3).
«(Священний Собор) заявляє урочисто, що Східні Церкви так, як і Західня, мають право й обов’язок рядитися згідно з власним питоменним правопорядком і правилами» (параграф 5).
«Самі східні християни мають все те (тобто свої обряди та правила) зберігати з найбільшою вірністю,… а якщо вони… від них ухилилися, хай намагаються повернутися до прадідних традицій» (параграф 6).
«Священний Собор постановляє, щоб права і привілеї (патріярхів) були привернені по думці старинних традицій кожної Церкви й по думці рішень Вселенських Соборів. А ці права і привілеї це ті, що існували в часі єдности Сходу й Заходу» (параграф 9).
«Те, що сказане про патріярхів, важне також… і відносно верховних архиєпископів, що стоять на чолі якоїсь помісної Церкви або обряду» (параграф 10).
«Тому, що патріярхальна установа в Східніх Церквах є традиційною формою управління, цей Священний і Вселенський Собор бажає, щоб там, де потрібно, були встановлені нові патріярхати» (параграф 12).
З того всього виходило б, теоретично, що Собор привернув києво-галицьким митрополитам, які тепер офіційно носять назву верховних архиєпископів (згідно з діючим законом, але яких ми вважаємо від 1975 р. патріярхами), їхні права та привілеї, що їх вони мали в часі прийняття унії з Римом в 1596 р.
Та це тільки теорія, бо постають нові труднощі. Декрет обмежує владу схід нього патріярха чи верховного архиєпископа до його історичної території, в нашому випадку до України. Комісія, що приготовляє кодифікацію східнього канонічного права, обстоює думку, що східній патріярх не має юрисдикції над своїми вірними, що живуть поза його історичною територією, і що єпархії чи екзархати на поселеннях залежать прямо від Риму, а не від свого патріярха. Патріярх Йосиф протестує постійно проти такого ограничування його юрисдикції. На це є такі аргументи:
- Не є логічним визнавати верховного архиєпископа чи патріярха за голову даної помісної Церкви чи Обряду в цілому світі, а одночасно обмежувати його юрисдикцію тільки до його історичної території.
- Патріярх чи верховний архиєпископ є «отцем і головою» своєї Церкви чи Обряду, тому є несправедливо й неправильно відлучувати дітей від їх отця.
- Українці-католики не хочуть належати до міжнародньої Латинської Церкви даної країни, але до своєї власної, києво-галицької Церкви.
- Не є логічним ні справедливим, щоб одна лише Латинська Церква, себто Патріярхат Заходу, мала право існувати з повною юрисдикцією в цілому світі і голосити Христову віру в латинському обряді, а Східні Церкви, в тому й українська, не мали такого права в цілому світі. Адже Східній Декрет підкреслює рівність всіх обрядів Вселенської Церкви і додає, що всі Церкви мають «ті самі завдання навіть відносно проповідування Євангелії в цілому світі» (параграф 3 Декрету). Це ствердження ясно перекреслює всяке територіяльне обмеження, що його хочуть накинути Східнім Церквам, і дає їм право діяти в цілому світі, а не лише на їх історичній території.
Тверда постава і постійні змагання Патріярха Йосифа за права Української Церкви вже дали деякий успіх, хоч не повний: Папа Іван Павло II визнав формально синод українських єпископів, і цей синод вже тричі збирався і виніс деякі постанови, що торкаються цілої Української Помісної Церкви. Це подія історичного значення. Тепер наша Церква принаймні зрівняна в правах з існуючими східніми патріярхатами. Це крок уперед у змаганнях Патріярха Йосифа та Єпископату за привернення давніх прав Києво-Галицькій Митрополії.
Змагання за юрисдикцію для Патріярха Йосифа над українськими вірними в цілому світі вимагають великої праці, розуму, витривалости й солідарности не тільки цілої нашої ієрархії, але й усіх східніх католицьких владик. Ці змагання теж пов’язані із справою, за яку Блаженніший змагається від 1963 року — це визнання українського патріярхату Апостольською Столицею. «Де факто» український Патріярхат вже існує від 1975 p., коли Блаженніший прийняв титул патріярха. Одначе, «де юре» ця справа ще не полагоджена, бо папи досі відмовлялися створити чи визнати український Патріярхат, мовляв, Апостольська Столиця не може цього зробити під сучасну пору з канонічних чи історичних причин.
