Постфактум
Добігає кінця рік нашого великого ювілею — 400-річчя Берестейської унії. До нього — цього ювілею — готувався науковий світ, мистецькі колективи, музеї і навіть наші урядові чинники не могли оминути цього довготривалого свята, дарма, що на Україні Церква відділена від держави. Очевидно, що кожна з перелічених тут організацій чи суспільних верств готовилася і приймала участь у ювілейних заходах, виходячи зі своїх ідеологічних чи конфесійних позицій, з урахуванням відповідних компетенцій в самій темі, а також фінансових можливостей, які часто бувають вирішальними в реалізації наміченого пляну. Тому можемо вже нині оглянутися назад і подивитися, що зроблено, чого не вдалося зробити, ну і, очевидно, постаратися підсумувати все, бодай на льокальному рівні. Отже, головним центром в популяризації і актуалізації теми був, звичайно, Львів. Тут відбувалися різні наукові конференції, зустрічі, симпозіюми, «круглі столи», тематичні вечори та ін. подібні заходи, на яких реферувалася, дискутувалася і оцінювалася з різних позицій Берестейська унія як велика подія в долі нашого народу. Треба віддати належне засобам масової інформації: вони в силу своїх технічних, фінансових та кваліфікаційних можливостей (якщо ходить о тематичну специфіку) старалися інформувати нашу громадськість про те, що де відбулося, що буде відбуватися, ну й, очевидно, давати свої коментарі або оцінку якогось з черги заходу. Проте, маючи, напевно, добрі наміри подати якнайдокладнішу інформацію про ту чи іншу подію, пов’язану з «генеральною темою» 1996 p., робили часто, сказати б, ведмежу услугу церковній історії, переставляючи акценти, плутаючи місце подій або історичні чи актуальні імена. Нераз виказували вони при тому комплектне незнання церковної термінології. Можна би, звичайно, не звертати уваги на такі промахи репортерів і оглядачів, пам’ятаючи, що всі вони це вчорашні «підручні партії» — комсомольці, для яких церковна тематика, а особливо термінологія, є незнане «новум», семантику якого ще не встигли засвоїти. Але, як то люблять казати поляки, «слово сєн жекло» і є воно задокументоване в тому чи іншому періодику, який читають і якому вірять і який будуть читати колись майбутні історики нинішніх подій, а, що найголовніше, будуть посилатися на них, як на першоджерела найправдивіших інформацій. Бо писали їх очевидці або навіть учасники тих подій.
І, власне, для спростування таких неправдивих тверджень і неточних інформацій, що появлялися в пресі, а не заради прискіпливої критики треба сказати кілька слів. Розуміється, що неможливо охопити всю укр. пресу, в якій говорилося щось про 400-літній ювілей, про Собор, про Синод єпископів та ін. церковні справи. Але навіть те, що маємо під руками свідчить як далекими від очевидної правди є автори окремих публікацій. От, наприклад, газета «Поклик сумління», що є пресовим органом т-ва «Меморіял» у Львові в N 10 за серпень 1996 p., між ін., описуючи знайомство паломників з «українським» Римом про Св. Софію пише: «… Іконостас Святослава Гординського, іконопис — Христини Дохват…», тоді, коли кожний знає, що іконопис малював ієромонах Ювеналій Мокрицький. Христина Дохват є прекрасна художниця, її знаменита ікона Божої Матері в досконалих листівках розійшлася по всьому світі. Але ж не вона є автором святософійського іконостасу в Римі. Трохи нижче в тій же статті читаємо: «… у Римі є ще готель Мадонна де Монті. Заснований Кир Іваном Бучком…». Тим часом, цей історичний для нашої Церкви будинок ще від 1639 р. належав до неї, але в році 1960 оо. Василіяни продали його. Повернувшись із заслання до Вічного Міста, митр. Йосиф Сліпий 1970 р. відкупив його і тепер тут знаходиться патріярша резиденція, музей і готель, адресу якого слід читати: Piazza Madonna dei, а не «де» Монті З, все це є власністю т-ва «Св. Софія». Отже, це заслуга св. п. Патріярха Йосифа, бо тільки йому завдячуємо повернення нашій Церкві цього будинку і його нинішній статус у Римі. Далі подається «Список владик, що служили Святу Літургію в базиліці Святого Петра — 7 липня 1996, год. 9.00 з нагоди 400-ліття Берестейської Унії». В цім списку бачимо й архиєпископа В. Стернюка, і єпископа Й. Головача, єпископів І. Прашка, А. Сапеляка, І. Борецького, В. Філевича, яких в той час навіть близько Риму не було. Ба, навіть митр. М. Германюк, що давно переставився в засвіти, також зачислений в список тих, що співслужили Папі в той день на урочистій літургії. На кінці свого репортажу молода дописувачка, яку трудно посуджувати о неточність інформації, дякує нашим «студентам богословських закладів в Римі…» за допомогу в підборі матеріялів. Ну, що ж, за таку «допомогу» студентам «богословських закладів» направду належиться подяка, але з великим знаком «мінус».
