Слідкуючи за положенням Української Католицької Церкви на тлі процесів, що або склалися на протязі останнього десятьліття, або ще далі розвиваються в лоні Вселенської Церкви, ніхто не може промовчати ані заперечити, що в тих процесах найбільше заважила особа Верховного Архиєпископа Української Католицької Церкви Кир Йосифа Сліпого. Його особа переростає на голову промінентних мужів сучасної Христової Церкви, а його трагічне життя в наслідуванні Христа наново отвирає світлі сторінки Христової Церкви мучеників з часів перед оголошенням її державною релігією. Тому то лиш великі і святі люди, що своїм виміром не вкладалися в прокрустове ложе сучасних їм «естаблішментів», байдуже світських чи духовних, змогли удостоїтися привілею ненависти, запеклої злоби і нападів від своїх єдинокровних братів і сестер.
Зайвим буде цитувати загально відомі приклади з історії жидівського, грецького і римського народів про їхніх праведних мужів, що їх власні суспільства каменували, розпинали, труїли або спалювали. Це трапилося в середньовіччю з ревним фльорентійським ченцем Савонаролею, який даремно хотів повернути колесо Христової Церкви назад до часів давнього, справжнього християнства. Він впав був жертвою неопоганського екуменізму епохи відродження.
Подібно й тепер – єпископа, наслідника апостолів, якому Слуга Божий Андрей, прочуваючи свій близький відхід, поклав на плечі відповідальність за душі здесяткованого, обезголовленого і знедоленого люду, єпископа, що не завагався взяти на свої плечі гріхи народу, невірство, безбожництво, відступництво, гордість, незгідливість, непослух та братовбивство і поніс той тяжкий хрест на 18-літню каторгу – сьогодні поставили перед громадський і світовий літостратон.
Ображують його, насміхаються, оскаржують і ненавидять його ченці, духовні і правовірні «універсальні християни», зилоти і демоліберали, що ніколи Церквою не інтересувалися й дехто з політиків, журналістів, редакторів і… колишніх послів. Наче та юрба роз’ярена, підбехтувана фарисеями і садукеями, в якій кожна група і партія мала свою причину, щоб знайти вину й засудити невинного. Ті з ченців пишуть: «Він думає, що він індійська свята корова; утотожнює свою особу з цілою Церквою з кривдою для других осіб». «Арчбішоп Мейджор» зовсім не означає «Верховний» – а тільки «більший». А духовні – одні не признають його як зверхника, другі, як члени Синоду, хоч признають і шанують, але не співпрацюють /нова інтерпретація 4-ої Заповіді Божої/. Зилоти собі: «Це людина з виполоканим мозґом; хто зна, чого його вислали з СРСР; то людина з большевицьким паспортом…» Побожні універсалісти: «Він віддав справу Церкви націоналістичним демаґоґам; він бунтує нарід, не слухає Святішого Отця; він страждав 18 літ на каторзі за політику». Ті з «журналістичною етикою» стараються обезвартіснити заходи Блаженнішого для відбудови нашої Церкви представляючи його як людину зі склерозою мозґу, себто невідповідальну за свої вчинки, і в цьому захищаються свободою думки. Про те їх колега А. В. /Укр. Життя від 22.Х.72/ пише так: «Однак свобода думки має свої межі. Свободою думки можуть громадяни зловживати… порушувати чесність і гідність співгромадян.» Тут нарушено гідність не то що громадянина, але гідність Голови Церкви, до якої той самий журналіст і редактор, мабуть, належить. Інші «журналісти» знову стараються переконати суспільство, що справа помісности, а дальше патріярхату, це не справа інтеґральности нашої Церкви та її існування, а лиш справа спасіння душ її вірних. Або порівнюють Блаженнішого з Де Ґолем та єхидно піддають думку, що так, як Де Ґоль після провалу його політики уступив, так треба б зробити і Блаженнішому. Ті самі панове стають в обороні пані Мілєни Рудницької, авторки статті «Криза чи провал» покликаючись на свободу думки. Мовляв «ми не на те залишили рідний край, щоб у вільному світі захоплюватися успіхами в громадському, політичному і релігійно-духовному /підкреслення моє/ житті, коли тих успіхів, немає.
