На роздуми над темою довіри до інтелектуалів і написання цього тексту мене спонукав семінар-робітня «Довіра, відповідальність і соціальна згуртованість у сучасній Україні: досвід і виклики для країни та регіону», який 24–25 травня 2019 року організували в Києві Міжнародна асоціація гуманітаріїв та Аналітичний центр УКУ і в якому взяв участь я.
Виклад думок розпочну зі слів німецького історика Райнгарта Козеллека (1923–2006 рр.):
«Очікування, що ґрунтуються на досвіді, якщо вони справджуються, не можуть нікого здивувати. Здивувати може лише те, чого не чекаєш: тоді доводиться мати справу з новим досвідом. Отож прорив горизонту очікувань творить новий досвід»1.
Кілька поколінь людей, у тому числі християн, у Східній Європі виросли в рамках суспільної системи, береженої «залізною завісою», Червоною армією, КДБ та всією іншою «пролетарською раттю». Вони були сформовані під впливом варіанта марксизму, який намагалася втілити КПРС та її сателіти. Значна частина цих людей довіряли повідомленням, які в науковоподібній, а насправді у квазірелігійній формі подавали відповідні органи.
Населення змушене було повсякчас, а час до часу й особливо урочисто демонструвати віру в комунізм та довіру до партії. Такий стан породили досвід «червоного терору», Голодомору, сталінізму з його розстрілами та ГУЛАГом, хрущовської «відлиги», брежнєвського «застою» і навіть «перебудови».
Підкорені інтелектуали
Загалом довіра — один із можливих станів суспільної взаємозалежності: її позитивний вияв. Наочно цінність довіри можна продемонструвати у порівнянні з громадянською війною — негативним виявом взаємозалежності. Довіра вибудовується на основі аналізу дійсності та її порівняння з ідеалами. Агентами ширення (не)довіри через пояснення дійсності та осмислення і популяризацію тої чи тої системи цінностей є інтелектуали. Вони здатні витлумачувати ситуації, вербалізувати «ідею світлого майбутнього», «національну ідею», «українську мрію». Інтелектуали — виразники стану суспільної комунікації. Як у тоталітарних, так і в ліберальних устроях вони заангажовані до обґрунтування думок та ідеологій.
Певною мірою можна вести мову про те, що в умовах демократії інтелектуали є представниками публічної влади: чогось ширшого, аніж четверта влада (ЗМІ). Втім, на теренах, де домінував комунізм, стан і спосіб дії інтелектуальних еліт дуже різнився і різниться від стану та способу дії еліт західного світу. Якщо на Заході інтелектуальні еліти були вільні, навіть у виборі марксизму — «опію інтелектуалів», за висловом Реймона Арона, то на Сході тоталітаризм виховував як новий тип «радянської людини» — представника мас, так і новий тип інтелектуалів — «радянську інтелігенцію».
Фактично мовилося про відмову інтелектуалам у свободі мислення та використання їх як знаряддя масової пропаганди. Навіть ті, кому дозволяли обережно критикувати систему, як це показують архіви КДБ, часто були агентами спецслужб і подавали «правильну» критику. Хтось співпрацював із системою свідомо, а хтось через страх заслання і розстрілу. Але й тут я піду за словами філософа Тараса Добка: «дозволимо собі припустити, що інтелектуал цінує свободу не як самоціль, а як доконечну передумову пошуку істини й реальності — принципової цілі інтелектуального життя»2.
Тож і та частина радянського суспільства, яка довіряла «офіційним» радянським інтелектуалам, потрапляла в пастку несвободи: самі інтелектуали були невільні, тлумачили дійсність у підневільній спотвореній системі координат і її ж виміри змушені були поширювати на загал. Блаженніший Любомир Гузар колись справедливо зазначив, говорячи про претендентів на державні посади, що довіри народу варті тільки ті, що вирізняються професіоналізмом, порядністю та патріотизмом. Блаженніший Святослав Шевчук не раз повертався до цієї думки…
І тут старші люди цілком можуть згадати, що й функціонери тоталітарної системи це добре розуміли, а тому пропонували суспільству симулякри і професіоналізму, і порядності, і патріотизму. Спадщину відповідних «пропозицій» та їхнє практикування українське суспільство відчуває досі.
Отже, мільйони людей довіряли комуністичній ідеології через незнання, бо інтелектуали, яких у цьому випадку можна порівняти з імунною системою організму, були приневолені працювати на «вірус» режиму. І коли останній втратив контроль, рівень довіри впав. Українське суспільство тепер дещо забуло, що СРСР, як і вся «залізна завіса», не просто зник: це була тяжка стагнація, а далі — крах світу, в якому жили сотні мільйонів людей. Для них він був легітимний через силу існування і щоденне жорстке нагадування про межі дозволеного.
Колапс комунізму супроводжувався крахом системи суспільних відносин. Ті, яким змушені були довіряти раніше, офіційно перестали бути «інтелектуальними лідерами», але й ті, що були дисидентами, не прийшли до влади. Політолог Клаус фон Байме вдало зауважив, що «політики вищого ешелону зникли, але до влади прийшла не опозиційна до них еліта, а кадри середнього рівня старого режиму»3.
В Україні на межі 1980–1990 років був укладений так званий великий компроміс, про який соціолог релігії Віктор Єленський писав:
«Зміст цього компромісу в збереженні позицій старої еліти УРСР, забезпеченні її вирішальної присутності в справі розподілу власності в обмін на лояльність до усамостійненої Української держави і участь в тому, що зветься “розбудовою держави”. В рамках цього компромісу гуманітарна сфера стає прерогативою національно орієнтованої еліти, вона же перебирає на себе право визначати вектор релігійної політики»4.
Утім, такий компроміс призвів до ще більшої девальвації довіри. Старим силам суспільство довіряло щораз менше, позірно нові сили часто виявлялися проєктами колишніх комсомольських активістів і представників отого «середнього рівня старого режиму», які стали олігархами. Натомість середовище дисидентів щораз більше розтрачувало авторитет, не володіючи ресурсами, піддаючись обіцянкам партійних проєктів і входячи у їхніх рядах до корумпованих органів влади, тощо.
Радянська інтелігенція – продукт колоніалізму, яка зрослася з режимом, пережила його колапс, адаптувалася до нових умов. І якщо спершу будувала «комунізм», то далі – «національні» держави. Це вона, русифікована і радянізована, вплетена у ментальну, у тому числі релігійно-церковну географію мертвої, але не похованої імперії, стала носієм ідеї «креольської України», якщо говорити словами Миколи Рябчука5. Понад те, ця інтелігенція надалі частково поглинула свого ідеологічного супротивника – дисидентство. Цьому сприяло, до речі, й те, що ні радянські інтелігенти, ні дисиденти насправді не мали досвіду буття у вільному світі, але їх єднали рамки, накинуті колись старою системою. І тут я переходжу від причин до викликів.
«Влада-власність» і корені олігархату
Отже, після падіння комунізму умови суспільного буття змінилися, і старі методи забезпечення довіри до влади, у тому числі її інтелектуального домінування, перестали працювати. Оскільки теза про безальтернативність марксизму (а з нею і блоку комуністів та безпартійних) виявилася хибною, українські еліти змушені були шукати інших способів обґрунтування свого буття і здобуття довіри до себе. В політиці це після короткого періоду спроб збудувати ідеологічні партії в умовах згаданого «великого компромісу», коли матеріальні ресурси залишилися в руках колишньої номенклатури, призвело до творення під кожні вибори нових назв для старих політичних об’єднань, які щоразу своєю діяльністю себе компрометували.
Викликом, який не усвідомили, а отже, й іспитом, який не склали інтелектуальні кола, залучені до публічного життя України у 1990-2000 роках (тут я говорю дуже широко), стало тотальне нерозуміння природи влади: політичної, інтелектуальної – усякої. Зі свого минулого досвіду вони винесли сприйняття влади як даності, як чогось, що або треба обслуговувати, або з чим треба боротися, але не як явища, яке потребує системного аналізу та розуміння механізмів його функціонування.
Еліти принесли в нові умови розуміння влади: 1) як керування і панування; 2) як концепт, нерозривно пов’язаний із власністю. Властиво, що СРСР і втілював у собі таке розуміння «влади-власності»6, за якого верховний керівник — у нашому випадку колективний пролетаріат, а фактично бюрократія – була власником усіх благ: хто має владу, той і має усю власність.
Масові арешти, розстріли «старої» української інтелігенції за радянських часів були спробою позбутися не лише інтелектуального опонента, а й присвоєння власності як матеріального підґрунтя до спротиву – опанування суспільством через фізичне знищення і подальшу маргіналізацію того, кого режим сам собі призначив ворогом (згадаймо тавро «український буржуазний націоналіст»).
Світоглядно інтелектуальні корені Олігархату покояться й на цьому «киті», але нівелювання і маргіналізація інтелектуалів тут відбувається без фізичної ліквідації. В рамках системи «влада-власність» незалежне інтелектуальне життя за визначенням неможливе, бо ті, що мають власність, тут виступають замовниками та володарями інтелектуального знання.
Та в Україні зазначена система не втрималася у чистому вигляді. Причин для цього кілька:
- Старі, хоч і трансформовані еліти не змогли повністю асимілювати дисидентський спадок; не всі дисиденти пішли у політику і саме ті, що лишилися поза нею, втримали більше довіри, аніж колеги в політиці.
- Незалежним суб’єктом суспільного життя, частиною громадянського суспільства тут стала відроджена Церква, передусім УГКЦ, яка одразу поставила межі влади: державні закони не можуть суперечити Божим, а ті, що суперечать, не зобов’язують християн як громадян. Понад те, Церква зламала парадигму домінування держави над суспільством, запропонувавши інтелектуальну альтернативу: держава – інструмент суспільства. Глава УГКЦ Блаженніший Любомир Гузар недарма став одним із лідерів за рівнем довіри на загальнонаціональному рівні.
- Велику роль відіграло те, що Україна не була замкнутою системою: усвідомлення колоніального спадку дистанціювало її інтелектуалів від Росії, Західна Україна, яка була в СРСР 40, а не 70 років, а також діаспора нагадували суспільству про альтернативи розвитку.
- Last but not least, багато дала активність західних мереж, у які поступово інтегрувалися українські інтелектуали.
Звісно, що втілення пропозицій кожного з цих пунктів, які можна деталізувати, було пов’язане з багатьма складнощами та інтелектуальними викликами. І засадничим тут знову було питання довіри та легітимації. На цьому шляху українське суспільство досі вчиться практикувати два способи розуміння легітимності:
- як ту, що походить від суспільного визнання;
- як відповідність нормі чи цінностям.
Наголошу, що в рамках жодного з них пострадянські еліти загалом не спромоглися її здобути. Важливою причиною цього фіаско стало нерозуміння того, що довіра та пов’язана з нею влада – це відповідальність. У 2005 році тодішній ректор УКУ, тепер митрополит Філадельфійський Борис Ґудзяк під час конференції, присвяченій темі «Інтелектуали і влада», сказав:
«...дуже часто сама влада і ті, які є під владою, розуміють владу як керівництво-панування, і тут, мені здається, є велике непорозуміння. Бо влада має бути служінням! І лише коли відбудеться це переміщення акцентів, думаю, багато речей стане на свої місця. Тоді і влада зрозуміє, що вона потребує інтелектуалів»7.
Тягар причетності до тоталітаризму і «цінностей» останнього, прив’язаність до концепту «влада-власність» і спроб практикувати «інтелектуальну владу», відштовхуючись від володіння телеканалами, – це меч, що висить над українським суспільством. На нього можна дивитися як на дамоклів меч – приховану загрозу, але й як на меч Демосфена – знаряддя, завдяки якому згаданий античний оратор навчився не смикати плечем під час промов.
Ще правники французької школи «суспільного права», зокрема Леон Дюгі та Моріс Оріу, доречно вказували, що публічна влада не може легітимізувати себе походженням, а тільки послугами, які надає за правовими нормами: творенням порядку і солідарності8.
Отож інтелектуали, які прагнуть довіри, повинні розуміти суспільство, в якому живуть, мають не тільки поширювати, але й практикувати цінності. Шукати останні не доводиться: достатньо заглянути в Конституцію України.
Поразка старих еліт крилася уже в тому, що вони були нечутливі до ключового поняття вільного світу, без якого неможлива гармонія і солідарність, – тобто людської гідності. Україні потрібні були дисидентський рух, Революція на граніті, Помаранчева революція, Революція Гідності, щоби гідність зайняла місце в порядку денному.
Але перед елітами досі стоїть питання відповіді на виклик: влада, у тому числі інтелектуальна, з огляду на людську гідність має бути не пануванням, а відповідальним служінням.
Служіння як шлях розбудови суспільства, в якому шанують людську гідність, потребує від інтелектуалів особливої рефлексивності. Небезпеками тут є як сервілізм сильних світу цього, так і внутрішня еміграція.
Для інтелектуала, як і для кожного громадянина, актуальними є слова Івана Лисяка-Рудницького:
«Для громадянина немає більш пекучого завдання, як зусилля над упорядкуванням свого безпосереднього суспільного середовища»9.
д-р. Володимир Мороз, редактор часопису «Патріярхат», науковий співробітник ІІЦ УКУ
- Райнгарт Козеллек. Минуле майбутнє. Про семантику історичного часу. Київ, 2005, с. 358.
- Тарас Добко. Інтелектуал та університет: обскурантизм чи культура інтелекту? // The Ideology and Politics
Journal 2 (2012) 7 – 22. - Клаус фон Байме. Політичні теорії сучасності. Київ, 2008, с. 282.
- Віктор Єленський. Релігія після комунізму. Релігійно-соціальні зміни в процесі трансформацій центрально- і східноєвропейських суспільств: фокус на Україні. Київ, 2002, с. 259.
- Про інтелігенцію і «креольство» в Україні див. Микола Рябчук. Постколоніальний синдром. Київ, 2011.
Про «владу-власність» див. Леонид Васильев. Восток и Запад в истории (основные параметры проблематики) // Альтернативные пути к цивилизации. Москва, 2000, с. 96 – 114.- «Інтелектуали і влада»: чому між ними прірва // День 213 (2005).
- П’єр Розанвалон. Демократична легітимність. Безсторонність, рефлексивність, наближеність. Київ, 2009, с. 57.
- Іван Лисяк-Рудницький. Історичні есе, т. 2. Київ, 1994, с. 379.
