Завданням цього коментаря не є входити в полеміку із опублікованими статтями п. Бараболяка, але лише загально накреслити доцільність та суть заторкнених ним питань. У його статті «Ще про наш фундаменталізм» («Свобода», 24 січня 1987 р.) п. Бараболяк розглядає питання нашого Патріярхального руху і порівнює його із мусульманським, іранським мілітарним фундаменталізмом, а також із колись польським, який «довів до затрати християнських принципів у польському народі». Дальше, М. Бараболяк твердить, що наділенням нашого архиєпископа Львова патріярхальним саном Патріярхальний рух стремить до того, що «патріярх мав би бути нашим «папою», а той у Ватикані, хоч «намісник Христа», але без прав намісника».
Жодне патріярхальне видання ніколи таких чи подібних тверджень не публікувало і не проповідувало. Патріярхальний рух домагається придержування затверджених 1596 року Берестейською Унією прав нашої Помісної Католицької Церкви, а при тому всеціло визнає примат папи згідно із домовленими законами Берестейської Унії. Це потвердив також теперішній Папа Павло-Іван II, який після смерти Блаженнішого Патріярха Йосифа висловився, що «Покійний боровся за справедливу справу». Отже, повище наведене твердження М. Бараболяка є його видуманою фантазією.
У статті «Конечна синтеза», яку помістив журнал «Світло» за липень-серпень 1986 p., п. Бараболяк писав: «Наші форми благочестя є перестарілі, спетрифіковані (закам’янілі), треба їх змінити, а зовсім не треба нам повертатися до старих, які стали археологічними, вони є чужими для молоді, треба наслідувати латинян… нам треба зашеплювати прикмети західньої духовости, бо часи, коли світло ішло із сходу, минули безповоротно, східня ментальність закостеніла… годі боготворити обряд, бо він не суть, а форма мусить бути достосована до доби…».
Автор не каже, які саме реформи треба зробити, щоб вони стали атракцією для молоді, але на підставі його «модерних кличів» констатується, що М. Бараболяк цілком погоджується із офіційним представником Ватикану кард. Фюрстенбергом, який був запрошений на 10-ліття Філядельфійської Метрополії у початках 70-их років і дослівно сказав: «Коли українці-католики живуть серед римо-католицької більшости, вони повинні до неї пристосуватися, обрядово злитися. Злиття з обрядовою більшістю повинно йти в парі з мовною і культурною асиміляцією. Зміна церковного календаря, відправи Богослужб, навчання катехизму і молитов англійською мовою корисні, бо наближають нас до католицького універсалізму».
Проти таких власне кличів і такого проповідування безперервно і завзято бореться наш Патріярхальний рух, що його М. Бараболяк не підтримує.
Проти таких кличів боролася наша Греко-католицька Церква в окупованій Польщею Галичині, на чолі з усіми достойними ісповідниками, владиками, духовенством та ідейними мирянами. Багато з них за ті національні та релігійно-обрядові принципи пішли на найбільшу жертву, бо віддали своє життя.
Це правда, що ми живемо в іншій добі, на іншій території, але, власне, тут, у нових країнах нашого поселення, плекання рідних традицій, пошана до нашого прекрасного східнього обряду є ще більше важливим і цінним для збереження ідентичности майбутніх поколінь українського походження.
У статті «Політика дешевих ефектів і великих слів» («Свобода», 12 лютого 1987 р.) М. Бараболяк, пишучи про теперішній тероризм у світі, чомусь уважав за відповідне накинутися на Українську Повстанську Армію, яка існувала аж 40 років тому, словами: «Можна мати негативний політичний погляд на деяку діяльність нашої УПА, головно на її акції на Лемківщині…», а дальше пише, що «народ, дірвавшись кріса, одурманів жаждою мести [треба: жадобою помсти, — мовн. ред.] за кривди його і його братів».
Навіщо при описі теперішніх терористично-революційних рухів було вплутувати також Українську Повстанську Армію, яка існувала 40 років тому, і ще до того насвітлювати ці патріотично-ідейні змагання українських повстанців, зневажуючи висловом, що «народ, дірвавшись кріса, здурманів…»
Кожна національно зріла людина повинна пишатися ідейними починами свого народу, головно тоді, коли вони прямують до осягнення найвищої мети, себто до здобуття суверенности нації. Помилки бувають і неможливим є їх зовсім оминути, бо люди є тільки людьми. Але, при описі даного почину, людина, що послуговується професійною журналістичною етикою, повинна об’єктивно насвітлювати не тільки самі негативи, але згадати також позитиви. Можливим є, що М. Бараболяк не добачує ніяких позитивів в існуванні УПА, це його особиста справа, але тут хочеться підкреслити, що під час та після Другої світової війни не було жодної підпільної армії, яка без абсолютно ніякої помочі від інших зовнішніх чинників довгі роки боролася проти двох великодержавних окупантів, а після капітуляції Німеччини також боролась проти регулярної польської армії.
З перспективи багатолітнього часу далеко легше і безпечніше є «бавитися у критика» минулих починів, ніж бути дійсним активним співучасником цих починів.
Ще багато інших коментарів та поучень М. Бараболяка можна б оспорювати, але в одній статті годі усе обговорити, тому тепер закінчім.
Критика може бути конструктивною, але тільки тоді, коли вона є щирою, об’єктивною і насвітлює «обидві сторони монети». Критика п. Бараболяка є лише односторонньою, а навіть є співзвучною із проповідуванням кличів ворожих нам таборів, тому вона є нерідною, некорисною, тим самим вона є деструктивною.
Любомир Калинич
