Кіпр. Пафос без Пафосу
Одинадцята пленарна зустріч Спільної Міжнародної Комісії для Богословського Діалогу у Пафосі на острові Кіпр, яка відбулася 16–22 жовтня, розпочалася з поганої прикмети. У перший же день вона була перервана протестами православних противників продовження діалогу — радикальних монахів, священиків і мирян, які вимагали від господаря екуменічного зібрання, глави однієї з найдревніших православних автокефальних Церков — Кіпрської Церкви, архиєпископа Хрісостомоса, негайно перервати екуменічні перемовини, бо вбачали у них загрозу «підкорення Православної Церкви Папі».
Відповідь панікерам була дана самою ж православною стороною. Православні члени комісії заспокоїли гарячі голови, «що діалог продовжується за рішенням усіх Православних Церков і проводиться з вірністю Істині й Переданню Церкви». Проти антиекуменічних настроїв також виступив один із найвидатніших православних богословів сучасності, митрополит Пергамський Іоанн (Зізіулас). При цьому він не оминув критикою й ті кола Католицької Церкви, які не бажають жодних поступок назустріч православним.
Одне речення з його інтерв’ю кіпрському журналістові вже стало крилатим висловом, який влучно характеризує нерадісний стан сучасного екуменізму, ба навіть усього християнства: «Християнський світ сьогодні має багато єпископів, кілька богословів і навіть ще менше еклезіологічного знання». Незважаючи на міні-бунт фанатиків, Константинопольський Вселенський Патріархат устами свого яскравого представника вкотре підтвердив свою непохитну відданість справі возз’єднання християн, звинувативши критиків екуменізму, особливо деякі кола афонського чернецтва, в намаганні присвоїти собі непомильність, яку православні так критикують у католицькому богослов’ї стосовно Папи.
Водночас митрополит Зізіулас вказав на той шлях, яким діалог католицько-православний рухатиметься надалі: «наш досвід показав, що ми мусимо спершу дійти згоди щодо основних питань еклезіології, адже питання примату було фатальним і трагічним у відносинах між Католицьким та Православним світом». Митрополит Пергамський також висловив православне бачення досягнень Равеннського документа, основним із яких він вважає визнання існування носія примату в Православній Церкві. Крім того, Зізіулас нагадав, що для Православ’я питання уніатизму ще не є вирішеним, і тому до нього обов’язково мають повернутися на пізнішій стадії діалогу, під час обговорення розвитку примату в другому тисячолітті. Він також дав рішучу відсіч намаганням виставити екуменізм як єресь, зазначивши, що ще ніколи не зустрічав єретика між православними учасниками екуменічного діалогу.
Вкінці митрополит констатував: «Історією керує Бог. Ті, які заявляють, що єдність Церкви є неможливою, намагаються зайняти місце Бога. Хто ми такі, щоб наперед визначати майбутнє? Ми покликані невтомно працювати, щоб ми були одно. Якщо ми цього не робитимемо, або зробимо це коштом віри наших батьків, тоді ми будемо покликані відповідати перед Богом. Остаточний результат у Його руках. Він знайде шлях, як побачити, що була виконана Його воля, щоб усі ми були одно. Ми просто маємо працювати для єдності».
«Екумена заклинаючих слів»
Ще в середині літа стало відомо про відмову Святого синоду Болгарської Православної Церкви делегувати своїх репрезентантів на зустріч представників Православної і Католицької Церков, що відбулася на Кіпрі. Рішення, прийняте 8 липня, обґрунтовується вкрай негативним аналізом дотеперішнього богословського діалогу, що, на думку БПЦ, не привів до жодного зближення між католицьким і православним віровченнями. На перший погляд, таке «торпедування» діалогу є невиправданим, однак при глибшому аналізі дотеперішнього його перебігу стає зрозумілим, що наявна «втома екуменізмом» з боку деяких Православних Церков має серйозні підстави.