Тепер черга запитати: чи на те ми сміємо уживати волі і свободи слова що за усі наші промахи, головно т.зв. нашої провідної верстви, за наше літепле християнство, за братоненависництво, непослух своїй владі, безглузде політиканство, вислугування за будь що, недостачу національної свідомости і гідности, за нашу облуду і подвійну бухгальтерію, що так наглядно проявляється в противоріччі між нашими заявами і ділами – чи за всі ті наші атрибути, які очевидно і єдино є причиною наших неуспіхів у кожній ділянці, ми маємо право оскаржувати нашого Первоієрарха? Він, як той Мойсей, що старався завести ізраїльський нарід до обіцяної землі, хотів нас бачити побожним, чесним, здисциплінованим народом. «Я буду таким Первоієрархом, яким ви будете народом». Мойсеєві тривало 40 років, щоб здеґенеровану ізраїльську зграю завести з Єгипту до Ханаану тому, щоб за цей час дві погані генерації жидів вигинули. Таке мабуть чекає і нас. Пригадуються слова покійного мученика єпископа Григорія Хомишина в моментах болю і огірчення: «Волів би я бути пастухом у чужих, як єпископом між своїми».
А пані посол, замість уболівати над згаким моральним станом нашої еміґрації і над сумним, а навіть трагічним станом проводу Вселенської Церкви, що кидає на призволяще мільйони християн для ілюзоричних політичних цілей екуменічних експериментів і який заплутавшись в лябіринті бюрократичних параграфів юридичного, історичного, територіяльного і пасторального характеру, забув за просту євангельську правду, що добрий пастир оставить 99 овечок, а піде шукати одної, що в небезпеці — одягнувши в тоґу прокурора вперто вказує пальцем на особу Блаженнішого і обвинувачує його за всі невдачі Української Католицької Церкви. Подразнена в своїх амбіціях і ображена в особистій гордості вона із заїлістю гідної кращої справи гостро атакує Голову своєї Церкви.
В статті «Криза чи провал» вона стверджує, що Верховний Архиєпископ своїми невідповідними методами і поступованнями відносно керівних римських чинників змарнував той величезний моральний капітал, яким досі ще ніякий українець не розпоряджав, себто: «потенціял любови, пошани і довір’я». Авторка здивовано запитує, що сталося? Причину вона знаходить в характері особи Блаженнішого. Проте мовчазна більшість українського суспільства бачить причину не там. Іменно: як довго римські чинники могли капіталізувати морально його вірність Петровій Скалі і його терпіння для всього християнства без ніяких поступків і зобов’язань зі свого боку, що «він був на вершинах земної слави, був славою світського єпископату, найвищі церковні достойники намагалися цілувати його руки». Як же тільки він зачав дбати про долю своєї Церкви й народу, він зразу став у Римі «персона нон ґрата». Знайшлися зразу всякі бюрократичні інтерпретації законів кодексу східнього канонічного права /до речі досі цілево не скодифікованого/ і хитрі «детурс» рішень 2-ого Ватиканського Собору, та різні юридичні, історичні, територіяльні і пасторальні причини, щоб тільки відмовити нашій Церкві право на патріярхат,а згодом /під тиском Москви/ відібрати їй право і на помісність /гляди останні листи кардинала Війо до владик нашої Церкви/.
У статті, під наголовком «Безпідставні обвинувачення і підленькі наклепи» пані Рудницька ставить Верховному Архиєпископові дуже поважний закид. «…Злегковажено справу легалізації Греко-Католицької Церкви в Галичині, а поставлено усе на карту патріярхату і програно на цій лінії…» «Кілька років тому були поважні ознаки, що Ватикан може домогтися від совєтського уряду привернення нашої Церкви на рідних землях на основі її аполітичності…» Як би ці енунціяції міг був почути старий польський шляхтич, то напевно запитав би паню Рудницьку «чи пані кпіш, чи о дроґев питаш?» Вона мабуть не свідома того, що в тій системі по перше немає нічого аполітичного /Хіба що воно є під повною контролею КҐБ/, а по друге, що найбільш небезпечною диверсією для комуністів є віра в Бога, яку большевицький уряд безпощадно викорінює. Якщо пані Рудницька вірить, що Ватикан бажав домогтися: від московського уряду реставрації нашої Церкви на рідних землях, але через Верховного не міг, то це є безпідставне обвинувачення особи Верховного Архиєпископа, або підленьким наклепом на нього/. До речі, як би Блаженніший хотів враховувати тільки реалітети, то не потребува би страждати 18 літ на московській каторзі, але сьогодні на становищі Нікодима чи Пімена він переговорював, би з Ватиканом. І тут було дуже влучне і критичне відчуття реальности у Голови Української Католицької Церкви, одинока гідна його, як Голови Церкви, реакція. Вдарила тверда, засталена на 18-літній каторзі коса oб твердий, холодний римський камінь.
Помиляється пані, що в трагедії нашої Церкви завинив Блаженніший тому, що «віддав акцію за патріярхат партійним демагогам», які «зробили собі з неї футбольний м’яч». Який вплив міг мати Блаженніший на політичні партії, що займаються Церквою настільки, наскільки вона вкладається в їхні політичні концепції? Чи це його вина, що вони нахабно вмішалися в церковні справи і події, до речі, осмішуючи, компромітуючи і дескредитуючи мирянський рух?
