Під такою назвою редакція журнала «Патріярхат» одержала у польській мові документ, без жодного підпису. Із змісту цього документу випливає, що авторами його є миряни Української Католицької Церкви у Польщі. Нам зрозуміло, чому під тим документом немає підписів. В цьому історичному документі є у загальних рамках представлена ситуація Української Католицької Церкви й українського народу у Польщі. Зі змісту написаного не можна сказати, що є щось перебільшене. На жаль, ситуація нашої Церкви і українського народу у Польщі є для нас дуже болючою. Нижче друкуємо у перекладі з польської на українську мову цілий документ.
Редакція
До рук Ординарія Греко-Католицької Церкви в Польщі,
Його Еміненції о. кард. Юзефа Ґлемпа
Ваша Еміненціє!
Вірні братньої Греко-Католицької Церкви в Польщі, стривожені її поглиболюючою загрозою, бажають представити Вашій Еміненції сучасний стан нашої спільноти та запрезентувати свої сподівання, здійснення яких, по нашому переконанню, збереже нас перед повним заникненням.
Ситуація нашої Церкви не може бути дальше предметом мовчання і несвідомости. Не маємо власної ієрархії та церковної організації, яка могла б за нами заступатися. Ми позбавлені будь-яких прав і в їх суворому обличчі цілковито безпорадні. Протягом довгих років панувала довкола нас змова мовчання. Щойно після вибору Папи Івана Павла II почули про нас у кількох спорадчих випадках. На протязі чотирьох десятиліть, поза кількома випадками, ніхто нами не цікавився, ми були залишені самі собі супроти нищівних впливів, які довели нас на край існування. Громадянство, серед якого живемо, не має найменшого знання, хто ми є. Часто трактують нас, як екзотичних єретиків.
Звертаємося до Вас, як до отців Римо-Католицької Церкви, що диспонує в цій країні значними і всесторонніми можливостями, які в своїй щедрозичливості могли б, хоч у невеликій мірі, поділитися з нами, що було б для нас великим порятунком.
Від непам’ятних часів південно-східні терени сучасного простору Польщі заселяла українська людність, яка свої християнські традиції виводила від навчання святих Кирила і Методія в IX сторіччі. Поза багатьма суперечностями і століттями тривалого процесу денаціоналізації еліти нашого народу, ще в першій половині XX ст. ми творили сукупну цілість під релігійним і національним оглядом. Одним з проявів розвинутого релігійного і культурного життя було те, що в кожній місцевості того району знаходилася церква з багатим і оригінальним внутрішнім устаткованням, яке своєю формою і внутрішнім змістом доказувало духову єдність з усім українським народом.
Два роки після закінчення останньої війни нас виселено звідти і правом «кадука» позбавлено досягнень цілих поколінь, прив’язання до землі прабатьків, можливости розвитку власної культури і практикування релігії у власному обряді. І ніхто не виступив у нашій обороні, ані до сьогоднішнього дня не зайняв становища в тій справі. Можна б подумати, що нічого не сталося.
Після виселення ми знайшлися розсіяні по західніх і північних землях, і ніде не було нам дано права створення власної «громади». Під цим оглядом наша ситуація є гірша від жидівської діяспори. Позбавлено нас духової опіки в даному нам від Бога обряді, названому умовно греко-католицьким, силуючи наших священослужителів до праці на користь Римо-Католицької Церкви та її вірних. У цих обставинах значна частина нашого народу, не користуючись жодною поміччю нізвідки, розпливлась в морі чужого оточення. Лише відносно нечисленні, завдяки витривалості і ясному почуттю релігійно-національної відрубности, зберегли свій обряд і в такому дусі виховують власні родини. Інші, зате, маючи до вибору католицький костьол, але з чужим обрядом та іншою мовою, або ту саму літургію в православній церкві, — вибрали це останнє, відриваючись тим самим від багатовікової єдности з Апостольською Столицею.
Щойно після 1956 p., завдяки наполегливим старанням активу, паралельно з постанням національних ланок суспільно-політичної діяльности, ми дочекалися, принайменше в сильніших осередках, періодично відправлюваних Служб Божих.
Не всюди зустрічались ми із зрозумінням і прихильністю, яка в силу християнського закону любови до ближнього особливо належиться вигнанцям.
Траплялися і дальше трапляються випадки штучного, прямо злобного утруднювання нашим духовним виконування священичих послуг.
