Рефлексії після відвідин українських культурних інституцій в Стемфорді і Клівленді
Кажуть, коли Вінстону Черчіллю під час Другої світової війни сказали, що заради економії коштів треба було б скоротити видатки на культуру, він різко запитав: «А заради чого ми тоді воюємо? ». Культурна спадщина й справді може часом здаватись чимось «відпрацьованим», не вартим уваги. Особливо в часі серйозних і глобальних викликів. Гадаю, українцям, яких доля занесла у США в 30-их чи 50-их роках ХХ століття, проблем також не бракувало. У першому випадку це була серйозна економічна криза, мабуть, найтяжча в американській історії. У другому – культурні інституції творили люди, які переважно вимушено покинули свої українські домівки в часі Другої світової війни, і, травмовані війнами та змучені поневіряннями, дісталися нової країни поселення. Однак навіть у тих непростих умовах їм ішлося про культуру, бо ж Черчілль таки мав рацію…
У рамках свого дослідження історії Патріархального руху восени цього року я мав змогу плідно попрацювати в двох музейних установах, заснованих у США в 1937 та 1952 роках відповідно. А саме в Стемфордському музеї та бібліотеці (і архіві), що в штаті Коннектикут, та в Українському музеї-архіві у Клівленді, що в штаті Огайо. Це був дуже пізнавальний і корисний досвід. Такий погляд на нашу «українськість», немовби з певної відстані, завжди корисний. Починаєш помічати те, що в буденному житті видається банальним або неважливим. Там є багато речей, які люди, вирушаючи в далеку, непевну і направду небезпечну мандрівку, взяли зі собою, хоч їх практична користь видається надто малою. Наприклад лист Симона Петлюри… Але це були речі, які вони вважали найважливішими, найціннішими. А згодом уже завдяки таким самим небайдужим чоловікам і жінкам це все було збережене для наступних поколінь. І тому знову спадає на думку Черчілль…
Стемфорд
Історія музею в Стемфорді має не менш цікавий бекграунд. Будівля, в якому розміщена експозиція і фонди, є, мабуть, однією з найкрасивіших в цілому місті, а можливо, й у штаті. Це старовинне шато, так званий «маєток Квінтардів». Його будівничий Едвард Квінтард свого часу був президентом одного з найбільших банків США. Неоренесансна будівля змінила кількох власників і зазнала архітектурних змін, аж поки в 1933 році її не купив український католицький єпископ Костянтин Богачевський. У США тоді тривала Велика депресія, тож уся посілість різко впала в ціні. Кажуть, що владика Костянтин приїхав потягом до Стемфорда з повними валізками грошей, які він збирав по всіх наших парафіях. Гроші рахували і перераховували кілька днів, щоби пересвідчитись, що сума достатня. У тому ж 1933 році в межах посілості була заснована школа, а в 1939-ому – семінарія, яка згодом стала коледжем-семінарією (до речі, першим католицьким коледжем на території штату Коннектикут. – Авт. ). Саме тут навчався, а в 1957 – 1958 роках був учителем і префектом майбутній глава УГКЦ Любомир Гузар. У музеї вже є його невеличка скульптура. Офіційне відкриття і посвячення музею та бібліотеки відбулось у вересні 1937 року. Першим його експонатом став дарунок Митрополита Андрея Шептицького – образ Богородиці авторства Олекси Новаківського. Поки це було можливо, перший куратор Національного музею українців-католиків у Злучених Державах Північної Америки отець Лев Чапельський їздив Галичиною і купував чи отримував у дар експонати. Велику колекцію народного одягу привезла сестра Северина Парилє, ЧСВВ. На сьогодні лише колекція народного мистецтва налічує близько 7000 експонатів: різьблені, керамічні, ковані речі, музичні інструменти, писанки, одяг, текстиль, килими тощо. Колекція образотворчого мистецтва – це ще 3000 експонатів, серед яких роботи згаданого Олекси Новаківського, а також Івана Труша, Яна де Розена, Петра Холодного, Олени Кульчицької, Едварда Козака, Івана Марчука, скульптури Олександра Архипенка та багатьох інших. Не менш знаковою є колекція релігійного мистецтва. Фахівці кажуть, що в світі збереглося всього 79 примірників, які вийшли з цеху засновника кириличного книгодрукування Швайпольта Фіоля. Один із них – «Тріод Цвітня» (1491 р. ) зберігається в Українському музеї у Стемфорді (вже заради цього його варто відвідати). А якщо бажаєте поглянути на перше видання «Кобзаря», то вам також сюди. Окрім рідкісного стародруку, в фондах музею є гарна колекція ікон, ручних хрестів і риз, літургічного посуду та енкольпіони (навіть із XII ст. ). Музей має два іконостаси роботи Михайла Осінчука і Святослава Гординського. Неподалік музею облаштована бібліотека – одна з найбільших українських книгозбірень поза межами України, яка налічує тисячі томів і має величезну кількість підшивок періодичних видань української діаспори. Вражаючою є збірка платівок із записами найрізноманітніших колективів, а ще колекції фотографій, поштових марок, скляні негативи часів Першої світової війни. Частину бібліотеки займають фонди архіву, де зберігаються дуже цінні збірки з історії самої Стемфордської єпархії, а також персональні фонди істориків Миколи Чубатого і Василя Ленцика, які свого часу були директорами музею та бібліотеки, доктора Ярослава Падоха, Дарії Кузик та багатьох інших. І наостанок: коли будете в музеї, не забудьте попросити дозволу вийти на найвищу його точку – не пожалкуєте. Кажуть, там любила сидіти одна пані і дивитись, чи з’явилися на горизонті океану кораблі коханого… Правда це чи вигадка, не так важливо, бо вигляд звідти вартий того, щоби здолати «надцять» сходинок.
