Львівський Державний Інститут Прикладного і Декоративного Мистецтва (ректор Е. П. Мисько) тому три роки відкрив катедру іконопису. Трохи згодом рухливий ректор цього Інституту створив зв’язок з нашим Католицьким Університетом у Римі з метою співпраці, а головно для можливостей, щоб його студенти могли пізнавати і студіювати італійське мистецтво, зокрема священне, якого Рим і Флоренція є центрами, а теж студіювати і богословські питання, з цим мистецтвом пов’язані. Досі обидві наші наукові інституції здійснювали цей зв’язок виміною професорів для викладів, уже втретє цього року в червні відбудеться в Римі курс для студентів львівського Інституту для студій сакрального мистецтва, при допомозі професорів Інституту зорганізовано при УКУ окрему музейну кімнату для творів мистця Михайла Мороза, який працював в УКУ в Римі, й буде виданий каталог його творів, які він створив і залишив у Римі; Інститут також з нагоди перепоховання праху покійного Патріярха Йосифа минулого року поміг зорганізувати наукову конференцію у Львові, присвячену особі Патріярха та його діяльності й у зв’язку з тією подією зладив проект пропам’ятної медалі.
У дні 4 травня цього року у Львові Інститут разом з УКУ та Інститутом Народознавства АН України організує дводенну наукову конференцію на тему «Українське сакральне мистецтво — традиції, сучасність, перспективи». Організаційною роботою провадить професор Інституту Дмитро Крвавич.
Конференція такого змісту є під сучасну пору надзвичайно важливою. З пробудженням вільного мистецтва, а серед нього священного-церковного, виникло велике число проблем, потреб і студій про це мистецтво, яке зродилося в Україні разом з приходом християнства і зразу мало свої роки розквіту, великого впливу на культуру і життя нашого народу, формувало нашу християнську духовість і наш національний характер. Його історія незвичайно цікава. Крізь сторіччя нашої історії сакральне мистецтво залишило велику кількість творів: іконопису, архітектури, співу, літератури, музики, малярства, гравюри, кераміки, скульптури чи навіть вишивки та інших видів народнього мистецтва.
Треба розрізнити мистецтво сакральне-священне й релігійне. На Заході це розрізнення не є і не було дуже виразне. У візантійському обряді і в нас сакральне мистецтво є те, що бере участь у Літургії і є його неначе складовою частиною, великим засобом молитви і освячення. В Україні не так давно тому, за більшовицького ще режиму, появився був знаменитий твір Олеся Гончара «Собор» у якому письменник в чудовий спосіб описав духовне значення в житті народу козацького собору над Дніпром й вказав, що той собор — то свідок, живий учасник життя народу, навіть тоді, коли атеїзм почав закривати своєю хмарою душі людей. Собор залишився немов мовчазною Літургією серед народу, проповідником великих Божих правд і великої вартости людини, хоч Літургії вже в нім не служилися і замовкли… То була роля священного мистецтва в Україні. Ікона творила на покуті в родині малу родинну Церкву, як це каже II Ватиканський Собор (Декрет про Церкву ч. 11), і в Декреті про Мирян підкреслює той же Собор, яким священним вогнищем Церкви є родина. А в нас цю малу Церкву-родину створила ікона, літургійний рік, релігійні народні звичаї, молитовник та духовні книжки. Нагадаймо Шевченкового діда, що в неділю по св. Літургії немов продовжує її у своїй бідній хаті для своєї родини і сусідів, читаючи Минею і при тім згадуючи минуле. А читання Псалтирі, участь в житті громади церковних дзвонів, а будови церков та іконостасів, придорожні церкви й каплички. Перша наша література — це релігійні твори. На «Ізборникові Святослава», на «Житіях Святих» виховувались покоління. Все це було тісно пов’язане з Літургією і в ній стільки різного роду мистецтва брало участь.
