В жовтневому числі «Вітчизни», що є літературно-художнім та громадсько-політичним місячником Спілки Письменників України, був поміщений памфлет Тараса Мигаля, дописувача зі Львова, на тему «Криваві Міфи» /Гляди «Вітчизна» ч. 10, 1970, сторінки 172-179, видання «Радянський Письменник», Київ/.
Не було б нічого дивного в тому, що Тарас Мигаль знову відізвався з питоменним йому цинізмом та сарказмом, якщо йдеться про дописування на актуальні теми з життя українського народу на рідних землях та поза ними. До цього стилю ми вже звикли. Але цим разом автор посягнув у нову сферу – знищення Української Католицької Церкви радянською владою в 1946-ому році.
У свому елябораті Т. Мигаль безуспішно старався потоптати неоспорюваний авторитет, що ним втішався за життя та з ним ввійшов у історію українського Народу великий галицький Митрополит Князь Української Католицької Церкви, Львівський Архиєпископ, Андрій Шептицький. Не маючи інших засобів до цього погромного діла як лише свої скромні авторські здібности, він допоміг собі грубим, бруковим стилем та насмішкою над столітніми надбаннями Української Католицької Церкви, та ужив особливих спростачень і принижень над заходами Української Католицької Церкви беатифікувати бл. п. Князя Української Католицької Церкви Андрія Шептицького. Як відомо, беатифікація – це перший крок у напрямі до канонізації, що є віковою практикою в усіх християнських церквах відзначати в особливий спосіб діла церковних чи світських людей, які за свого життя та своїми ділами причинилися для Церкви чи свого народу. Очевидно тут йдеться в першу чергу про релігійно-духові вартості, що ними відзначалися кандидати. І хоч в культурному світі обов’язує засада шанування пам’яти помершого, – то ця засада Т. Мигалеві є чужа. Його відвага пориватися на пам’ять і авторитет Князя Української Католицької Церкви в народі, була мабуть інспірована наганячами з партійного ОБКому; бо як з особистих зустрічей в минулому знаємо, Т. Мигаль хоч ледащо й п’яниця, він походить з патріотичної родини, а в Коломийській гімназії зростав серед духового впливу вчителів, українських патріотів, та катехитів, що любили молодь, а тому ледви чи міг він нагромадити в собі тоді стільки гніву та ненависти до наших релігійно-національних вартостей, скільки він їх виявив у свому елябораті.
Намагаючись «доказами» знищити світлу пам’ять Слуги Божого Андрія автор памфлету мусів добре попрацювати над зібранням прізвищ не тільки численних жертводавців Народньої Лічниці ім. А. Шептицького, але й навіть найдрібніших її урядовців, яких підніс на народній п’єдестал, щоб применшити ролю Митрополита. Чому лічниця має бути «імені Шептицького» коли весь розумний бідний і добрий народ сам цю лічницю збудував і вивінував? Можемо запевнити автора, що цей «простий народ» не такий вже дурний, щоб він не знав чому лічницю іменем Великого Митрополита назвав. Жадне КҐБ його до цього не змушувало…
Чимало уваги присвячує Т. Мигаль справі «невойовничости» Церкви. Він твердить без доказів, що це є єзуїтська побрехенька та голословно заявляє, що 350-літній шлях Української Католицької Церкви від Берестейської Унії і по сьогодні – густо «скроплений кров’ю українського народу». Він зачислює до погромщиків народу таких визначних митрополитів як Кирило Терлецький, Іпатій Потій, Йосафат Кунцевич, Михайло Рагоза й інших аж по найновіші часи, та наївно побренькує шаблею в сторону тих наших національно-релігійних діячів, що в 40-их роках піддержували творення збройних сил. Він згадує мимоходом Архиєпископа Івана Бучка, що нібито «верховодив усіми справами Уніятської Церкви, доки у Ватикан не повернувся амністований гуманним актом Радянського уряду Митрополит Йосиф Сліпий». Мигаль обурюється на існування підпільної Церкви, хоч і говорить лише про уніятські парафії, та скрегоче зубами на уніятську церковну літературу, що різними шляхами дістається на Україну та «де-не-де каламутить радянську воду».
В додатку, до Мигалевого, мрякобісного розумування та з’ясовування поглядів, у нього помічається брак поінформованости, від чого терплять усі українські дописувачі в Україні. Мабуть «старший брат» не бажає сконфронтувати хахлів» з правдивими відомостями зі світу. Мигаль пише, що Єпископська Конференція владик у Ватикані відбулася з 12 по 16 жовтня 1959 року та ухвалила вислати до папи прохання об’єднати нас в одному Київському Патріярхаті в злуці з апостольським престолом в Римі. Очевидно, що важливішою є постанова Архиєпископського Синоду в Римі осінню 1969 року, в якій стверджено, що Синод стає на патріярхальних началах в устрої і правлінні Помісної Української Католицької Церкви та прохає підвищити Верховне Архиєпископство Української Церкви до Патріяршої гідности. Як видно, Тарас Мигаль не простудіював як слід цього питання, про яке збирався писати. Якщо б він слідкував за розвитком подій в Українській Католицькій Церкві, то він побачив би, що домагання встановлення Київсько-Галицького Патріярхату було піддержуване не лише владиками, але загалом українських мирян та що й зараз це найбільше актуальна справа в українській церковній політиці. Він побачив би, що не всі владики «проливають сльози за Українською Католицькою Церквою», бо деякі з них не то що не піддержують росту Української Католицької Церкви, а зумисне той ріст гальмують творенням не так «кривавих» як шкідливих мітів про т.зв. «Американську Візантійську Церкву», чи «візантійський нарід».
Коли призадумаємося для кого цей «геніяльний» твір призначений, то дізнаємось, що шкідливість його багато більша як самий збір наклепів і брехні. Справа в тому, що у важніших імперських виданнях противатиканських виступів тепер немає з уваги на політичні договорювання між Москвою й Ватиканом. Це є справа для московських іберменшів. Українським піґмеям за те дозволено по-українському скавуліти на Ватикан і унію з таким розрахунком, що така публікація в міжнародньому світі не рахується й Ватикан на неї уваги не зверне. Її призначення – полокати мозґи українській людині, щоб вона не мала можливости подумати над важливими елементами її національного буття, ані над дійсними аспектами радянсько-ватиканських залицянь.
Але пора знати Мигалеві, що читацька публіка в Україні і поза нею, в нинішних часах є вдумлива, розважна, сказавши по-американському – «софістикована» і не сприймає безкритично нісенітниць, дилетантизму та неуцтва.
Можемо запевнити Т. Мигаля, що таку вихватку на Українську Католицьку Церкву, що зветься «Криваві міфи», як і намагання своїх неприятелів організаційного завершення Української Католицької Церкви в Патріярхаті – за його ж таки словами «понесуть свіжі весняні вітри перекотиполем на ліси і нетрі, і зачахнуть вони там у багнах непрохідних. І сліду по них не залишиться на нашій славній Україні».
І в це ми, Тарасе Мигаль, віримо!