Знана на Заході ще з більшовицьких часів газета «Вісті з України» в N 37-38 за 19.09.96 подає інтерв’ю кореспондентки Ніни Волинської з Владикою Михаїлом Гринчишиним. Вона вкладає в уста архиєрея такі слова: «В рамках цього ювілею уже в Римі, в екзилі святого Петра, відправлено Літургію…», «… буде розпочато Синод Владик, котрі приїдуть з сорока країн світу. Прибуде також і папський легат — кардинал з Риму Сильвестрій», «… єпископи Київської митрополії вирішили звернутися за допомогою до Риму, котрий відроджувався на той час по Третинтійському Собору, і направили туди двох владик — Терлецького і Володимирського («прізвище» другого владики — І. Г.). Та, що можна вимагати від газети, яка колись видавалась фактично на кошти ЦККПУ та КГБ, так зв. товариством для зв’язків з українцями за кордоном і якої «місією» було нести повну дезінформацію про життя на Україні під сонцем радянської Конституції. Цю лінію сумлінно веде, як бачимо, газета й далі. Ця сама стаття з цими самими інформативними «перлами», але вже під зміненим заголовком й іншим прізвищем (Ніна Бай) надрукована в органі ОУН(м) «Українське Слово» за 10.10.96, що видається в Києві. І тут, і там зустріч владик Терлецького й «Володимирського» з папою Климентом VIII подається 16 жовтня 1556. Можна думати, що то друкарський «чортик». Проте така поважна газета, якою є «УС» і її гол. редактор обізнані на стільки з релігійною тематикою, що мусіли б відкинути або бодай повиправляти оті нісенітниці, які нібито подавав кореспондентці єп. Михаїл. Але цього не сталося. І тепер пересічний читач обох газет буде щиро вірити, що на Синод до Львова з’їхалося владик аж з сорока країн світу, що був між ними легат Сильвестрій і що була відправлена Літургія в екзилі святого Петра. Якщо б таке писалося в якихось гумористичних журналах, то ми б сприймали його з усмішкою, як дотепні жарти. Але це газети з претензіями на поважні. А вся біда в тому, що тепер релігійна тематика стала модною, маркантною і беруться за неї люди, які поняття не мають про віру Христову, про Церкву, її структуру тощо. Та що говорити! Коли навіть тижневик «Церква і життя», якої видавцем є Єпархія УКЦ в Австралії (Мельборн), подаючи інформацію в ч. 32 за 29 липня — 4 серпня 1996 р. під заголовком «Подорож українців до Вічного Міста» твердить, що «… 6-го липня Святійший Отець відслужив Літургію біля гробу святого Йосафата. Наступного дня була Літургія, яку служили Папа, Мирослав Іван кардинал Любачівський та інші єпископи…». До речі, серед «інших єпископів» був також видавець газети кир Петро Стасюк. А далі: «Своїми враженнями про паломництво до Риму ділиться також диригент Львівського камерного оркестру Артур Микитка, який разом зі своїми музикантами взяв участь у концерті, присвяченому ювілею Берестейської Унії. Ще ніколи, говорив Микитка (треба розуміти, що авторові цеї замітки — І.