VІ. Мирянський рух
Українські католицькі миряни включилися відразу, як допоміжна сила, в акцію Блаженнішого, себто в його змагання за відзискання автономних прав для нашої Церкви, за здобуття для неї повної помісности та за завершення її структури патріархатом, згідно з його внеском 20 років тому. Так постав мирянський Патріярхальний рух, як виразник зацікавлення мирян справами своєї Церкви та їх бажання працювати для її блага. Головним його ідеологом та рушієм був покійний проф. Микола Чубатий, відомий історик Церкви та католицький діяч. Завдяки його старанням постав тоді «Краєвий Комітет у США за створення Києво-Галицького Патріярхату». Цей Комітет, що його членами стали миряни з різних міст Америки — Балтімору, Вашінґтону, Детройту, Нью-Йорку, Ньюарку, Сиракюз, Філадельфії, Чікаґо та ін.— скликав за якийсь час Загальні Збори (23 квітня 1966 p.), прийняв статут і перемінився в «Товариство за Патріярхальний Устрій Української Католицької Церкви». Кілька років пізніше (1979 р.) воно прийняло назву «Українське Патріярхальне Товариство в США».
З Америки Патріярхальний рух серед мирян поширився незабаром на Канаду, де постала «Крайова Рада Українських Організацій за Патріярхат Української Католицької Церкви», та на інші країни — Англію, Францію, Німеччину, Австралію, Арґентіну. Сьогодні мирянський Патріярхальний рух має і свою світову надбудову, Українське Патріярхальне Світове Об’єднання, що постало в 1974 р. на з’їзді у Вашінґтоні, і яке відбуло вже чотири з’їзди делегатів з цілого світу. Український Патріярхальний рух видає вже 16 років свій журнал, спочатку під назвою «За Патріярхат», опісля, від червня 1977 p., під назвою «Патріярхат». Він є власністю Українського Патріярхального Світового Об’єднання та Українського Патріярхального Товариства в США.
Головна ціль мирянського Патріярхального руху — це освідомлювати мирян про вагу здобуття патріярхату та помісности для нашої Церкви і дати повну підтримку Патріярхові Йосифові та нашому Єпископату у їх стараннях закріпити Патріярхат і одержати визнання патріярхату з боку Апостольської Столиці. Це основна ціль. Але мирянський рух, згідно зі своїм статутом, має ще й інші важливі завдання. Головніші з них: дбати про поглиблення релігійного життя українських мирян і працювати для зближення українських християнських Церков, себто трудитися для справи українського екуменізму — діялогу між різними українськими християнськими спільнотами, в першу чергу між українцями-католиками та православними. Отже, коротко, основні завдання мирянського руху можна з’ясувати ось так: Патріярхат і помісність, поглиблення релігійного життя, український екуменізм. З цього бачимо ясно, що наші цілі мають суто релігійний характер. Мирянський рух не має жодних політичних цілей, а виключно релігійну ціль. Так його треба й розуміти. Тому в ньому можуть співпрацювати миряни різних політичних чи політично-партійних переконань, але вони не сміють своїх політичних різниць впроваджувати в Патріярхальний рух і цим скеровувати цей рух на фальшиві рейки.
Миряни мають право й обов’язок брати участь у змаганнях нашого церковного проводу за Патріярхат і помісність, бо ми є членами Божого Люду, а ними стали ми через св. Тайну Хрещення, яку ми прийняли в Українській Католицькій Церкві. У нашій патріархальній діяльності за останніх 20 років часом приходило до непорозумінь і навіть конфліктів з церковною ієрархією. Деякі непорозуміння полагоджено, інші — ні. Один з таких конфліктів триває далі, в Англії, і невідомо, коли і як він закінчиться, хоч є познаки на те. що, може, він зближається до якоїсь розв’язки. При тому треба підкреслити, що миряни завжди старалися і далі стараються бути вірними ідеям, що їх кинув Блаженніший, бо ми ними захопилися і вважаємо їх дороговказом на довгі роки у праці для блага Церкви. Коли були непорозуміння з ієрархією, то вони не були спричинені бажанням мирян «воювати», а тільки бажанням твердо постояти за права нашої Церкви. Серед мирян було і є бажання жити і працювати в гармонії з духовенством та ієрархією і разом прямувати до нашої спільної цілі, якою є поворот до нашої традиції та духовости, повна помісність для нашої Церкви та Патріярхат. Солідарність та єдиномисліє серед усіх нас, духовних та світських, це основна вимога, що її ставить наша Церква до всіх своїх членів, до всіх членів українського Божого Люду.
