«Українські військові «розіп’яли» трирічного хлопчика в Слов’янську», «У одному з районів Львова почалася епідемія тифу», «Папа Франциск висловив свою підтримку Україні, обійнявши дівчинку, що тримає український прапор», «Трамп переміг Клінтон за кількістю голосів виборців», «Україна тренує бійців «Ісламської держави» – не має значення, подобаються нам ці заголовки чи ні, позитивні чи негативні ці новини, їх об’єднує одне – всі вони є неправдивими, тобто фейками.
Слово «фейк» (від англ. «fake» – підробка, фальсифікація) ввійшло у нас в ширший вжиток ще під час Майдану, коли кількість вигаданої інформації, так званих «вкидів», почала перевищувати допустимі «інформаційно-санітарні» норми. Тоді з’явилася величезна кількість псевдоновинних сайтів, які публікували інформацію, що підвищувала рівень тривоги в суспільстві, дискредитувала, заплутувала. І з часом, хоча споживачі інформації стають уважніші, перебірливіші, кількість неправдивої інформації почала збільшуватися. З початком війни на сході фейки стали потужним інструментом гібридної війни, що ведеться проти України. Для фейків зазвичай використовують сумнівні новинні ресурси та соціальні мережі, однак фейкова інформація потрапляє і в серйозні видання, особливо закордонні, журналісти яких через свою віддаленість та заплутаність ситуації не завжди докладають зусиль, щоб розібратися.
Головним «продюсером» більшості фейків щодо України, звичайно ж, виступає Росія. Проте мішенню неправдивої інформації є не лише Україна, але й Європейський Союз. Майже в кожній країні існує якась структура, завданням якої є протидія фейкам. Два роки тому, щоби боротися з російськими фейками, з’явилася спеціальна структура – ЄС East StratCom Task Force, завданням якої стало спростовування неправдивої інформації, формування так званого «дайджесту дезінформації» та проактивна комунікація, щоби «творити позитивний наратив ЄС». Цікаво, що дайджест формується і російською мовою, бо найпершою жертвою кремлівської інформаційної війни є самі росіяни, а також усі, для кого споживання інформаційного продукту російською є звичним явищем. Тобто ми, українці, не зважаючи на три роки війни, все ще продовжуємо вірити і поширювати фейки – часом патріотичні, а часом відверто ворожі, з неперевірених чи анонімних джерел або маловідомих сайтів.
Нашу низьку опірність фейкам можна пояснити радянським минулим і постколоніальною залежністю від російського новинного продукту. Впродовж багатьох років журналістика розглядалася передусім як інструмент пропаганди, тому важко було знайти правду в газеті «Правда» чи справжні новини в газеті «Известия». Тому такими дієвими і для системи небезпечними були самвидав чи Радіо Свобода, які просто повідомляли інше, справжнє, правдиве. В незалежній Україні медіа, не насолодившись свободою, швидко потрапили до рук олігархів і стали інструментом для вже іншої боротьби і пропаганди. Ці чинники плюс гонитва за рейтингами знечулюють українську журналістику до фейків, роблять її толерантнішою до неправдивої чи спотвореної інформації. Це з одного боку. А з іншого – український користувач звик до російських чи російськомовних джерел інформації, не завжди відчуваючи небезпеку, яку вони несуть. