Це незначне колись село на Підляшші, на половині дороги між Холмом і Білою Підляською. Село, над яким прокотились всі блага, що їх несли на собі одна по одній ворожі окупації.
Зразу москалі, коли відступали у 1915 році, більшість села вивезли вглиб Росії. Лише незначна кількість повернулася назад у 1919 році на свої спалені оселі. Від Берестейської Унії Холмська Епархія була одною із уніятських єпархій, що найдовше втримала свою церкву під Москвою. Бо тільки в 1875 р. царським указом її підчинено православній Москві. І знову в обороні віри пролилася кров, були позакривані доми Божі, які не хотіли покоритися насильному перетяганню. Сотки священиків були арештовані та заслані, а з ними біля 600 т.зв. «опірних» селян. Так Підляшшя, а теж Костомолоти стали знову православними.
Польська влада у 1919 і дальших роках, ставши на становищі, що на Холмщині і на Підляшші немає вже уніятів (значить, погодилася з фактом ліквідації унії на тих теренах), повела акцію навертання людей на католицизм. Засоби були прості і драстичні. Конфіската державою всіх церковних маєтків, як насильно забраних від уніятів московським православієм. Потім прийшла фаза валення або палення тих церков — як «непотрібних». Частину передано римо-католикам для їх вжитку. Так до року 1923 із 500 сконфіскованих державою церков на Холмщині та Підляшші 154 було передано для вжитку полякам, 150 знищено тому, що «стоять без ужитку», а 164 закрито. На 200 тисяч населення залишено коло 40 церков, тобто значить одна церква на 5 тисяч православного населення. Прошу зважити, що разом із конфіскатою церков наступила конфіската прицерковної землі, отже й її цвинтарів. Цвинтарі залишилися лише там, де була залишена церква, де був священик. Отже, ховати померлого треба було нераз їхати десятки кілометрів там, де був православний священик і чинний цвинтар.
Акція конфіскати церков, закривання і нищення, переслідування священиків та селян, які не могли зрозуміти тих державних обмежень — не давали успіхів. На католицизм ніхто не збирався переходити. Тоді польські католицькі кола, в порозумінні з Ватиканом, придумали нову акцію для навертання православних на католицизм,— так звану «нову унію» або «неоунію». Залишали обряд, церковну мову, лиш адміністративно «неоунійні» парафії мали бути підпорядковані місцевим польським біскупам. Творцями того задуму були єп. Сєдлєцкий, Пшездзєцкі, ген. єзуїтів з Риму Лєдуховскі та тодішній папський нунцій у Варшаві Ратті (пізніший папа). Почалось від вишколу місіонерів, які пішли по селах і де словом, де силою почали творити парафії та навертати людей на «нову унію».
Затрачено великі кошти на цю акцію і за 15 років наслідки були мінімальні. Вишколено 25 священиків (переважно поляків), створено 14 парафій і, за сумнівним твердженням Пшездзєцкого навернено коло 20 тисяч православних. При тому варто підмітити, що місіонери не йшли до тих сіл, де церкви були позакривані або знищені, але до тих сіл, де був православний священик, де була ціла і чинна ще церква. Місіонерів-уніятів з Галичини не допускали, арештували, а єп. Пшездєцкі подав на Велеградськім З’їзді 1937 р. таке: «… треба пригадати, що у 1919 році в Галичині розгорілася боротьба між поляками і українцями й з того виникли тертя між католиками римського обряду та греко-католиками… та що греко-католицьке духовенство очолювало ту боротьбу…». Тому греко-католикам заборонено вести на Холмщині та Підляшші місійну працю, як елементові протидержавному.
Так нищенням церков, переслідуваннями та обіцянками всяких благ польський уряд старався відірвати холмщаків та підляшан від матірного пня, від України. Православних, щоб відірвати від України, а греко-католиків, щоб не допустити ширення національної свідомости на Підляшші. Завдяки їх наполегливій праці та створенню штучного т.зв. сокальського кордону Польща довела до такого стану, що місцеве населення витворило три цікаві типи. Перше — це «калакути». Це люди, після і 875 року насильно загнані до православія, користаючи з хвилевої відлиги у 1905 році, перейшли на католицизм (бо унія була заборонена й переслідувана). Вони прийняли католицьку віру, а під впливом польських священиків почали затрачати рідну мову. Залишились у них лише звичаї, побут та фольклор. Калакутів у 1939 р. нараховувано коло 200 тисяч. Друга група, нечисленна, це були саме оті вірні «неоунії» або як її люди звали «жондової унії». Їх було коло 20 тисяч. Зберегли східній обряд, частинно мову, але національна свідомість у них зовсім притупилась. Ні поляки, ні українці, а щось неозначене. І третя група — це ті, що стероризовані боялися признатись до своєї національности — подавали або «тутешні», або «православні». Оце наслідки польської місійної роботи.
Із численної колись групи отої «нової унії» тепер залишилося на теренах Польщі одне село — Костомолоти.
В Польщі про нього говорять звичайно, як про якусь сенсацію. Один журналіст написав так: «… Це єдине в Польщі місце зустрічі із східнім християнством, де поляк може почувати себе зовсім свобідно…». Часто про нього згадують, описуючи всякі церковні свята та обходи. А в українській пресі вперше була згадка, коли 1982 року архиєп. М. Марусин візитував церкви східнього обряду в Польщі (греко-католицьку, вірменську та неоунійну). У своєму звіті він згадує про Костомолоти та їх прив’язання до своїх східніх обрядів. А ось деякі спостереження про те унікальне село одного з редакторів «Зустрічей» Б. Гука вже з 1988 р.