За злощасного більшовицького лихоліття Літургія замовкла, її намагались усунути з життя народу. Але не мовчало священне мистецтво і його твори, які залишились і годі було їх знищити: зостались козацькі чи й княжі собори, що своїми банями проголошували Божу славу широко по степах, зостались ікони у церквах і домах, і вони також зазнали переслідування, як колись у восьмому-дев’ятому століттях; скільки їх пропало, знищено, між ними чудотворні й славні ікони, що творили колись наші релігійні, культурні національні центри-заборола проти національного гніту різного душехватства. Скільки ми їх самі затратили через наше недбальство і незнання. Це велика і часто сумна історія…
Все це стоїть тепер перед нашими вільними очима. Навіть ворог розумів вагомість цього мистецтва і пощадив дещо, зберігаючи деякі пам’ятки, які соромився нищити перед культурним і християнським світом. А скільки таки знищив? Не зуміємо вичислити. А скільки були б створили наші здібні і численні мистці, коли була б воля? А скільки нищиться ще й тепер з незнання? А як може бути мало зацікавлення тим скарбом і незнання його рідного духа? Ось нещодавно наша львівська газета подала, що в поважному нашому галицькому місті священик наказав палити старі ікони, бо так на його думку годиться, бо вони були посвячені на службу в Літургії і таких речей не можна давати до музею, це святотатство!.. Треба б тоді спалити велику частину деяких музеїв у світі. А скільки по селах викинено старих ікон, літургічних книг або замальовано нераз цінні фрески, скільки згоріло іконостасів через неувагу? А скільки несовісні люди чи туристи за безцінь набули старих ікон і вивезли їх поза межі України, щоб збагатитися продажею цих ціннощів, часами і на «чорному ринку»? Це злочин, святотатство і грабунок зубожілої Матері,— сказав би Шевченко…
Серед причин у тих нещастях є одна велика: незнання, що таке священне мистецтво і яке його значення у нашій Літургії, духовості, культурі й у нашому житті. Не знаємо, що ми маємо! Не розуміємо цього мистецтва, не дбаємо про його збереження, про його розвиток і духовну правдиву красу. Візьмім церковний спів. Він гарний у нас, у Літургії ми ним славимо Бога, але як він виглядає в нас, як його виконуємо? Сумно спостерігати. А як мало його знає, і чудові мелодії співає один-два дяки або хор, а нарід як не скучає, то тільки побожно зідхає (хоч і це добре!), чому не може брати участи в цій прославі, як це повинно б бути. А скільки чужого, не свого вдерлося в те мистецтво. Як легко ми замінили наші ікони, якими сьогодні захоплюється Захід, а ми проміняли їх на інші, які й до Літургії не надаються…
Очевидно, як і інші справи, всього того не вдається зробити і направити за один рік, в одному тільки місці, одною людиною. Львівський Державний Інститут взявся теж до того діла не тільки своєю молодою ще катедрою іконопису, не тільки студією і працями для збереження творів цього нашого мистецтва, але теж і організацією наукових конференцій для призадуми над великими проблемами цього мистецтва. Ось і така наукова конференція в днях 4-5 травня ц.р. в приміщеннях цього Інституту при вулиці Кубійовича 38. Таких конференцій, очевидно, в майбутності плянується більше.
Організаційний Комітет пропонує таку тематику для доповідей:
- Національні особливості українського сакрального мистецтва, історичний процес його розвитку, роля сакрального мистецтва України в процесі її національно-духовного відродження;
- Процес розвитку українського сакрального мистецтва в наш період, проблеми його теологічно-філософських і естетичних підоснов;
- Перспективи розвитку сакральної архітектури на майбутнє, проблеми новаторства і традицій в сакральному мистецтві, побутування різних мистецьких видів і жанрів у контексті сучасного українського храмового синтезу.
Це все в рамках на початку згаданої рамової теми. Можливо, що й не вдасться все те порушити в дводенній конференції. Зачуваю, що зголошених вже є так багато, що, мабуть, треба буде продовжити час конференції. Організаційний Комітет включив у програму також (окрім доповідей і дискусій) екскурсії до музею, екскурсію до П’ятницької церкви і, по можливості, зорганізує теж у приміщеннях Конференції виставку творів своїх студентів-мистців і мистців-малярів та інших, яких вдасться дістати для цієї нагоди.
Конференція має не мале значення і повинні нею зацікавитися єпископи, священики, монахи і монахині. Тому що переважно сакральне мистецтво знаходиться у руках мирян, це теж велика нагода для нашого мирянства для призадуми, скільки мирян у нашій історії взяли участь у цім мистецтві, а з тим у житті нашої Церкви. Сподіватись треба, що Конференція не буде відізольованим явищем-фактом, а дасть стимул до студії, пошани, зрозуміння і дбайливого збереження того великого священного засобу, якому ми в історії стільки завдячуємо.