Дальше про те, що він розсварив нарід. Правда, наш Спаситель також розсварив жидівський нарід. Одні пішли за правдою, а другі за фарисеями і садукеями. Майже половина католиків нашого обряду вже зовсім відчужилась від матірного пня і стала предметом політики Східньої Конґреґації для нівеляції помісности нашої Церкви. Прикладом цього послужить факт уведення англійської мови до богослужб у деяких парохіях і єпархіях в ЗСА, ніби-то на рішення 2-ого Ватиканського Собору уживати в богослуженнях матірню мову. Тому й не диво, що на безпрецендентний напад на Голову нашої Церкви в пресі не найшлася ані одна духовна особа, щоб виступила в обороні свого Первоієрарха.
Пані Рудницька критикує поступовання Блаженнішого в обороні за історичні права його Церкви, мовляв, так він віддячується своїм визволителям за визволення з неволі. Згідно з тим він, замінивши 18-літню каторгу на теплу римську синекуру, повинен був сісти тихенько із закритими устами і не супротивляючися злу приглядатися спокійно загибелі своєї Церкви і душ його пастви. Пані Рудницька на тому не кінчить: змалювавши «провал» політики Голови своєї Церкви, вона голосить єдино-правильність політики Ватикану, бо «контакти проводу Христової Церкви з комуністичним світом служать на користь світового миру» /себто контакти з комустичним урядом і його знаряддям православною церквою, яку навіть східні православні не уважають церквою, а її єпископів називають слугами диявола – гляди публичний лист письменника Солженіцина до патріярха Пімена на Великдень 1972 р./. Оскільки пані дійсно в тому чесно переконана, то тепер моя черга зарахувати цей феномен до ділянки психіятрії, до чого зарахувала вона колись мій погляд, що ватиканські чинники виреклися наших під’яремних католиків, а нашу Помісну Церкву в розсіянні рішили зліквідувати.
В недобрий час прибув наш Блаженніший до Вічного Міста. Можливо за понтифікату св. Отця Пія XII він не зазнав би такого гіркого досвіду. Теперішні провідники Вселенської Церкви хоч так боряться із секуляризацією життя християн, зісекуляризувалися не гірше урядів західніх держав і задивлені, як пташка, в гадючі очі східньої бестії сподіваються здобути ласку в диявола і світовий мир. «Мій мир даю вам» сказав наш Спаситель і про такий мир йдеться. Римські монсіньйори шукають його в торгах з діяволом, в своїй власній церкві за мир не дбають. Замість миру засівають вітер, а хто сіє вітер – збирає бурю. От тут є джерело не кризи, а траґедії Вселенської Церкви – в тому й нашої, української.
Зіґнорування нас як народу чинниками в Східній Конґреґації, що кермували нашою Церквою кілька десяток літ, загально знане. Порада для українських католиків на еміґрації включитися в римо-католицькі дієцезії в Америці, яку нам дав князь церкви кардинал Ван Фюрстенберґ, також усіми відома. Тепер питання: до якої церкви пхає нас силоміць Ван Фюрстенберґ? До тієї, що їй не передбачують доброї майбутності? До такої церкви, що на думку монсіньйора Джана Трейсі Елліс /американського історика церкви/ може завести довіря християн? В редакційній статті «Римо-католицька Церква в Америці може впасти» /Вандерер, вересень XI. 1972/ він пише: «Американські католики розгубилися. Вони не знають в що вірити». Він твердить, що в американській католицькій церкві є замішання і брак доброго проводу.
Чи не є це траґедія Вселенської Церкви, яка посилає місіонарів до поганських народів Азії й Африки, а своїх вірних, що терплять за віру, єдність і вірність Апостольському Престолові відрікається, або старою середньовічною методою намагається навертати на латинство? /Мовляв – лиш в римській церкві є спасіння!/
Сказано в св. Письмі: «Пізнайте правду, а правда визволить вас». Не замикаймо очей на несправедливість, хто б її не чинив, не замикаймо вух на правду, хто б її не виголошував. Не затрачуймо віри в Божу справедливість. Об’єднаймося як один довкруги Верховного Архиєпископа у послусі спільною молитвою, спільною жертвою, спільними ділами. Відсахнімся від зилотів, «журналістів» і мудрагелів, що тільки вносять заколот між нас і Церкву нашу компромітують. Будуймо на Господі і вірмо, що справедливість таки затріюмфує. Pereat mundus fiat iustitia!
