У вересні цього року у Львові відбувся круглий стіл на тему «Патріархат УГКЦ. Що далі?», організований редакцією часопису «Патріярхат» . Метою заходу було обговорити сучасний стан патріархальної ідеї УГКЦ та її реального втілення з особливим наголосом на екуменічному контексті католицько-православних стосунків. а зустрічі були присутні члени редакційної ради часопису, а також гості з України та з-за кордону. В цьому номері друкуємо першу частину думок, озвучених учасниками цієї зустрічі. Наступну частину буде опубліковано в «Патріярхаті» №1 за 2011 рік.
Отець д-р Михайло Димид
По-перше, змагання за Патріархат УГКЦ має дві фази, які умовно називаю «автентичною» і «неавтентичною». Автентична фаза – це час Патріарха Йосифа і Верховного Архієпископа, Патріарха Мирослава Івана. Саме тоді було чітке розуміння, що Кодекс канонів Східних Церков – це не наш кодекс. Таке усвідомлення приводило до практичного висновку, що його не можна використовувати повністю. Бо якщо він стане єдиним збірником законів для УГКЦ, то втягуватиме нас в орбіту, в якій не буде повної свободи виявлення самих себе як окремої Церкви.
Існують два тексти Йосифа Сліпого з цього приводу – це «Патріархальний устрій Помісної Української Католицької Церкви (1972 р.)» і «Лист до президента Папської Комісії для ревізії канонічного права для Східних Церков, кардинала Парекатіла (1977 р.)»
Друге. Патріархат ми ні від кого не отримаємо. Ми проголосили «Патріарха» 1975-го, а «Патріархат» 2002 р. і є справою честі нас самих іти до створення Патріаршої Церкви й бути в цьому послідовними.
Третє. УГКЦ – Православно-Католицька і Вселенська Церква. Це тези Патріарха Йосифа, оприлюднені в документі «Про стан Української Католицької Церкви в Україні (1982 р.)», які потрібно наголошувати й ними жити.
Отже, якщо ці три пункти будуть як слід висвітлені й стануть для нас зрозумілими, тоді ми будемо жити автентичним Патріархатом.
Патріарх Мирослав Іван казав так: «Я не Патріарх, але все зроблю, щоби осягнути цю ціль для УГКЦ». Коли він прийшов на патріарший престіл УГКЦ, він не був прихильником патріаршого руху, але вже його посада, його главенство дали йому відчути і зрозуміти, ким він є і яку Церкву очолює. Він тоді міг писати: «Київській Церкві повинні дати можливість бути самою в собі, оскільки, зрештою, вона є матірною Церквою всієї Руси» (1993 р.).
Неавтентичне змагання за Патріархат – це, власне, нинішня ситуація. Такий стан визначений наступними показниками: використання Кодексу канонів Східних Церков у всіх вимірах УГКЦ; практичне визнання верховенства поодиноких римських Конгрегацій над УГКЦ, бо як тільки якась Конгрегація щось комусь напише – всі стають на ноги, мало хто думає про власну гідність, аргументи, богослов’я, історію…; відновлена практика «візиту до апостольських гробів» після 70 років, під час якого владики їдуть до Рима на «поклоніння», звітуючи в кожній Конгрегації. І річ не в тому, що не треба мати контактів, треба їздити, навіть спільно, але не для звітування. Крім того, після Мирослава Івана Любачівського УГКЦ доросла до розуміння того, що з богословсько-еклезіологічного погляду, кардиналят є пониженням, а не підвищенням для нашої Церкви, однак кардиналят був прийнятий.
Іншими ознаками неавтентичного змагання за Патріархат в УКГЦ є такі. За останнє десятиліття для нашої Церкви було переважно прошено і призначено цілий ряд Апостольських адміністраторів. Прикладом цього є те, що, коли помер Блаженніший Мирослав Іван, владика Любомир був призначений Апостольським адміністратором (2000 р.); нині маємо в Стрийській єпархії адміністратора Тараса Сеньківа (2010 р.), в Бучачі – Димитрія Григорака (2007 р.) тощо. Чи УГКЦ цього потребує?
Чинні богословські факультети і семінарії в УГКЦ діють майже цілком згідно з римськими світоглядними директивами.
Все це свідчить про перебування УГКЦ в періоді неавтентичної боротьби за Патріархат, коли нащадки Київської Церкви рухаються назад, а не вперед; їхні кличі не відповідають їхнім щоденним діям.
Ще важливо зауважити, що змагання за Патріархат УГКЦ може грунтуватися на двох світоглядах. Зокрема, це «номінальний Патріархат» підпорядкований Римо-Католицькій Церкві та Папі Римському, згідно з їхніми умовами, і «реальний Патріархат», який може бути тільки православно-католицький і автокефальний, не підпорядкований нікому, а в сопричасті з Апостольським Престолом. В УГКЦ існують обидва світогляди. Здається, сьогодні в серцях деяких єпископів, ченців, клиру сприйнятним є тільки перший вид Патріархату.
На завершення скажу, що в «автентичній» фазі змагання за Патріархат було менше богословської свідомості, але були правильніші настанови. Тепер є друга фаза, яку я називаю «неавтентичною», бо хоч є більше розуміння суті Патріархату, але маємо велике почуття залежності від римського центру, що застосовується на практиці.
Нам потрібне чітке усвідомлення, що УГКЦ є Церквою Христовою задля Володимирового хрещення і таким є її хрещальне покликання. Вона не є Церквою задля підпорядкування спочатку Царгородові, а згодом Римові. Вона є Церквою, що спасає, і спасіння народу України є остаточним критерієм творення її юрисдикційних структур. Ця істина і визначає факт, що первинне євхаристійне сопричастя УГКЦ є київським, а не царгородським, римським чи, пізніше, московським.
Така є історія спасіння УГКЦ, не інакша. Це, очевидно, складне питання, про яке треба прилюдно говорити, зважаючи на дві перспективи: богословсько-еклезіологічно-канонічну та душпастирську. Найважчий практичний крок – щоб, незалежно від канонічної системи римського підпорядкування, в якій УГКЦ існує, вона не боялася позиціонувати себе з богословської точки зору як православна, але вже в сопричасті з Римом. Це можна й потрібно робити, попри нинішні численні богословські, канонічні та юрисдикційні недопрацювання. Такою була позиція і тактика Патріарха Йосифа, найбільшим внеском якого у богослов’я УГКЦ є те, що Патріархат став невід’ємною частиною самосвідомості всіх її частин.
Рома Гайда
Ми всі за Патріархат – так, як всі за самостійну державу. Всі ми розуміємо, що потрібні державні структури й треба, щоби люди розуміли ідентичність своєї держави. Дуже подібно є з Церквою.
Відмовлятися від намагань стати Патріаршою Церквою, на мою думку, шкідливо. Що потрібно робити сьогодні? Ми повинні пам’ятати про надзвичайне послання Блаженнішого Любомира «Один Божий народ у краї на Київських горах», яке пропонує програму стосовно того, що робити з нашою історичною минувшиною, як приготуватися і як приступати до питання екуменізму тощо. Відмовитися від стремління до визнання Патріархату – це, так би мовити, не дати дитині нагоди народитися. Бо саме тепер, після довгих років усвідомлення, що така можливість є взагалі реальною і здійсненною, все більше вірних і духовенства починають сприймати цю ідею. І хоча ще не вистачає повнішого знання серед загалу про Патріархат, гадаю, капітуляція передчасна.
Окремою темою, дотичною до визнання Патріархату, є екуменізм. Ми – та Церква, яка свідчила повну церковну єдність понад чотириста років. Важливо не те, була вона досконала чи недосконала. Питанням є, як вона цю єдність бачить тепер і на майбутнє. Ці речі потрібно чітко формулювати, до цього мирянські рухи, чи це Патріархальний рух, чи обновлянський, чи інші, повин‑ ні прямувати, але, на жаль, тут ще є багато проблем. Я бачу зі спостережень за «Обновою», що багатьом її членам не цілком зрозуміле наше літургійне життя чи сопричастя помісної Церкви через Главу та Синод, бо вигідніше триматися уніатських звичок, успадкованого пієтичного, поверхневого благочестя, не завдаючи собі труду пізнати глибину благочестя нашої Церкви. Не можу звинувачувати обновлян, бо проблема насамперед у капеланах, у тому, наскільки вони освічені, чи активною є їхня участь у духовній формації обновлян. А деякі осередки «Обнови» взагалі не мають духівників. Аби щось змінилося, журнал «Патріярхат» повинен цю тему висвітлювати дуже уважно.
На ідентичність впливають розуміння та оцінка. Ми в діаспорі зовсім щезнемо, якщо не будемо знати, хто ми є і яка наша духовна та еклезіальна ідентичність. І це – гірша асиміляція, ніж національна, бо виробляється етос і людини, й народу.
Крім ідентичності, нам треба розуміти, якими є принципи екуменізму, що ми вносимо в нього як Церква. І знову постає питання: чи ми розуміємо нашу церковну ідентичність і чи можемо її репрезентувати? Наше завдання у цій сфері продиктоване «Ut unum sint» Папи Івана Павла ІІ, яким він звертається до всіх Православних і Католицьких Церков, щоби вони допомогли окреслити, як повинне виглядати святопетрівське служіння, якою має бути співпраця Церков у сопричасті одна з другою. Таким чином ми знову повертаємося до основних питаннь: «Хто ми є? Що ми можемо дати? ». Коли відповімо на них, тоді щойно зможемо прислужитися великій ідеї сопричастя.
