З розмислом друкуємо статтю о. д-ра Дмитра Блажейовського, у якій висунено інші, нові аргументи й історичний погляд від утертих стереотипів. Автор свідомо висуває новий і відмінний погляд на історичні факти козаччини, зокрема період Хмельницького, як також коліївщини. До речі, ці періоди у нашій історії дуже припорошені великим патріотизмом. На жаль, наші історики до цих подій не підходили аналітично. Про ці поодинокі факти також згадує у своїх спогадах Патріярх Йосиф під заголовком «Скарга перша і скарга друга», які він писав на вимогу комуністичних вождів-міністрів, які були надруковані у журналі «Патріярхат».
Варто тут нагадати й наголосити незаперечний історичний факт, що унію приймали київські владики. Західньо-українські владики прилучились до унії, без жодного примусу, сто років пізніше. Слід підкреслити, що наші брати-православні цього факту не знають або дуже часто не бажають знати. Майже ніхто не ставив собі питання ні в минулому, ні в сучасному, чому православ’я на західньо-українських землях, яке мало майже сто років піддержку козаків, не могло вдержатись?
До речі, Польща ішла більше назустріч православ’ю, як уніятам, що більше, останніх активно поборювала. Ці питання з перспективи майже чотириста років варто спокійно, без зайвих пристрастей, проаналізувати. Стаття о. Д. Блажейовського, яку друкуємо без змін і скорочень, незалежно від цього, що в ній є деякі повторення, дає поштовх до роздумів і застанови. Радо помістимо інші статті на цю тему.
Редакція
* * *
Багато разів зустрічається в історіях про козаків, що вони билися за «рідну» Православну Церкву і «рідну» православну віру. Це особливо пишуть і говорять москалі і москвофіли. Тому, що другим Римом і центром тої віри був Істанбул, а третім Римом і центром була Москва, отже, козаки, коли билися за «рідну» віру, то билися, щоб втримати в Україні «рідну» Київську Православну (істанбульсько-уніятську чи московсько-уніятську) Церкву і «рідну» православну (істанбульську і московську) віру. Істанбул досить скоро відпав, то лишився для України третій Рим — Москва. Отже на козацькій українській крові за віру не скористали ні Україна, ні український народ, дещо Істанбул, а остаточно Москва.
У розвідці вживається термінології, яка виглядає одиноко правильна і ясна: «Київська Православна Церква». «Київська», бо всі старовинні Церкви звуться після їхніх осередків, і Київ був осередком нашої Церкви, а «Православна», бо всі українці вірять, що вони правдиво — православ’ять Бога, отже їхні Церкви звуться тому православними.
Наш обряд повинен називатися «Київським обрядом», бо Київ був (і повинен бути) його центром. «Уніятськими» звуться наші Церкви, бо були (і деякій) у залежності (в унії) з Римом, або Істанбулом, або Москвою, отже були (і є) римо-уніятські, або істанбульсько-уніятські, або московсько-уніятські. Уживається назви Істанбул, бо це назва вже понад п’ять соток літ і всюди пишуть, що Хмельницький виправляв послів до Істанбулу.
Царгород — це не наша назва, а болгарська, бо як Болгарію греки окупували, то у Константинополі (теперішньому Істанбулі) був для болгар цар (а не для нас). «Автокефальні» Церкви по-українському — це «Самоглавні» Церкви (автос — сам, кефале — глава). Католицька Церква — Всесвітня Церква. «Вселенський»— це теперішній титул істанбульського Патріярха цілої Туреччини і грецької діяспори (а не Греції, яка автокефальна і має свого автокефального архиєпископа). Цей титул сам собі взяв, як був патріярхом трьох римських провінцій.
Козаки деколи проливали українську кров в інтересі «рідної» Київської Православної (істанбульсько-уніятської, а по 1686 році московсько-уніятської) Церкви ї її проводу чи треба чи не треба, а провід тої «рідної» «Православної» Церкви про них зовсім не дбав і дуже тяжко назвати цю Церкву «рідною», бо була від 1620 року в більшості москвофільська. Сумний факт, отже, і той, що це не була взаємна любов між «рідною» Київською православною істанбульсько-уніятською, а опісля Московсько-уніятською Церквою і козацтвом.