VІІ. Який шлях перед нашою Церквою?
Українська Католицька Церква вернулася сьогодні «де факто» до свого давнього, хоч і дещо зміненого стану, і вона оформлена в Патріярхаті Києво-Галицькому і всієї Руси; такою вона для нас є. Одначе, «де юре» вона тепер оформлена, в очах Апостольської Столиці, в Верховному Архиєпископстві Львівському для українців. Шлях у майбутнє перед нашою Церквою важкий. Ситуація в краю і на поселеннях дуже змінилася.
На Рідних Землях вона формально-правно, в очах держави, не існує. Вона живе в підземеллі, а її ієрархію, духовенство та вірних переслідують. За цілий час свого існування вона ніколи не знаходилася в такому трагічному положенні. Та це переслідування залишає нам мучеників за Христа і Вселенську Церкву, і ми віримо, що кров невинних мучеників стане новим джерелом для росту й розвитку Української Церкви.
На поселеннях, себто в т. зв. вільному світі, наша Церква розвивається, хоч наразі більше формально, ніж ідеологічно. Все таки є деякі познаки, що вона починає рости і в ділянці ідейного змісту.
Замало мати зовнішню форму — митрополії, єпархії, екзархати. В них треба вкласти ще й зміст, а ним є: почуття єдности та ідентичности з Києво-Галицькою Митрополією св. Володимира Великого та повна помісність чи патріярша автономія на основі засад, прийнятих у Фльорентійській та Берестейській Уніях. За це треба змагатися, і це головне завдання Священного Синоду Української Католицької Ієрархії, себто українського єпископату, що йому мирянство має допомагати всіма доступними йому засобами. Треба змагатися за те, щоб український синод як інституція розвивався, кріпшав і діяв, як найвище законодатне тіло для всіх вірних нашої Церкви, очевидно під зверхністю Вселенського Архиєрея. Треба теж змагатися за те, щоб глава нашої Церкви мав повну юрисдикцію не тільки в краю, але теж і всюди там, де живуть українські миряни. Наш церковний провід мусить мати змогу опікуватися своїми вірними в цілому світі й служити їм дороговказом на шляху до Бога.
Ось ситуація Києво-Галчцької Митрополії під сучасну пору. Вона поволі вертається до своїх прав. Треба вірити, що Боже Провидіння так покерує її долею, що сповняться слова Слуги Божого Андрея, який перед смертю, вранці 1 листопада 1944 року, передбачив цілковите знищення католицької Церкви в Україні, але й запевнив, що «в будучому Українська Католицька Церква відродиться і пошириться в повному розквіті по цілому Сході»[13].
[1] О. д-р Юрій Федорів, Замойський Синод 1720 р., Видання «Богословії» ч. 43, Рим, 1972
[2] Там само, стор. 11
[3] Там само, стор. 15
[4] Там само, стор. 16
[5] Там само, стор. 27
[6] Там само, стор. 64
[7] Там само, стор. 59
[8] Мадей, цит. твір, стор. 100-101
[9] Defensio amplissima iuris netropolitfci ex parte Metrop. Jasonis Junosza Smogorzevskyj; Isidorus I. Patrylo OSBM, Archiepiscopi-NetropoiitaniKievo-Halicienses, ’Analecta OSBM’, Romae 1962.
[10] Мадей, цит. твір стор. 102
[11] Там само, cтор. 138
[12] Твори Патріярха і Кардинала Йосифа, т. XII, Рим, 1981
[13] Артикули для започаткування процесу беатифікації й канонізації Слуги Божого Андрея Шептицького, Рим, 1958, стор. 28.