Справа в тому, що, незважаючи на поважний вік католицько-православного богословського діалогу (майже три десятиліття), дотепер він був передусім «екуменою заклинаючих слів» (Г. Фріз), бо документи спільної міжнародної богословської комісії тематизували насамперед спільний спадок обох Церков. Отже, богословський діалог насправді був лише практичним продовженням «діалогу любові», під час якого католики і православні констатували, як багато вони поділяють у богословській царині.
До спільного спадку належать передусім: взаємно визнана сакраментальна структура Церкви, що ґрунтується на таїнстві Священства й апостольському спадкоємстві; спільна євхаристійна еклезіологія й водночас те, що поки що не дозволяє спільної відправи Євхаристії — взаємопов’язаність віри та євхаристійного сопричастя. Особливо визнання стрижневої ролі євхаристійної еклезіології для подальшого зближення обох Церков накреслило шлях, яким розвиватиметься богословський діалог.
Вихід з підпілля Східних Католицьких Церков у Центральній Європі 20 років тому показав, наскільки хитким був досягнутий поступ, тому, після значною мірою втраченого для богословського поступу останнього десятиліття ХХ століття, богослови обох Церков нарешті взялися за контроверсійні теми, тобто реально розпочали справжній «діалог істини».
Першим його результатом став документ «Еклезіологічні та канонічні наслідки сакраментальної природи Церкви; Церковне сопричастя, синодальність і влада», ухвалений в італійському місті Равенна 13 жовтня 2007 р. «Равеннський документ» ще раз засвідчив певну «кризу жанру» в діалозі, котра виразилася у тому, що цей документ поки що не виявив жодного наближення відносно спірних позицій, у цьому випадку щодо поняття примату римського єпископа.
Вкотре засвідчивши повну перемогу євхаристійної еклезіології як основної константи католицько-православного діалогу і навіть фактично визнавши еклезіологічну обґрунтованість системи автокефалій (посилання на 34-й Апостольський канон), документ, описуючи вселенський рівень синодальності й влади в Церкві, обмежився констатацією загальновідомих фактів щодо Вселенських соборів і примату Пап Старого Риму, давно відомих богословській науці. Водночас богослови визнали, що Церкви «розходяться щодо інтерпретації історичних доказів з цієї епохи щодо прерогатив Римського єпископа як protos (перший)».
Що стоїть на заваді єдності?
Комісія вказала на майбутні запитання, на які конче потрібно дати відповідь, щоб рухатися вперед: «Що є специфічною функцією єпископа “першого престолу” в еклезіології сопричастя та з огляду на те, що ми сказали про синодальність і владу в даному тексті? Як треба розуміти вчення Першого і Другого Ватиканських соборів про вселенський примат у світлі церковної практики першого тисячоліття?» Передусім друге питання потребує конкретної відповіді.
Всі дотеперішні різноманітні спроби інтерпретацій рішень двох останніх загальних соборів Католицької Церкви не спромоглися стати спільним знаменником, який був би прийнятним і для православної сторони. Адже всяке інтерпретування має свою межу і воно не може суперечити інтенції (намірові) авторів, первісному змістові. Тому треба йти іншим шляхом — визнаючи правдивість ядра ватиканських догматів, що стосується субстанції примату св. Петра, відкрито визнати, що відповідні формулювання цих соборів не висловлюють віри всієї Церкви, та й не могли висловлювати, бо Ватиканські собори були передусім західними помісними соборами, на яких дано відповіді на виклики, що стояли тоді перед Латинською Церквою, а не Вселенськими соборами в повному значенні цього слова.
Звичайно, помилково було б звинувачувати догмати про папський примат у єретичності вже тому, що це зробило б неможливим подальший екуменічний діалог. Однак його точніше формулювання може мати вселенський авторитет лише тоді, коли в ньому прийме участь також Східна Церква. В католицько-православному діалозі настав момент істини, і стосується він передусім католицької сторони, адже саме вона відповідальна за більшість тих догматичних розходжень, сформульованих після Великої Схизми, які тепер розділяють Церкву.
