Не вибираюсь тут обговорювати і давати оцінку понад 700 сторінкової книжки Івана Кедрина-Рудницького «Життя — люди — події», що появилась заходами Видавничої кооперативи «Червона Калина», Нью Йорк, 1976 p., але тільки зупинюсь на цих місцях де є порушена проблематика, якою займається наш журнал, себто питання патріярхату Помісної УКЦеркви. На вступі варто зробити кілька загальних стверджень. Слід підкреслити, що наша мемуаристична література є вбога, а її значення вагоме для дослідників історії специфічної доби, тому кожну появу цього жанру слід тільки повітати. Скільки було у нас видатних осіб, які відійшли не залишивши по собі нічого, а це велика шкода. Коли взяти до уваги, що наша батьківщина не спроможна зберігати історичного значення документів, бо все що не вкладається в рамки більшовизму, русофільсько-імперської політики підлягає тотальному знищенню. Не все вдалось зберегти й на чужині, це зрозуміло, отже, в такій дійсності мемуаристична література в багатьох випадках може бути допоміжною для дослідника історії. Звичайно, факти в мемуарах повинні подаватись такими, як вони були, себто правдивими без жадних прикрас. В першу чергу автор повинен писати про події і факти в яких він брав участь і їх знає такими якими вони були, а не такими, як йому хтось сказав. Що гіршого, коли на підставі недостовірних розповідей мемуарист робить свої коментарі підмічення та висновки. Нажаль, таким гріхом грішить книжка Івана Кедрина-Рудницького, а зокрема в двадцять сім сторінковому розділі присвяченому патріярхатові. Власне, тільки до цього розділу обмежую свої завваги.
Автор, Іван Кедрин цей розділ закінчує таким ствердженням: « — автор цієї книжки мусив присвятити цій події багато місця — хоч напевне знайдуться одні читачі, які скажуть, що тут написано забагато, інші, що — замало». Справа лежить не в кількості друкарських знаків, але знанні даної проблематики і було б куди краще, якщо б автор про ці справи не згадав ні одним рядком то на цьому його праця не втратила б на вартості, як подавати малопробну і необосновану всячину. Автор не постарався хоч частково запізнатись з стосовною літературою, а сперся на різних кулюарних розмовах, що десь, хтось сказав, чи висловив у цій справі якусь думку, що послужило йому до написання цього розділу. Звичайно від такого видатного і заслуженого журналіста, як Іван Кедрин-Рудницький вимагалось би більш солідного і серйозного підходу до так вагомої справи.
Автор книжки з одної сторони дає патріярхальникам признання, але з другої зараз, на тому самому місці, іде проти шерсти. Він наводить, що ідею Блаженнішого Йосифа, яку він висунув на другій сесії Собору у справі піднесення нашої Церкви до гідности патріярхату підхопили миряни. Спершу автор дає признання: «Тому гуртові наших громадян належить велике признання за ідейність і зрозуміння великої справи та віру у ту велику справу. Але ті наші громадяни приступили до праці без належної підготовки, без всебічного обміркування проблеми та шляхів, якими найкраще дійти до мети», (стор. 526). Цікаво, що автор, даючи пораду іншим не скористався сам з неї, пишучи свою книжку. Але троха дальше нам автор вказує, якою дорогою цей «гурт наших громадян» повинен був піти: «помилкою перших ініціяторів і організаторів масової акції за Патріярхат було те, що вони виступаючи як світські люди, миряни, «переочили», що Патріярхат це є в першу чергу й головно — справа Церкви» (Стор. 527). Спершу сказано що гурт приступив до праці без «підготови», а після цього пише що вони цією справою взагалі не повинні були займатись. Хіба ж до такої «підготови» не треба було приготовлятись, це ми практикували на протязі не десяток, а то і сотні років, і не зробили ні одного кроку вперід.
Біда в тому, що автор у свойому описі патріярхату не виходить поза вулицю, він не старається побачити проблему, її глибину, вагомість і значення на майбутнє, бо це є найбільш істотне. Звичайно куди краще писати про те, як і де що діялось на вулиці, а чи в одному або другому місці її переяскравити. Втерте і нічим не підтверджене, що мовляв у патріярхальному русі партії здобували собі впливи не видержує критики. Автор пише: «Але вони (розумій партії М. Г.) не мали рації коли з мирянського, руху за Патріярхат зробили собі засіб здобування популярности і переліцитування одні одних в радикалізмі гасел, резолюцій і дій». Треба ствердити, що кожний український громадянин байдуже до якої партії він належить, є віруючим і має право партиципувати у церковному житті не як член партії, але як вірний — мирянин. Так було на початку оснування мирянського руху і так воно осталось по сьогодні. Нам Іван Кедрин хоче сказати щось інше, але для цього немає даних. Сьогодні ту саму казочку співає єп. А. Горняк в Англії. Автор не назвав партій, які себе «переліцитовували» і не може їх назвати, бо такого факту не було. Були поодинокі миряни і кожний висував свою більше, чи менше радикальну думку, чи пропозицію до переведення такої чи іншої акції. Далекий від того, щоби твердити, що всі акції і дії були ідеальні, ні, але час вимагав троха рішучости. Без цієї рішучости і подекуди навіть драстичности ціла справа була б залишилась приспаною і нею ніхто був би не цікавився.