Провідники тієї Церкви від 1620-1686 pp. брали безнастанно з Москви гроші і не цікавилися козацтвом. Згадують в історії, що митрополит цієї Церкви, Йов Борецький висловився дуже гарно про козаків. Деякі з єпископів не подають своєї думки про козаків, а інші, як Могила, Косів і Ґізель ставилися до козацтва не дуже то позитивно.
Назагал нема документів, що провід Церкви обставав за козаками перед поляками і цікавився козаками. Факт, що митрополит Сильвестер Косів про Переяславську угоду не знав, це сумне свідоцтво незацікавлення митрополита і його оточення козацькими справами і долею України. Тяжко зрозуміти, як міг Іннокентій Ґізель, ректор Могилянської Колегії (1646-1650), ігумен Київського Миколо-Пустинного манастиря (1650-1656) і архимандрит Печерської Лаври (1656-1683) у «Синопсії», своїй історії, що була близько сто літ підручником історії в Московщині, не згадати навіть про існування імени Богдана Хмельницького. Рівно ж тяжко зрозуміти, як міг Лазар Барановський, колишній ректор Могилянської Колегії (1650-1656 і архиєпископ Чернігівський 1657-1693) просити Москву, щоб його Москва призначила адміністратором Київської митрополії, і Москва його призначила (1659-1661), хоч жив Київський митрополит Діонісій Балабан (1657-1663), залежний від Істанбулу, якого підтримували козаки. Крім цього архиєпископ Баранович попросив Москву, щоб його єпархію Чернігів вилучити з-під юрисдикції Києва, а приєднати прямо до Москви, отже відділити Чернігів від Києва і від Гетьманської України. По таких виступах і виступах ряду інших митроносців і клобуконосців ледве чи може хтось назвати «рідною» Церкву, якою керували ці люди і за яку козаки, як твердять так дуже москалі і москвофіли, проливали свою кров. Та Церква, за яку мали б битися і часто намовлені чи маніпульовані Москвою і українським москвофільським духовенством, билися, виклинала гетьмана Мазепу і допомагала москалям русифікувати український народ. Вона існує понині і донедавна нищила Київську Православну Католицьку (Всесвітню) Церкву при помочі Сталіна і Брежнєва, а нині хоче продовжувати нищення на спілку з автокефальниками!
Незаперечним фактом є, що деякі гетьмани, маніпульовані Москвою і москвофілами, хотіли навіть тотального знищення Київської Православної Католицької Церкви, щось як Сталін і Брежнєв хотіли і тотально нищити, але не змогли.
Тотального знищення вимагали Конашевич, (на ложу смерти!), Хмельницький (у Зборові), Виговський (у Гадячі). Хоч виглядає, що ці гетьмани були визначнішими гетьманами, однак не виглядає, що були визначнішими політиками, і питання є, чи взагалі були політиками та чи обхоплювали цілість українського народу. Сагайдачний помагав полякам, поміг полякам дійти під Москву і поміг полякам стримати турків під Хотином. Що дістала Україна і український народ за козацьку кров? Україна продовжувала далі свою неволю, а український народ і навіть козаки надалі мали панщину.
Що дістали українці за те, що піддержували Хмельницького у 1648 році? Він відступив, без потреби, з Галичини у 1648 році і віддав галичан полякам на знущання і на палі. У Переяславі віддав Україну москалям. І від москалів козаки дістали опісля будову Невського каналу, де гинули тисячами, і ліквідацію гетьманату та Січі, а Україна — цілковиту русифікацію.
