Криза: небезпека чи можливість
Cтандартні підходи у вивченні й трактуванні економіки не дають необхідних плодів для формування творчої, мислячої еліти в економічній сфері. З одного боку, в Україні багато творчої, інтелектуальної молоді та підприємців, а з іншого можна лише констатувати банкрутство більшості теоретичних економічних напрямків та ідеологій на шляху розвитку держави і суспільства, а також втрату потенціалу, ресурсів, забруднення території і руйнування основи сім’ї як інституції. Бракує нових ідей, думок, які дали 6 поштовх для справжнього розвитку та добробуту.
В економіці, як і у філософії, є потреба шукати правду. Але як її можна знайти, якщо відкинути етику, моральні цінності, духовність?
Форма ринку зі зруйнованою системою моральних цінностей та етики нічого спільного з економікою не має: є просто організованою системою обману населення та маніпуляції масами. Сучасний ринок більше побудований на потуранні людським забаганкам та слабкостям, тому йому дуже невигідна розумна і творча людина. Мені це стало чітко зрозумілим, коли почав аналізувати економіку не з точки зору лише прибутку, а й доцільності її для здоров’я, краси, екології і, як дивно це не звучало б, щодо сенсу господарської діяльності.
Сучасні економісти-ідеологи забули про сам зміст і значення терміна «економіка». Первинно це було богословське поняття, «ойкос» як наука про дім, в якому живемо, не тільки як конкретна юридична власність, але й як планета, на якій живемо. Біблійне значення «ойкономії» – це теж будувати храм у власній душі. Без духовної гармонії із зовнішнім світом руйнується первинна місія економіки: реалізація творчого дару людини. Ойкономія – це і ведення домашнього господарства, і добробут сім’ї, і практичне спасіння та розвиток світу.
Тому всі поняття – такі як вигадування нових моделей підприємництва, сучасний бізнес, оптимізація виробництва – є нонсенсом та псевдореформами, якщо зруйнована система етичних цінностей та самі громадяни не беруть участі в плануванні свого щоденного господарського життя та добробуту. Без моралі в нас створений не просто високий рівень корупції, а й реалізована система криміналізації всього суспільства та успішно застосована форма більш модерного та ефективного колоніалізму, коли на перший план виходять інституції, які монополізували право влади, а голос людини, сім’ї та громад майже нечутний, часто зневажений та пасивний. Це дало змогу кільком напівкримінальним елементам отримувати великі прибутки, користуючись незнанням людей, а часто й не даючи їм права розуміти сенс «реформ чи псевдореформ».
Такий розвиток подій не був випадковим, а справді планом руйнації реального добробуту для швидкого збагачення осіб, які мо- нополізували право рішення. Актуальна сьогодні форма економіки та ладу є наслідком бажання ослабити суспільство, щоб могти ним маніпулювати і збагачуватись за короткий час.
Порушують тему корупції, але забувають, що корупцію можна побороти лише більшими правами та свободами в економіці, а не різними бюро розслідувань та прокурорами, поставленими тими ж корумпованими чиновниками, котрі використовують владу в особистих цілях.
Справді, кризою нерідко є той «нормальний стан речей, устрою та відносин», що призвів до занепаду. Сама криза, як повстання, протест, революція чи інші радикальні періоди, є ліком та пошуком можливостей. Головне відчути дух часу та запропонувати дійсно ті рішення, що приведуть до реального покращення. Тому надіятися на реформи «згори» лише трата часу в історії.
Ось як про кризу писав А. Айнштайн: «Ми не можемо вдавати, що щось зміниться, якщо ми будемо продовжувати робити ті ж самі речі. Криза є найбільшим благословенням для людей і народів, тому що криза приносить прогрес. Творчість народжується з тривоги та переживань, як народжується день з темної ночі. Хто завдячує кризі за свої труднощі та упадки, той руйнує свій власний талант і надає більше вартості проблемам, аніж розв’язкам. Справжня криза є криза некомпетентності. Недоліком осіб та націй є лінь у пошуках рішень та шляхів виходу. Без криз немає викликів, без викликів життя програмоване та повільна агонія. Без кризи немає заслуги… Говорити про кризу – це збільшити її, а мовчати в кризу – це підвищити конформізм. Тому краще працюймо наполегливо. Найбільша криза – це трагедія, від небажання її подолати».