Автор багато чого понаписував, пришиваючи різні епітети й докори в сторону патріярхальників, закидаючи їм незнання історії Церкви. Наводить голосну, у свій час історію славнозвісних «свячень» на єпископів о. Івана Стаха і о. Василя Лостена. Що в той час була винесена постанова Екзекутиви УККА, щоби не брати участи у бенкеті з приводу свячень, але проф. Л. Добрянський постанову зламав, автор підкреслює, що він недобре зробив, але зараз побіч дає пояснення, — але постанова була немудра. Це типічно для Автора.
В цій статті, яку можна назвати «салаткою» є вимішана всячина, горох з капустою. З одної сторони на початку був радикалізм не обдуманість і гарячковість патріярхальних діячів. А після цього на стороні 542 пишеться — «Відбуваються Синоди Єпископів. Але загал українського вільного суспільства перестав тією справою цікавитися так, як цікавився раніш. Все ще є фанатики, але їх є менше». На основі чого І. Кедрин дійшов до такого заключення то тільки один Бог знає. Мабуть тому, що зараз немає голосних демонстрацій і радикалізму, бо ж мирянський рух не зменшився, але навпаки поширився і сьогодні він існує у всіх місцях нашого поселення. Мирянський рух проводить безперебійно акцію в справі утвердження патріярхату Помісної УКЦеркви, але цього автор не бачить або не хоче бачити.
І. Кедрин належить до того типу патріярхальників, який є за патріярхатом, але з маленьким «але», себто, якщо його установить папа Павло VI. І. Кедрин пише: «У теорії це звучить гарно, але дійсність останніх років виявила, що у практиці це невикональна постанова, поки ніхто інший, як папа не затвердить тієї установи, не призначить Патріярха, не завершить устрою УКЦеркви Патріярхатом з усіма його правами і прерогативами. Поки цього не буде — всі проголошення про існування та «відновлення» Патріярхату — це самообман і ширення у суспільстві баламутства. Навіщо таке робити?» Автор у своїй книжці не одноразово згадує свою сестру Мілєну Рудницьку та її книжку «Невидимі Стигмати». Та в цій книжці Мілєна Рудницька робить ствердження, що Блаженніший Верховний Архиєпископ Йосиф не «фантазьор», він все знає чого домагається. При цьому вона подала, як на поставлені питання Блаженнішим Йосифом в Римі мінялись настанови до нашої Церкви. Як перестала називатись наша Церква «рутенською», як привернено Києво-Галицькій митрополії титул верховне архиєпископство, що має інституційне значення. Отже Блаженніший Отець Йосиф знав чого домагався. До речі він же у посланні до українських вірних у Великій Британії писав:
«Жодного Патріярхату не творив ні Собор, ні Папа, але їх признавали, як було з Патріярхатом антіохійським, олександрійським, царгородським і єрусалимським на Вселенських Соборах. Створені латинські Патріярхати на Сході, крім єрусалимського не вдержалися». Переконано віримо, що Блаженніший Отець Йосиф хоч трішечки знає краще історію Церкви в загальному, а української зокрема, за Ів. Кедрина, а може це порівнання, навіть недоречне, бо з самої статті І. Кедрина не видно, що він знає історію Церкви.
Щоби підсилити своє твердження і настанову до питань патріярхату Ів. Кедрин позичив собі на допомогу православну аргументацію яка була висунена на сесії Собору Єпископів Української Православної Церкви в США. Автор не застановляється над висуненими аргументами, наскільки вони справді мають фактичне відношення, але було важне те, що там доводилась антипатріярхальна аргументація, яка якраз підходила і пасувала до статті автора. На цьому місці дозволю собі дещо зупинитись над згаданими аргументами, бо їх також наводять антипатріярхальники в Англії на чолі з єп. А. Горняком.
Ів. Кедрин наводить наступне питання, яке порушив Собор єпископів в США: «Крім того Собор Єпископів (Української Православної Церкви в ЗСА) піддав уважному розглядові нуртуючу в українській громаді поза Батьківщиною ідею встановлення українських патріярхатів, що нею зокрема сильно захоплені українські католики. Собор Єпископів УПЦ в ЗСА дійшов до однозгідного погляду, що статус патріярхій може бути наданий українським Церквам лише й виключно з суверенної волі українського народу у вільній і вповні незалежній Українській Державі та що це саме відноситься і до надання офіційної назви окремим патріярхам. Самовладне придбання такої назви поза Україною, в роді «Києво-Галицький» або ще й з додатком» всієї Русі», було б великою нерозважністю, яка викличе в українській християнській спільноті елементи розладу і зайві та шкідливі конфлікти».