За брак політичного розуму Шевченко осудив Хмельницького. («Ой Богдане, Богданочку, коли б я була знала!..»). Щодо Виговського, то він розпочав в Україні період «руїни». Козаки його скинули, а поляки розстріляли. Гетьманська політика не була добра для українського народу! То не була добра й релігійна! На їхній політиці, і національній, і релігійній, скористала Москва. їх релігійну політику, виглядало, завершили Сталін і Брежнєв, але Київська Православна Католицька Церква перетривала у катакомбах. Тепер, виглядає, діло Москви і Сталіна та Брежнєва хочуть продовжувати і завершити для добра «неньки» України деякі автокефальники, що говорять в Галичині про якусь «козацьку» Церкву! Яку «козацьку»? І це ще на додаток в Галичині (!), яку Хмельницький у 1648 році віддав полякам на знищення — виглядає, щоб могли в жорстокий спосіб саджати на палі українців-галичан! В чиїм інтересі отже роблять автокефальники свою релігійну — «місійну» працю в Галичині та хто цим керує?
Москва не так завоювала Україну, як радше купила, бо її релігійно і національно та політично занархізувала за допомогою своїх платних агентів, а потім з малим опором зайняла. Це було за козацьких часів і це було в 1918-1920 роках. Це саме може (не дай Боже!) повторитися. Розгардіяш на церковнім полі і творення різних Церков та їх воювання між собою і творення стількох різних партій, які теж воюють між собою, — не конче ворожить про державний підхід і державний розум українців, які вже два рази — за козацьких часів і після Першої світової війни, не зуміли поставити на першому місці добро України і українського народу та зрозуміти, що треба працювати для об’єднання, бо «в єдності сила народу», і замість працювати для об’єднання, роблять все можливе для роз’єднання.
Як козаки билися і «проливали свою кров» за «віру», що особливо підносять московські і москвофільські історики, то билися і шаблями, доказуючи походження св. Духа та кого треба поминати по українських церквах. Ледве чи для України і українського народу має таке важливе значення, від кого Св. Дух походить і як мається дійсно справа у Божій родині, щоб за це варто було воювати, і питання є, чи було розумно проливати за це українську кров!
Друга справа, за яку мали б битися козаки, це була справа, котрого патріярха споминати для добра «неньки» України і українського народу по українських церквах, чи істанбульського (грецько-турецького), чи римського (італійсько-західньоевропейського), чи московського, та котрий з них мав би мати владу в Україні. Питання було і є, котре поминання було б корисніше для України та українського народу та для його самобутньости і для українських міжнародніх зв’язків.
Як вмішались козаки, то справа скоро перехилилася в бік Москви. Вже гетьман Петро Конашевич пропхав на митрополита галицького москвофіла Йова Борецького, що заявляв Москві єдність «віри і проісхожденія» та висилав до Москви єпископів і писав листи з промосковськими заявами та про якого його рідна сестра написала, що він вірно служив Москві. Тридцять і кілька літ опісля Богдан Хмельницький бажав, щоб його сина благословив на гетьманство московський патріярх. Його син Юрась, як гетьман, погодився (1659), щоб Київська митрополія була під Москвою. Гетьман Іван Брюховецький (1663-1668) просив Москву, щоб до Києва прислано митрополита-москаля. Остаточно на прохання не тільки Москви, але і козацького гетьмана Івана Самійловича (1672-1687) Константинопольський патріярх відпродав Київ Москві (1686).
Отже, кінець-кінцем, завдяки козакам виграє патріярх-отець-«папа» московський і усталилось на кілька століть поминання московського «папи» чи патріярха та його власть, а з нею русифікація в Київській Церкві і майже по всій Україні, бо більшість України опинилася, при козацькій помочі, під владою московського патріярха.
Досить тяжко добачити в цьому підпорядкуванні Київської Церкви Москві «велику» користь для добра «неньки» України та українського народу. Також трудно вихваляти втручання гетьманів і козаків у церковні спори і піддержку однієї Церкви як «української» та підпорядкування її Москві, а руйнування другої, котра також була українська, вправді залежна від далекого 1-го Риму, (який національно не нищив не-італійців), але незалежна ні від близького московського патріярха, ні від близького варшавського архиєпископа-примаса, які не мали над нею влади і не могли ні русифікувати, ні польщити. Може тому, що ця Церква була незалежною-«мазепинською» і стояла за самобутність України і її народу, то її нищено і то деколи українськими москвофільськими руками.