Після Революції Гідності ми усвідомили особисту відповідальність, але важливо сприйняти інше: необхідна клопітка щоденна праця, активна участь в політичних та економічних процесах. Все, що буде заплановане без нас, якщо не будуть враховані наші інтереси, буде діяти проти нас. Митрополит Андрей Шептицький казав: «Є різні ідеї та ідеології, проте тільки дві форми влади: або право рішення віддаєш комусь, або береш на себе відповідальність сам».
Людям просто слід відкрити очі на те, що багато чого вони вже мають і можуть зорганізуватися без великих капіталів. Достатньо лише менше думати про те, чого нам бракує, а звернути увагу на те, що вже маємо, розкрити свій потенціал і творчість. Бо початок нової етичної економіки на основі християнського вчення – це не нехтування моделей моделей чи форм, а відчуття відповідальності за свою господарську діяльність заради спільного добра.
Не владою єдиною…
Люди переважно надіються на те, що реформи здатна провести тільки влада. Під цим терміном часто розуміють державні структури та органи, урядові програми. Через це люди постійно перебувають в очікуванні лідера, який махне рукою, як чарівник, та підвищить рівень соціальних стандартів життя. Але, як казав Тертуліан: «Для мене влада – це можливість реалізовувати свої фантазії за рахунок інших».
Тому покладатися на певного політика як на «месію», який проведе реформи та покращить ситуацію в Україні, є помилкою. Доки люди не усвідомлять, що не варто чекати появи «месії-політика», не буде реалізована основна реформа зміна світогляду цінностей, зміна акценту на формування джерела влади.
Політики спотворюють питання реформування, підмінюючи поняття, щоб утвердити народ у тому, що він не спроможний самостійно вирішувати свою долю, щоби тримати його в стані соціальної депресії, тобто страхів до інновацій і рішучості. Тому політичний клас штучно створює постійну потребу в собі.
Отож, для нового етапу розвитку України та її успішної інтеграції в ЄС належить усвідомити одне: реформи не можуть здійснити ті, що створили кризу, для яких такий стан – засіб швидкої наживи. Реалізація талантів, інновацій та ідей – це основа прогресу та покращення рівня життя громадян. Саме формування активного, творчого громадянина, солідарність та співпраця є базою для реальної реформи нашого ладу.
Акцент на «формування і джерела влади» слід змістити з держінституцій, які мають обслуговувати і служити людям, на конкретні громади, на творчих, зорганізованих, ініціативних людей, які в конкретних місцях, на конкретних територіях, в містах та селах реалізують ініціативи та дії, що розвивають суспільство. Успіх таких моделей яскраво показав себе в Польщі, Італії, Німеччині, Франції. Це, власне, хороші приклади успішної децентралізації. Україна теж має славну кооперативну історію та епоху «відродження» – від 1848 до 1939 року.
Пропозиція Церкви
Одне з ефективних рішень для успішних реформ – Соціальна доктрина Церкви (СДЦ), бо вона є не лише сукупністю пастирських послань чи енциклік, а цілим процесом, спрямованим на преображення та оздоровлення «зруйнованого суспільного організму», іншими словами, як християнізувати суспільний лад. Як альтернативу «структурам гріха» маємо створити структури добра.
Побудова нової економіки згідно з основними принципами Соціального вчення Церкви в Україні допомогла б вилікувати суспільство від багатьох соціальних хвороб – таких як алкоголізм, тютюнокуріння, наркоманія, ігроманія, а також відновити добробут українських сімей, зруйнованих штучно спланованими кризами. Але найбільша хвороба це байдужість та брак солідарності. Не завжди потрібно шукати зовнішні капітали для розвитку економіки, достатньо віднайти той потенціал усередині держави, а саме оздоровлення людини від різних «хвороб», і спрямувати цей ресурс заради спільного блага. Але без співпраці підприємців, бізнесменів та споживачів це неможливо.
Як приклад, дохід різних магів, астрологів, ворожок та інших маніпуляторів-психологів лише кількох областях перевищує обіг коштів у всіх благодійних фондах, волонтерських організаціях та парохіях у п’ять разів. Як казав Андрей Шептицький, в світі немає кризи політичної чи економічної, а є криза здорового глузду або тріумф людської глупоти. Тому лише свідома участь людей і добра освіта є запорукою сталого розвитку держави. Приміром, джерелом фінансування соціального підприємництва та кооперації є критичний аналіз повсякденного життя і контроль свого споживання на доцільність та корисність. Українці мали гарний приклад товариства «Ощадність», заснованого українською Церквою в міжвоєнний період під патронатом Митрополита Андрея Шеп- тицького, і завдяки бойкоту алкоголю, куріння, організації правильної форми торгівлі без посередників швидко отримали кошти для своїх банків та капіталу для розвитку промисловості і так фінансували свої культурні й освітні заклади, будували санаторії та лічниці, музеї та галереї.