Клівленд
Коли їдеш автівкою з Нью-Йорка до Клівленда, мимоволі розумієш, чому так багато наших людей осіло саме в Пенсильванії. Звісно, з перенаселених підавстрійських Галичини і Закарпаття українців-русинів рекрутували сюди для праці у шахтах і на плавильнях. Але це, думаю, лише практична площина. Бо ландшафт і природа тут дуже нагадують передгір’я Карпат. Тож першим поселенцям було неважко прижитись на новому місці. Про їхнє життя і побут ви зможете дізнатися із розповіді директора Українського музею-архіву в Клівленді Андрія Фединського. Ця установа хоч і молодша за свою «посестру» зі Стемфорда, оскільки була заснована Леонідом Бачинським уже після війни (в 1952-ому), проте давно посіла визначне місце в культурному житті цієї частини США. Клівлендський Український музей-архів розташований в районі Тремонт, де ще наприкінці ХІХ століття почали оселятися перші вихідці з України. Про це тут нагадує найстаріша українська церква в парафії святих Петра і Павла (1902 р. ). Буквально через дорогу – стара парафія Зішестя Святого Духа (1909 р. ), заснована вихідцями із Закарпаття. Музей-архів має три підрозділи: власне музей, архів та бібліотека. Крім того, в його розпорядженні зал для проведення презентацій і виставок. Як і кожен музей, Клівлендський має власні фонди образотворчого, у тому числі сучасного, і народного мистецтва, великі колекції фотографій та нумізматичних експонатів, надзвичайно цікаву добірку історичних мап. Варто зазначити і ту його особливість, що він розповідає не лише про Україну, а й про історію українців у США. В ньому ви матимете нагоду побачити не лише збережені артефакти з-за океану, але й відчуєте «український елемент» американської історії, що також надзвичайно важливо та пізнавально. Бібліотека Українського музею-архіву в Клівленді налічує понад 20 тисяч томів, зокрема вартісну добірку зі шевченкознавства. А періодика – взагалі клондайк для дослідника діаспорної преси. Особливо цінними мені видалися видання, що стосуються українців у таборах D. P. (так звані табори переміщених осіб, у яких після Другої світової війни було близько 200 тисяч українців. – Авт.). Релігійне життя в них залишається майже невивченим, тож ці матеріали ще чекають науковців. Архів музею містить широкий спектр історичних документів – починаючи від культурного і релігійного життя діаспори і закінчуючи матеріалами, пов’язаними з подіями Української революції 1917 – 1921 років. Музей-архів позиціонує себе не лише як інституція, що зберігає історично-культурне надбання українців, а й як осередок, який вже є частиною американської культури. Звідси й налагодження співпраці з різними освітніми та державними інституціями США, зокрема з американським Конгресом.
Люди
Не варто забувати, що за будь-якими інституціями стоять найперше люди – як ті, що їх засновували і розвивали, так і ті, що провадять їх сьогодні або підтримують фінансово чи морально. Це більшою мірою стосується тих інституцій, про які мовилося вище. Адже це не фабрики чи заводи, які приносять власникам або менеджерам прибутки, а установи, які тримаються на високому рівні ентузіазму і посвяти. У випадку з музеями в Стемфорді та Клівленді спілкування з їхніми кураторами є не менш важливою частиною відвідин, аніж самі експозиції чи фонди. Зокрема, коли будете в Стемфорді, не змарнуйте нагоди поспілкуватися з кураторкою музею Любов’ю Волинець. Якщо вам пощастить, вас запросять до «зеленої кімнати» випити чаю, і тоді ви не забудете цих відвідин ніколи. А в Клівленді не втратьте шанс поспілкуватись із Андрієм Фединським, батько якого керував згаданою інституцією з 1977 по 1981 рік. Його розповіді про те, як він у студентські роки відвідував з друзями радянську Україну, чи те, як він із колегою відчайдушно намагався привернути увагу до прав людини в УРСР під час Наради з безпеки і співробітництва в Європі у 1977 році в Белграді і був заарештований спецслужбою Югославії, можуть легко стати сюжетом голлівудської стрічки.
Автор щиро вдячний за фінансову підтримку поїздки в архіви Стемфорда і Клівленда Фонду світлої пам’яті д-ра Марії Фішер-Слиж і д-ра Рудольфа Фішера, а саме Андрієві Фединському та його дружині Христині. Окрема подяка владикам Павлові Хомницькому, Василеві Лостену (Стемфорд) та Богданові Данилові (Парма), отцям Романові Малярчуку, ректорові семінарії в Стемфорді, та Богданові Барицькому, настоятелеві катедрального собору святого Йосафата в Пармі, отцю Іванові Терлецькому, директорові бібліотеки, кураторці музею Любові Волинець та архівістці Анні Бойчук зі Стемфорда за максимальне сприяння в побуті та праці протягом всього часу перебування у США!
Анатолій Бабинський