При зустрічі з людьми він помітив якусь душевну непевність. Один чоловік почав цитатою із Шевченка, а закінчив такою реплікою: «Нам тут оте «це-це» (натяк на слова Шевченка) зовсім не потрібне… бо ми не є українці». А на запитання редактора, «А хто ж ви», — махнув рукою і відійшов, не бажаючи на ту тему розмовляти.
Зате інший чоловік докінчив: «Ми просто хахли…». Дальше автор допису питає людей, чому не розмовляють по-українському. Відповідь, що старі призабули вже, а молоді в школі вчаться по-польському. Автор задає чергове питання: «А як парох в церкві до Вас говорить?» Відповідь: «По-нашому ніколи не говорить, але знає, бо коли приїхав, то вчився від старших людей. Він сам мазур з-під Варшави…». Пароха люди не люблять, але бояться, бо він скрізь має знайомства й може пошкодити кожному, кому захоче.
Також поляк, що живе в селі, зразу був захоплений екуменічною працею о. Пєнтки. Але з часом переконався, що за тим екуменізмом криється щось зовсім іншого. Всі ці слова про екуменізм — це лише на показ. Бо в дійсності о. Пєнтка в розмові із згаданим поляком у приступі щирости сказав: «Сьогодні я правив Службу Божу з православним батюшкою. Може милостивий Бог мені це простить».
Далі автор пише таке: «У людей помічається розхитані всякі відчуття. Як релігійні, національні, а навіть естетичні. Вони погоджуються нині мовчки на все, що робить парох. Погодилися на гітари під час відправи, на скорочення Служби Божої наполовину, на уведення деяких частин польською мовою (бо молодь іншої не розуміє). Що парох при хрещенні дітей надає їм чужі по духові імена під претекстом, що «так їм буде легше в житті пробиватися».
Люди не реагують навіть на факт, що під час ремонту церкви десь поділися старовинні ікони та деяка церковна утвар, павук та ін. Б. Гук пішов на розмову з парохом. Саме приїхала якась прогулька і о. Пєнтка повів гостей оглядати церкву. Відновлена, робить добре враження на туристів. При вході напис по-польському «Санктуаріюм підляських унітів». У храмі Оглашенних портрети митр. Шептицького та Папи Івана-Павла II, а під сподом знимка пароха о. Пєнтки та копія статті про Костомолоти у «Ля Круа».
Розповідаючи гостям про долю унії, постання неоунії та про долю села, о. Пєнтка закінчив так: «Виселення було вислідом вбивства ген. Свєрщевского українцями, що живуть від Криниці до Підляшшя. Бо вже на Підляшші живе «тутешня» людність, а їх мова — це церковнослов’янська, якої вони вже не вживають, але яку ще розуміють…». Але о. парох приучує їх не до церковнослов’янської, але уводить таки польську. На запит одного з туристів, яка властиво різниця між обрядами греко-католицьким і у Костомолотах, о. Пєнтка відповів, що властиво нема, але греко-католицький є більше національний, а тут «тутешній»… На запит гБ. Гука, чи парох підтримує в якийсь спосіб національну свідомість села, була відповідь: «Не намагаюся питати людей про їх національність ані про їх свідомість з двох засадничих причин: люди собі того не бажають, а подруге, яку користь вони будуть мати, як почнуть бігати з синьо-жовтими прапорцями…».
Із тих коротеньких уривків розмов Б. Гука у Костомолотах можна створити собі ясний образ. Костомолоти вже нині яскравий образ, до чого доводить всяке насилля надлюдською душею. В Костомолотах нині люди залишились без душі. Вони не знають, хто вони, вони сприймають все те, що їм дають, без спротиву, але і без ентузіязму. Якось так механічно. Це вже не люди із їхніми сумнівами, злетами чи упадками, а якісь випродуковані бездушні манекени. Вони щасливі, що їм дозволили зберегти свою церкву, але не помічають, що ця церква перестає бути їх церквою, а поволі перетворюється на церкву тих сил, які довели їх до такого стану.
Оце й є вислід місійної праці поляків між православними українцями. Тому й, як слушно зауважив поляк із Костомолот, кс. Пєнтка зробив з них «показуху» для поляків і для ще декого. А для нас оце наочний доказ, до чого доводить чуже «влаження нам у душу». «Навіть молитись (по-своєму) ворог не дасть!».
Саме Костомолоти — це наглядний приклад, до чого людей може загнати постійне переслідування ворога та постійне перескакування людей з одної ноги на другу в пошуках за якимсь виходом із важкої ситуації. Люди відірвалися від свого коріння й нині стали бездушними сліпими знаряддями у руках сильнішого «опікуна».
Використані матеріяли:
- Кс. Януш Каня — Ліквідація церкві на Любельщизнє в окресє пшедвоєнним.
- «Зустрічі» ч. 2 (89), стор. 92-96. Б.Гук «Уходящая Русь», стор. 102-111, І. Гривна «Православіє на Холмщині 1918-1989».