Соціальне вчення Церкви (СДЦ) має кілька важливих напрямків та завдань:
подати й аналізувати суспільні науки відповідно до Божих заповідей;
сформувати пастирів, мирянських провідників, які мислять категоріями соціального вчення та показують практичний приклад життя згідно з даними принципами;
сформувати систему виховання молодих поколінь та лідерів відповідно до соціального вчення;
розвинути ядро реалізації принципів СДЦ, а саме парохію;
спрямувати принципи СДЦ, її інституції та організації для практичної євангелізації задля «християнської реформи суспільства».
Андрей Шептицький, ставши провідником, розпочав внутрішні реформи Церкви, які згодом стали прикладом для зовнішнього реформування всього ладу.
Одним із перших його кроків як єрарха була реформа богословської освіти. Семінаристів учили не тільки проповідувати, для них започаткували курси садівництва, городництва, мистецтва, бджільництва, кооперації.
Згодом відбулася реформа молитовних рухів і братств: саме парохіяльні братства стали в основі зародження християнсько-демократичних рухів. Люди разом молилися, разом визнавали і шукали таких провідників, які живуть за принципами поваги до людських прав, справедливої оплати праці, незловживання людиною як засобом. Крім того, молитовні братства і парохії створили кооперативи, що є прикладом моделювання християнської економіки, де в центрі розвитку перебуває людина, а не прибуток. В сучасній Україні не брак фінансів є проблемою для розвитку, а насправді брак спільної молитви в громадах (не лише спільних святкувань), спільного визнання та прагнення тих християнських ідеалів та спільного прохання в Бога дати сил, терпіння і натхнення, щоб реалізовувати наші моральні й духовні цінності на практиці (від сім’ї до парламенту.
Чим може допомогти Церква у цьому процесі?
Церква має глибоке і об’єктивне соціальне вчення. Компендіум со- ціальної доктрини є дороговказом пріоритетів для реформ.
Історично парохія була місцем релігійної свободи. В парохіях зароджувалися релігійні рухи, школи, братства, інші інституції та організації, необхідні вірним. Історично навіть кооперативний рух, що відновив народи після війн і руїн, зародився в Європі при парохіях: кредитна кооперація на базі благодійних релігійних кас, споживча – на співпраці між сім’ями, сільсько-господарська – на основі товариств взаємодопомоги і так далі. Є необхідність відродження кооперації при релігійних громадах.
Церква, оздоровлюючи вірних від соціальних хвороб, таких як алкоголізм та інші види залежностей, непотрібних святкувань, формує соціальний капітал ощадливе використання наявних коштів.
Церква має високий авторитет серед українського народу, тому її заклики до реформ будуть почуті в суспільстві.
Чому мало успіху після Революції Гідності в побудові нового ладу? Тому що ми досі користуємося по- слугами тих структур, які створили теперішню кризу. Вихід один – повне перезавантаження: від ідеї до установ. Без вчення Церкви неможливо опрацювати ідеї та практики реформ в Україні. Саме нова етика та цінності будують нові пріоритети розвитку народу і держави. Потрібно не піддаватися на умови часу, а творити історію вже і зараз.
Одним із важливим напрямків успішного розвитку України є питання децентралізації, що дорівнює «деколонізації» від внутрішнього колонізатора – олігархічного клану.
Нині питання існування олігархату бажають підмінити поняттям транскорпорацій, які теж мало чують голос або й узагалі не враховують інтереси суспільства. Багато політтехнологів працюють над тим, щоб узяти «західну пудру», припудрити нею колишніх кримінальних злочинців та створити з них в Україні нову демократичну псевдоеліту. Тому децентралізація в Україні – це деколонізація, процес нелегкий, але дуже потрібний.
Саме утворення об’єднаних територіальних громад є великою реформою не тільки щодо території та адміністративних округів, а й процесом зрілості місцевих громад та активного громадянства.