Бувають випадки явного легковаження наших священиків і цілого обряду. Звичайним явищем є, що латинські парохи скривають у метричних документах факт присутности наших вірних на теренах своєї парафії, а, крім того, різними засобами намагаються впливати на наших вірних, щоб вони користали тільки з їх душпастирських послуг.
Навіть у тих осередках, де зустрічаємося з сердечною прихильністю місцевих душпастирів, не маємо можливости приймати і в нашому обряді всіх святих тайн, включно з церемонією похорону і практикування паралітургічних служб, а це є необхідною умовою будувати живу віру в серцях Божого люду. Це відбувається так, з одного боку, через великий брак наших священиків, дяків і катехитів, а з другого, через необхідність відправляти Службу Божу в призначених годинах і далекої віддалі наших парафіяльних осередків від місця замешкання вірних.
Деякі з них мусять їхати 30, 40 і більше кілометрів, щоб взяти участь у св. Літургії в своєму обряді.
У 60-тих і 70-тих роках основу нашого духовенства творили в більшості священики в похилому віці. Були це греко-католицькі священики, які, після переходу на емеритуру, замість відпочивати, як їх брати латинського обряду, піднялися до важкої праці серед свого народу. Через свій вік, стан здоров’я і великий брак священиків, їх священича служба обмежувалась до відправи Служби Божої раз на 2-4 тижні. З бігом років наших священиків ставало менше, а молоді не прибували. І то зовсім не тому, що бракувало нам покликань.
Одних питомців перед закінченням дієцезіяльних і монаших семінарій намовляли або й змушували до зміни обряду на римо-католицький, у якому працюють у більшості дотепер (на вимогу послужимо конкретними фактами).
Інші, щоб не підпасти під вплив польонізації, вибрали православні семінарії. Тільки деяким вдалося подолати всякі перешкоди й пастки і зайнятися священичою службою в обряді своїх батьків. Щойно в 1975 p., завдяки старанням св. п. о. мітрата Василя Гриника, перші клерики були висвячені на священиків у греко-католицькому обряді. Мимо того, що кожного року кілька осіб поповнює ряди наших священиків, потреби є такі великі, що й дальше не вистачає, щоб у кожному більшому скупченні українців діяла парафія греко-католицького обряду. Трапляється, що, навіть після створення греко-католицької парафії, частина наших вірних залишається і дальше з призвичаєння при римо-католицьких парафіях. Не знаючи обряду своїх предків, молодь закладає нові родини і, з призвичаєння та браку достаточної душпастирської опіки, виховує своїх дітей в римо-католицькому обряді. Таким чином коло замикається, і процес денаціоналізації українців і усування Греко-Католицької Церкви продовжується. Наша трагічна ситуація не знаходить зрозуміння. Місцеві катехити, замість пригадувати дітям і молоді про обов’язок вдержування чи повороту до Східньої Церкви, яка є їхньою правдивою матір’ю, заохочують їх до практик в домінуючому обряді. Може, це діється тому, що не є поінформовані у цій справі на курсах. Але ігнорування проблеми українського народу і Української Католицької Церкви в таких дієцезіях, як Тарнівська, Перемишльська і деяких інших, — то це не є тільки несвідомість.
У 1947 р. поселено на західніх і північних землях біля 500,000 українців, у переважній більшості греко-католиків. Тепер на тому самому терені бере регулярно участь у Службах Божих лише кількадесять тисяч вірних. Це не тільки наслідок різного роду адміністраційних кроків. Перед виселенням нам вдалося в тому середовищі витворити, протягом століть, механізми оборони перед денаціоналізацією. У міжвоєнних роках ми зуміли дуже успішно протиставитися інвазії православія, вбачаючи в цьому інтереси і дію чужих чинників, які пробували нас порізнити. Знайшовшись, натомість, у розпорошенні і відчуваючи деструктивний вплив середовища, чимало з нас бачить шанс збереження власної тотожности в прихильності до православія. Це дуже вимовне і одночасно трагічне!
Звертаємося до Вельмишановних Єпископів як членів народу, який у своїй історії переживав подібні трагедії, щоб принайменше тепер не мовчали.