Г.) не мав я більш достойних слухачів і більш знаменної нагоди виступу, хоч об’їздив з оркестром уже весь світ… «Ці дві цитати з церковної газети треба було подати, аби заперечити авторові, для якого (так виглядає) кожна церковна відправа є Літургією. То правда, що Папа відправив з нашими єпископами св. Літургію, але тільки 7-го липня. Натомість 6-го в передвечірні години суботнього дня був відправлений короткий Молебень. А це, прецінь, не є Літургія. І не біля гробу св. Йосафата, а в Григоріянській каплиці, у вівтарі якої знаходиться старовинний образ Матері Божої, до якої був «адресований» цей прекрасний Молебень. Мощі св. Йосафата зложені в ін. місці, у вівтарі Василія Великого. Ну, а маєстро Артур Микитка може мріяв колись, але на цьогорічні святкування не збирався їхати зі своїм прекрасним оркестром до Риму. А зі статті, однак, виходить, що він там таки був і навіть в розмові з автором ділився враженнями про «достойних слухачів» і таке ін. Щось сталося з тижневиком «Церква і Життя» відколи змінився її редактор. Коли такі дезінформативні твердження подибаємо в часописі, видавцем якого є Церква, то що ж тоді вимагати від тих, для яких Церква і церковні справи до вчорашнього дня були «терра інкогніта»? До речі, ця сама газета, але вже в ін. числі (40, 23-29.IX.96) передруковує з київського часопису «Рейтинг» велику похвальну статтю Л. Брюховецької на чотирисерійний фільм, проти якого запротестувала офіційно через пресу Святоюрська Гора (див. «Звернення Глави УГКЦ з приводу показу фільму «Заповіт Йосифа Сліпого» від 25.07.96) і який був знятий в послідню хвилину з демонстрування на екранах Львівським телецентром. Якже ж так, що пресовий орган одної з єпархій УГКЦ не знає, що робить патріярша канцелярія? Чи ж би, направду, права рука не знає, що робить ліва? Напевно знає. Але має, очевидно, «вотум сепаратум» на певні справи. Не хотілобися кривдити автора згаданого фільму й посуджувати його у якісь злі наміри. Але самої доброї волі та інтригуючого заголовку як для газетної статті, так і для фільму замало для того, аби сказати правду. Її просто треба знати, а вже потім інтерпретувати чи коментувати.
Та не одні тільки промахи і неточності подибуємо в друкованому слові на тему ювілею. Маємо також певні здобутки на цій ниві. Може найкращим, найвагомішим в науковий багаж є на сьогодні три книжки матеріялів з т.зв. «Берестейських читань», присвячених 400-річному ювілею тих далеких історичних подій. Ідейним натхненником, програмістом і координатором цих «Читань» був молодий інтелектуал зі світської еліти, що працює для нашої Церкви д-р Борис Гудзяк. Йому завдячуємо переведення цих «Читань», а також оперативне видання друком матеріялів окремо взятих конференцій, які поетапно відбувалися у Львові, Києві, Івано-Франківську, Дніпропетровську, Харкові, Луцьку, Перемишлі та Ужгороді на протязі 1994-1996 pp.
На кожній з таких конференцій виступало по чотири прелеґенти з конкретними «унійними» темами, після прочитання яких точилися дуже жваві й надзвичайно цікаві дискусії. Амплітуда дискусійних думок, стверджень і заперечень нераз далеко виходила поза межі котроїсь з виголошених тем і зачіпала побічні пласти нашої, сказати б, уже політичної історії. А це, в свою чергу, подекуди міняло або розширювало кут зору на проблематику, яка розглядалася в доповіді. Нерідко якась думка дискутанта породжувала нову дискусію, що само по собі було цікаво і пожиточно для висвітлення основної теми. Великою удачею організаторів «Читань» треба вважати підбір прелегентів. Організатори не замкнули тему в українське церковно-історичне чи, скажімо, греко-католицьке наукове гетто. Вони пішли далі, ангажуючи науковців з середовищ, світогляд яких формувався на традиціях латинської культурної та конфесійної спадщини (Вітторіо Пері, Тереза Хінчевська-Геннель та Ґергард Подскакальський), або чисто російської (Михайло Дмитрієв і Тетяна Опаріна). Може тому над виголошеними ними темами, в яких могли появлятися якісь несподівані або неприйнятні для ін. (в основному греко-католиків) учасників «Читань» думки, велися дуже цікаві дискусії, що займали не менше, а може й більше часу як самі доповіді. Треба віддати належне як прелегентам так і дискутантам, а також тим, які задавали «запитання з залу», толерантність і тактовність у висловлюванні своїх навіть протилежних думок. А це вже само собою надавало характер якоїсь особливої наукової поваги до ювілейної дати. Може для Заходу — це є звичайна етична норма, але для посткомуністичної України, наукові конференції часто проводяться в мітинговій тональности. якій відповідають тільки контрастні кольори без відтінків: чорний або білий. Ці, власне, три конференції, про які ведемо мову, могли би стати взірцем організаційної, мериторичної та й етичної зібраности, послідовности і програмної дисципліни. Це треба записати в актив нашим молодим науковцям-організаторам цих, так дуже важливих заходів, присвячених Берестю. В не занадто довгій журнальній статті годі давати оцінку окремим доповідям чи дискусіям. Але, узагальнюючи, можемо тільки ствердити, що «Читання» теми не вичерпали, підсумкова риска не підведена. І це добре, бо вичерпана тема попадає відразу в архів. Натомість, тема Берестейської Унії, як показали ці «Читання» та ін. подібні конференції й надалі лишаються живою, актуальною, не прив’язаною до якоїсь «круглої» дати. Наразі матеріяли цих «Читань» вийшли друком тільки в українській версії. Але їх наукова вага заслуговує на те, аби бути перекладеними на ін. європейські мови, тоді вони могли знайтися на полицях найважніших бібліотек християнського світу. Тим, очевидно, був би укоронований 400-річний ювілей Берестейської Унії, а українська церковно-історична наука зробила би поважний внесок в історію християнства. Звичайно, що в таких випадках завжди справа упирається в кошти. Але саме на такі справи гроші мусять знайтися, бо йдеться про престиж нашої Церкви і її вірних. На закінчення, заради об’єктивности, хочеться сказати, що для популяризації і висвітлення історії Берестейської події та її наслідків немало прислужилася також і польська історична наука. Тут перед ведуть ось, уже на протязі кількох останніх років, Ягеллонський університет у Кракові та Католицький університет в Любліні та, розуміється, круги науковців-істориків, пов’язаних з цими високореномованими інституціями. Люблінський католицький ун-т видає ось, уже майже 40 років, квартальник «Зешити наукове», в яких, починаючи з 1991 p., появляються наукові статті, присвячені питанням Берестейської унії. В 1994 р. т-во «Універсітас» видало велику книгу на 600 ст. під назвою «Унія бжеска. Ґенеза, дзеє і консеквенціє в культуже народув словяньскіх». Це збір доповідей на конференції, яка відбулася в грудні 1992 р. в Ягелонському ун-ті. До кожної статті (доповіді) подано обширний науковий апарат і резюме в анг. і рос. мовах. Доброго слова заслуговує також видана у Варшаві 1996 р. книжка проф. Ганни Дильонгової (228 ст.) під назвою «Дзеє Унії Бжескєй». В ній на основі документальних даних описується доля Холмсько-підляської греко-католицької дієцезії, а зокрема події в селах Дрельові та Пратулині, які закінчилися, як відомо, розстрілом російськими солдатами «упорствующіх уніятов». Тепер ці мученики оголошені блаженними. Звичайно, з деякими поглядами чи твердженнями окремих авторів можна не погоджуватись, можна полемізувати, але полеміка входить, так би сказати, в програму кожної наукової конференції.
В кінці жовтня 1996 р. відбулася в Перемишлі дуже цікава міжнародна конференція, на тему: «Церковні католицькі унії в центральній та східній Европі. Ідея, а дійсність». Її організаторами були Ун-т Кентербері (Англія), спільно з Науковим Південно-Східним Ін-том в Перемишлі. В ній взяли участь представники наукового світу з Англії, Франції, Австрії, Америки, Канади, Риму, Білорусії, ну й, очевидно, що й з Польщі та України. Доповіді були згруповані в такі 4 окремі теми: «Біля джерел Берестейської Унії, «Уніятська церква в історичному розвитку», «Уніятизм та екуменізм», «Конфесійно-обрядова тотожність та національна свідомість». Треба сказати, що всі доповіді були добре по-науковому опрацьовані. Цікава, між іншими, була доповідь проф. Павла Магочі з Торонта під заголовком: «Адаптація без асиміляції: феномен греко-католицької єпархії в Мукачеві». Вона викликала широку дискусію, в якій взяли участь о. Ізидор Патрило ЧСВВ з Риму, д-р Кляус Бахман з Відня, д-р Олег Турій зі Львова та кс. проф. Вацлав Гринєвич з Любліна. Дуже контроверсійною була доповідь кс. проф. Гринєвича під назвою: «Берестейська унія як елемент екуменізму». Не від речі буде нагадати, що кс. професор є постійним представником Католицької Церкви в Міжнародній Комісії теологічного діялогу між Римо-Католицькою, а Православними Церквами. Насвітлюючи екуменізм з позицій Баламандських артикулів, прелегент спровокував гостру дискусію, в якій взяли участь, між ін., о. Патрило й нижчепідписаний. Кс. проф. є автором книжки «Косцьоли сьостшане», виданої 1993 р. у Варшаві й присвяченої власне екуменічному католицько-православному діялогу, що провадився на протязі 1981-91 pp. Власне, це діялог, в якому по великому рахунку йшлося про нас, але без нас (греко-католиків) закінчився випрацюванням Баламандських артикулів, тому став тут предметом дискусії.
Підсумовуючи роботу конференції, яка тривала З дні, організатори її — проф. Крістофер Ганн (Кентербери) та д-р Станіслав Стемпень (Перемишль) пообіцяли видати матеріяли цих доповідей друком в 1997 р.
Очевидним є, що не про все й не про всі заходи, які відбувалися на Україні й поза нею в зв’язку з 400-річним ювілеєм Берестейської Унії можна, бодай, «засигналізувати» в одній статті. Тому виникає питання, чи Провід нашої Церкви мас в своїй евіденції все, що писалося, говорилося і діялося навколо цьогорічного так важливого для подальшої нашої історії ювілею? Розходиться про те, аби все, що десь творилося на протязі послідніх років і сяк чи так було пов’язане з нинішньою ювілейною датою, було зібране в одному місці, відповідно опрацьовано з думкою про наступні видання тих матеріялів. А для початку, хоч би каталог зібраних матеріялів був виданий. Це був би величний пам’ятник на всі часи нашому Берестю. Без цього всі ювілейні торжества будуть тільки «фаєрверком» і не полишуть ніякого сліду по собі для нащадків. Церква нині в спромозі це зробити. Має бо при Патріяршій курії різні допоміжні служби, напр. Пресове бюро, навіть, кажуть, що й велику кіностудію і, якраз, працівники цих служб покликані збирати, документувати, опрацьовувати й підготовляти інформативні матеріяли до публікації. І на таких приземлених прагматичних думках хочеться закінчити цю статтю.
Іван Гречко Львів, листопад 96