Децентралізація має два напрямки: згори вниз (переважно на вимогу Євросоюзу перед українським урядом, що можна трактувати як потрібний шантаж для отримання коштів міжнародних кредиторів) і знизу вгору (формування активного, відповідального громадянства), що особливо зародився після двох революцій. Справжню децентралізацію неможливо зреалізувати без активної участі парохій.
Процес децентралізації та деколонізації ми проходили вже кілька разів у історії України. Як не дивно, основним деколонізатором, децентралізатором і реформатором була Церква. Українське «відродження» з 1891 року – це типовий приклад децентралізації, коли українці під патронатом Церкви зрозуміли й усвідомили власну відповідальність та гідність. Ніхто, крім нас, не збудує новий лад ні цар, ні цісар, що більше зайняті особистим статус-кво, а не суспільним добром.
Центральні інституції, незважаючи на офіційний статус (австрійська ліберальна монархія чи російський царизм з повністю контрольованим класом дворянства, мета якого була вислужитися перед царком), були тими класами, що сприяли закріпаченню та обмеженню свобод громадян для особистого панування. У ХХ столітті реформування старих інституцій було мар- нуванням часу. У ХХІ столітті – також. Вони не були і не є зацікавлені у реформах, тому що реформи – це скасування законів щодо їхніх привілеїв та статусу. Саме вони й були тими, що створювали інституції гріха як такого, де немає і не було місця справжній свободі для поневолених народів.
Церква здійснювала ці реформи, незважаючи на прийняття чи відсутність політичної волі або законів з боку офіційних монархічних парламентів. Децентралізація це не тільки новий поділ та створення адміністративних одиниць, вона має й інші напрямки: соціальний, освітній, економічний, релігійний, податковий.
Завдяки конкордату між Ватиканом та урядами в Європі українська Церква мала достатню релігійну свободу, якою користувалася навіть під час світових воєн, і через релігійну незалежність зберігала національну ідентичність та права народу на інші свободи. Церква відіграла основну роль у просвіті народу, засновуючи школи, ліцеї, кооперативи, банки, підприємства, заводи, профспілки, академії, підтримуючи митців. Дуже важливим було формування соціальної місії Церкви, а саме подання вчення та прикладу вірним. На основі церковних братств поставали нові політичні рухи, організації, спортивні товариства, педагогічні об’єднання, гуртки адвокатів, що мали й інші цінності, етику відносин та пріоритети, і зуміли будувати новий лад та творити практичну альтернативу до Другої світової війни, коли все це було на- сильно зруйноване та знищене фізично – новими «колонізаторами», які під виглядом реалізації «їхнього конституційного ладу» та оправдовуючи своєю ідеологією лише бажали оправдати свої злочини і заново паразитувати на народах, займаючи привілейовані місця в суспільстві.
Приклад внутрішньої реформи Церкви ставав зразком для зовнішньої реформи суспільства. Катехитичне навчання молоді, реколекції були тим зерном, що формувало нову етику та цінності вірних, якими вони мислили і бажали реалізували в практичному житті у різних напрямках: політичному, економічному, культурному. Церковні рухи в Західній Україні засновували різні нові організації, що завдяки масовій участі людей ставали ефективною альтернативою збанкрутілих монархічних кіл, що дбали про свої інтереси. Частина шляхти, відчувши новий дух часу, активно включилася в даний процес і часто очолювала його. Тому історія пишається такими особами, як Шептицький, Войнаровський, Федак та інші.
Це допомагало створити за короткий час справжню еліту на національному та місцевому рівнях. Відродження – процес усвідомлення свого «я». Адже сучасній Україні не так потрібне переписування законів, як нова творча еліта та провід.
У теперішній час Церква в Укра- їні показала приклад релігійної децентралізації на основі програми «Жива парафія», коли максимально залучаються вірні, релігійні братства та громади до участі в житті Церкви. Бо інфраструктура парафії – це не тільки храм і плебанії, але й додаткові організації, такі як церковні братства, школи, екологічні рухи, освіта, соціальний сектор та інше.
Тож не витрачаймо свого життя на слухання казок! Берімо його під свій контроль! Бо єдиним засобом проти популізму є щоденна молитва, богослов’я, постійне навчання і бажання мудрості, яку Бог нам охоче дарує.
Зиновій Свереда, президент Українського кооперативного альянсу доктор соціальної економіки Папського Григоріанського університету