Давніше і теперішнє говорення та писання про боротьбу козаків за «рідну» Церкву і про «великі» заслуги козаків у цій справі зовсім не приносить козакам, а особливо її гетьманам великої патріотичної слави, бо втручалися в українські релігійні спори і спровадили на Україну москалів, які підпорядкували собі Київську Православну (істанбульсько-уніятську) Церкву і козаків та Січ зліквідували, а Україну у великій мірі, при помочі Церкви, зрусифікували.
Козаки до Хмельницького боронили народ перед татарами і воювали з поляками самі, а потім разом з татарами проти поляків, а врешті проти поляків разом з москалями. Козаки часто воювали за одну Київську Церкву і їй помагали, а другу Київську Православну Католицьку Церкву(греко-католицьку) нищили, хоч ця також була українська. Чи був це сенс? Як її нищили, то майже без сумніву з доручення москалів і москвофілів, бо була здецидовано «мазепинська»-антимосковська (і антипольська). Москва мала у тому користь, щоб усіх українців взяти під свою «опіку» і завести до спільного «котьолка», а українці православні католики (греко-католики) тієї опіки і того спільного «котьолка» не хотіли.
Поляки хотіли, без сумніву, обі Церкви спольонізувати. Частинно їм це вдалося, бо перетягнули на польське цілу родину князя Острозького, перетягнули князя Ярему Вишневецького і багато інших і то просто з Православної-Істанбульської Церкви до польсько-латинської, а митрополити Могила і Косів свої важніші праці написали по-польському та також львівське братство, ніби оборонець «рідної» Церкви, писало свої протоколи по-польському. Де ж була ця «рідна» Церква і де були козаки, що на це не звернули уваги? Мовчали! Чому?
З польської (і латинської мови) по своїх школах «рідна» Київська (українська) Православна Церква перейшла на московську. Яка була реакція на це козаків-оборонців і пропаґаторів тої Церкви? Ніяка! Чому?
Польщі і козаків не стало, то тоді Катерина II (Шевченко зве її «суча дочка») допомагала «рідній» Київській Православній (московсько-уніятській) Церкві, а другу Київську Православну Католицьку (римсько-уніятську-греко-католицьку) нищила. Це саме робили Микола І і Олаксандер II та навіть Сталін і Брежнєв. Всі вони допомагали московській (Руській) Православній Церкві в Україні, а другу — київську (греко-католицьку-мазепинську) як могли, так нищили. Чому? Бо була (і є) антимосковська і антипольська — була і є) мазепинська, а Мазепу і мазепинство Москва і москвофіли «чомусь» «не любили» (і ще не люблять!). Вправді, дехто скаже, що по Першій світовій війні постало аж 4 самостійні автокефальні (самоглавні) Церкви, а у діяспорі є дві і тепер в Україні є більше, ніж одна, а вони ж самостійні, отже мазепинські. Біда тільки в тому, що вони воювали (і ще воюють) між собою, чинили і чинять розгардіяш та два рази в Україні (по Першій і по Другій світових війнах) розплилися у московському морі. Отже, може, тому й не знати, хто та у якій цілі їхню «місійну» працю і акцію проти Київської Православної Католицької (всесвітньої) Церкви підтримує.
Виглядає, що як козаки будь-коли воювали в церковній справі, то воювали на користь Москви, яка за допомогою своїх платних агентів, українських і грецьких митроносців і клобуконосців, розагітовувала їх і маніпулювала ними, щоб ставили вимоги про тотальну ліквідацію Київської Православної Католицької Церкви на користь Української московсько-уніятської, (що опісля Катерина II, Микола І, Олександер II і Сталін та Брежнєв у великій мірі зробили, бо місцями її цілковито знищили).
(Далі буде)