Потрібно, заради поступу в екумені, працювати над переформулюванням західних теологуменів (богословських думок), котрі католицькою стороною дотепер неслушно вважалися виразами віри всієї Вселенської Церкви.
Дуже поверхневою є точка зору деяких сучасних екуменістів, що головними перепонами на шляху до єдності є примат римського єпископа та філіокве (додаток «і Сина» у Символі віри). Ці різниці у віровченні сформувалися ще у 1-му тисячолітті і яскраво проявилися під час схизми між Папою Миколаєм І та Патріархом Фотієм Великим у ІХ-му ст. Здається, що питання ісходження Святого Духа вже втратило ту гостроту, яку воно мало раніше. Витворився певний екуменічний консенсус, який став можливим завдяки осмисленню того, що обидві позиції не мусять суперечити одна одній, і також через усвідомлення того факту, що йдеться про надзвичайно спекулятивне питання, котре стосується самого Божого єства, в принципі, недоступного для людського розуму.
Питанням, котре неодмінно треба з’ясувати першочергово, є походження й природа християнського богослов’я. Властиво, ця тема повинна була стояти на початку всякого серйозного богословського діалогу між Сходом і Заходом, бо за однаковими висловами можуть стояти різні розуміння, що приведе не до правдивого порозуміння, а до поверхневого тимчасового приховання догматичних різниць.
Що саме є джерелом християнського богослов’я? Схід і Захід дають різні відповіді на це питання. Звичайно, всі християнські Церкви, включно з протестантами, погоджуються, що таким є Одкровення. Проте православні богослови також вважають, що богослов’я постає ще й з містики, тобто живого спілкування людини з Богом. Православне богослов’я є суттєво містичним – правдиве віровчення стоїть у прямому зв’язку з благочестям. Натомість католицьке богослов’я не узалежнює богословське пізнання від християнського життя. Наприклад, непомильним у справах віри й моралі вважається кожний Папа, навіть якщо він був би найбільшим грішником. Православ’я не надто цінує, а то й відкидає, раціональне пізнання як шлях до Бога – важливим є надприродне обоження як участь у божественних енергіях, тоді як у католицизмі розум підготовляє до прийняття віри через проповідь Одкровення. Щонайпізніше від розквіту схоластики язичницька філософія стала невід’ємною передумовою, conditio sine qua non західної наукової теології.
Отже, богословам обох Церков потрібно спочатку примирити благодать із розумом – містичність з раціональністю, і показати, як саме вони співвідносяться у процесі здобуття богословського пізнання. Необхідний розвиток спільної екуменічної богословської мови. Інакше католики і православні говоритимуть між собою на різних мовах з різних богословських підґрунть, маючи на увазі щось цілком відмінне від того, що розуміє екуменічний партнер.
Між Сходом і Заходом існують не лише загальновідомі конфліктні питання, а й глибинні богословські розходження, котрі формувалися століттями. Їхнє вирішення є нелегким навіть для фахівців, бо інколи подібне до розмотування клубка, але воно необхідне для того, щоб католицько-православна екумена отримала солідний фундамент і не залишилася в поверхневих формулах, а проникла глибоко в богослов’я обох Церков. «Підводні рифи» у фарватері богословського діалогу мають свої побічні наслідки для розуміння всього життя Церкви.
Недавня (надіємося, тимчасова) відмова БПЦ від участі в екуменічному діалозі з католиками лише доводить, що сама лише співпраця у соціальних питаннях не може бути вагомою основою екумени. Сам по собі вихід однієї із півтора десятка Православних Церков із богословського діалогу хоч і є тривожним сигналом того, що Церкви повинні поквапитися, але він навряд чи матиме значні негативні наслідки для продовження екуменічного процесу. Поки його учасниками з православного боку залишаються Вселенський Патріархат і РПЦ, католицько-православний діалог не втратить всеправославного значення. Екуменізм не має альтернативи. Маючи спільне тисячолітнє насліддя, було б великим гріхом Церков-сестер не намагатися виконати заповідь Христову: «Щоби були одно» (Ів. 17,22).