Адже вже Папа Урбан VIII видав 7 лютого 1624 р. Декрет, у якому м.ін., було однозначно сказано архиєпископам, єпископам та решті латинських достойників і їх урядовцям, щоб вони не важилися приймати до латинського обряду нікого з уніятів, як світських, так і духовних, і то під жодною умовою і з приводу жодної причини. Чому цей документ не був у Польщі опублікований до сьогоднішнього дня? Адже катехити та питомці семінарій у всіх дієцезіях у Польщі, а, зокрема, у західніх, північних та південно-східніх, повинні бути детально поінформовані про нього, подібно як і про постанови II Ватиканського Собору, які відносяться до Східніх Церков. Адже на тих теренах це все ще болюче і відкрите питання.
У пункті 4 «Декрету про Східні Церкви» читаємо:
«А тому на всьому світі треба дбати про збереження і розвиток усіх партикулярних (помісних — ред.) Церков, і тому треба творити парафі ї і власну ієрархію, де того вимагає духовне добро вірних… Всі духовні та цивільні особи, які прямують до душпастирських свячень, мають бути належно поучені про обряди, а, зокрема, про практичні інформації, що відносяться до різниць між обрядами. Звичайно, навіть і світських треба повчити під час катехізації про обряди і про дотичні властивості». А як виглядає це в практиці? Протягом 40 років, за винятком виступу о. архиєпископа Г. Гульбіновича при привітанні папи у Вроцлаві в 1983 р. і подібної події в Кракові, не було ні одної офіційної згадки на нашу тему. Ані одної проповіді! Так, немов би на західніх, північних і південно-східніх землях і, взагалі, в Польщі не було ані одного вірного Східньої Церкви. Такий є стан нашої діяспори на вигнанні.
Не краще представляється ситуація на залишених землях. Після 1956 р. багато українців вернулося на свою батьківщину, і в деяких місцевостях ми знову творимо більшість мешканців. Тимчасом жодна наша церква не повернена власникам, а в багатьох місцевостях утруднюється виконання св. Літургії.
В Криниці довготривалі старання Генер. Вікарія та вірних про дозвіл відправляти Службу Божу в церкві, збудованій нашими батьками, не дали успіху.
Цю ситуацію швидко використали тамтешні нечисленні православні, добившись в короткому часі згоди на будову нової церкви і цим здобули значну частину розчарованих греко-католиків. Подібне сталося в Перемишлі, де до цієї пори не дозволено нам відправляти св. Літургії в нашій катедрі. Так само в Хотині, Поздячі, Устриках, Сяноці. Список труднощів і штучно ставлених нам перешкод можна б продовжувати і поширювати багатьма істотними подробицями, але їх представлення не є нашою метою. Віримо, що всі вони є відомі Божому Милосердю.
До Вас, Вельмишановні Єпископи, звертаємося з закликом про поміч, вірячи, що, керовані братнім почуттям єдности в св. Дусі, Ви нам її уділите. Віримо, що ситуацію вдасться направити, а процеси упадку змінити на піднесення. Віримо також у Вашу добру волю.
А ось список починів, впровадження яких у життя оздоровило б українську Греко-Католицьку Церкву в Польщі:
- Довести до того, щоб замість існуючих функцій Генеральних Вікаріїв, Апостольська Столиця іменувала для нашого обряду єпископів-ординаріїв з осідком у Перемишлі та, наприклад, у Варшаві, а щонайменше висвятила єпископів-суфраґанів. Повинні вони підлягати нашому Верховному Архиєпископові. Ці єпископи повинні мати право засідання на Конференції Єпископату Польщі й право голосу в справах, які торкаються нашого обряду.
- Уможливити відправи Служб Божих в єпископській катедрі в Перемишлі вірним греко-католикам та привернути в ній зруйноване внутрішнє вивінування.
- Спонукати, щоб усі духовні особи, які походять з греко-католицьких родин, були спрямовані до послуг нашим вірним.
- Регулярно проголошувати щонайменше два рази в році у всіх парафіях дієцезій: Вроцлавської, Ґожовської, Щецінсько-Каменської, Кошалінської, Познанської, Вармінської, Білостоцької, Варшавської, Ґданської, Люблинської, Любачівської, Перемешльської, Тарнівської, Краківської, Катовицької, Опольської та інших про безоглядний обов’язок повороту вірних та їх дітей до греко-католицького обряду, якщо вони з такого походять.