Пригляньмось ближче до позиченої аргументації у православних, а зокрема до цього «однозгідного погляду». Ми вже не раз мали нагоду бачити «однозгідні погляди», бо все від одної людини походять, але залишім це на боці, колись життя і це покаже. Тут постає питання на яке ні ті, що «однозгідно» стверджували, ні автор книжки, що позичив собі цих «ядерно соковитих і промовистих» аргументів не дають відповіді, яким шляхом український народ повинен надати патріярхат — голосуванням, чи якоюсь іншою формою? Можливо учасники Собору, ані автор книжки над цим не застановлялись, а залишили це до вирішення українського народу, хай він цим турбується. Уявім собі, що цей український народ у вільній і вповні незалежній державі буде у своїй подавляючій більшості комуністичний, атеїстичний, чи індеферентний до релігії. В кращому випадку може не цікавитись релігійним життям, а в гіршому — його заперечувати і переслідувати. Припустім, що так не буде, що весь український народ буде християнський й у більшості православний, чи навпаки — католицький. Не треба бути пророком, щоби собі уявити наслідки вияву «суверенної волі» українського народу. Чи не краще буде, коли Церква, чи Церкви в українській державі будуть незалежні від держави й від «суверенної волі» українського народу. Краще буде, коли всі церкви в Україні будуть розвиватись на вільних й незалежних основах. Варто над цими питаннями добре застановитись, а не позичати собі аргументів, які не мають справжнього опертя. Хай в першу чергу питання кожної церкви вирішують її вірні священики й владики, себто Божий Люд.
Декого турбує і бентежить питання назви, яку вжито по відношенні до Блаженнішого Отця Йосифа, як Патріярха Києво-Галицького і всієї Руси. Не буду входити в подробиці історії, але варто пригадати, як наша Церква називалась в час, коли приступала до унії з Римом. Також слід мати на увазі, що не західно-українські владики, але київські принимали унію з Римом. Можна б навести історичні факти, як поставала й формувалась київська, а згодом києво-галицька метрополія. Зрештою можна забути про історію і сказати, — від сьогодні принимаємо таку назву, яка нам найбільше відповідає, включно з додатком «всієї Руси». Якщо московський патріярх вживає цієї назви то є все впорядку і ніхто і слова не каже, але коли вжито по відношенні до Патріярха Йосифа, що має своє історичне обосновання то зараз счиняється крик. І це «чемно» повторює визначний журналіст І. Кедрин. Скажім собі, ніхто немає монополю на назви і для цього непотрібно відкликатись до «суверенної волі українського народу». Твердити, що вживання згаданої назви з додатком «всієї Руси» було б великою нерозважністю, яка викличе елементи розладу і шкідливі конфлікти немає найменшого обоснування. Автор вдав, що він цього всього не бачить і не знає.
Автор у своїй 22 сторінковій статейці «Патріярхат» сказав не тільки про патріярхат, але також накреслив «сильветку» Блаженнішого Отця Йосифа. Під тим оглядом автор є «щедрий», подаючи характеристику Отця Йосифа він пише — «Бо коли не всі світські українці, то напевно всі духовники знають Кардинала, як людину надзвичайно тверду, деспотичну, інколи дуже різкого й безпардонного супроти нижчих духовників,…» Цікаво, з якого лексикону автор позичив такого слова, як «духовники», «духовник». В такому «охоплюючому» зображенні найбільше вражає окреслення «деспотичний», Важко собі уявити, що автор не знає значення цього слова, а ще трудніше і важче повірити, що з таким еланом журналіст, як Іван Кедрин з Рудницьких міг щось подібного написати по відношенні до Патріярха Йосифа, але таки написав, бо стоїть чорне по білому. Грубо сказавши, це чиста лож, але важко такого окреслення оминути. Можна було вжити різних прикметників, для окреслення, але вживши слова деспотичний виходить поза всякі межі. Патріярх Йосиф, який все своє життя посвятив для своєї Церкви і народу, це він доказав і доказує сьогодні не словами, але нестертими ділами, називається його «диспотичною» людиною. Можна б навести аналізу і зміст та значення цього слова і ми побачили б, що повище вжитий грубий вислів не відповідає правді. Стаття «Патріярхат» не причинилась до вищого позему книжки, але навпаки — понизила її.
Автор робить ствердження: «Добре сталося, що на тлі того мирянського руху виринули фахівці церковних справ, дарма, що трудно зрозуміти , чому про ці справи дехто з наших поважних учених і публіцистів не в силі писати інакше, як тільки у пропаґандивному кадильному тоні», (стор. 547). Автор ні разу не наводить ні імен, ні статтей, ні жодного твору для підтвердження його закидів. Якщо б автор, Іван Кедрин ті всі поради і завваги, які він зробив на адресу інших застосував до себе то напевно стаття, а в цілому книжка, була б прилична й корисніша.