- Видати розпорядок, щоб римо-католицькі священики не уділяли шлюбів нареченим східнього обряду. Мають вони інформувати молодих про обов’язок приймати св. тайни в обряді своїх батьків і безоглядно відсилати їх до наших священиків, Торкається це також св. тайн хрещення, поза критичними випадками, а також тайни Першого Причастя і Миропомазання.
- Давати поміч в творенні в кожному осередку українського населення парафій того ж обряду.
- Повернути греко-католикам церкви на Залишених Землях (південно-східні воєвідства) їх правним власникам, а на залишенім просторі, заселенім українською діяспорою, виділити відповідні об’єкти (головно невживані костьоли) на церкви з повним внутрішнім вивінуванням, згідно з вимогами нашої релігії.
- Введення в усіх осередках виховування катехитів у вищеназваних дієцезіях предмету про католицькі обряди, які функціонують у Польщі, і зобов’язати катехитів пригадувати дітям і молоді про обов’язок повороту до обряду батьків, навіть тоді, коли самі родичі чи то з вигоди, чи з несвідомости, чи теж зі страху про це не дбають.
- Поміч при видаванні служебників, молитовників, катехизмів та інших книжок до паралітургічних служб в українській мові.
- Поміч у видаванні регулярного місячника в українській мові, присвяченого проблемам Греко-Католицької Церкви в Польщі.
Представлені вище умови не є нічим новим, але випливають з літери і духа постанов Ватиканського Собору II, примінених до реальної ситуації нашої Церкви в Польщі.
Маємо надію, що здійснення цих умов оздоровить ситуацію в нашому обряді, спонукає поворот на лоно Церкви багатьох осіб, які самовільно змінили обряд, і піднесе рівень релігійного життя в обох обрядах.
Ми глибоко переконані, що введення їх у життя є цілком реальне, бо міститься в рамках можливостей Римсько-Католицької Церкви. Буде це важливий і незабутній вклад Вашої Церкви, яка диспонує в ПРЛ великими можливостями до порятунку братньої Східньої Церкви в Польщі від повного її зникнення. Принаглює до цього ювілей тисячоліття хрещення руського монарха Володимира Великого і хрещення Руси-України.
Здаємо собі справи з того, що цей лист не вичерпує повноти проблем. Бажаємо лише звернути увагу Вашої Еміненції і Ексцеленцій на наше трагічне положення в переконанні, що це знайде свій відгук у приказці: «Любіться взаємно так, як я вас любив», і що на цій підставі буде нам дана поміч.
На закінчення нашого листа бажаємо зазначити, що співпраця наших Церков у Польщі має не лише тіні, але й чимало світлих сторінок, що радують наші серця.
За посередництвом Вашої Еміненції і Ексцеленцій хочемо висловити свою вдячність тим усім духовним особам, які систематично і по-християнському нам помагають у поборюванні багатьох щоденних труднощів.
Хочемо також подякувати цим шляхом Вашій Еміненції, отцеві кардиналові Юзефові Глемпові, за правдиво батьківський пастирський лист, спрямований до нас на Різдво в 1982 р. Лист цей наші вірні прийняли із зворушенням, і дотепер він міцно тримається в нашій пам’яті. Маємо надію, що о. Примас, наш Ординарій, забажає перевести візитацію в наших поважніших релігійних осередках і, йдучи за прикладом теперішнього папи бажатиме відправити нам Службу Божу в візантійсько-українському обряді. Такі візитації, викличуть, безсумнівно, значне пожвавлення релігійного духу і поворот багатьох осіб на лоно своєї Церкви, збагачуючи цим всю Католицьку Церкву.
Наше останнє прохання є рівнобіжне із становищем Ватиканського Собору II, в т. 6 «Декрету про Східні Католицькі Церкви», де читаємо: «Ті, хто з рації будь-то уряду чи апостольської служби залишаються в частих взаєминах із Східніми Церквами або з їх вірними, повинні познайомитися і пошанувати ці обряди, карність, науку, історію та духа східніх християн, відповідно до поваги здійснюваного ними уряду».
Дня 6.03.1984 р.
Долучуємо вислови пошани.
Одержують:
- Блаженний Верховний Архиєпископ у Римі
- Конґреґація для Східніх Католиків
- Генеральний Вікарій о. мітрат Йосафат Романик
- Генеральний Вікарій о. мітрат Іван Мартиняк
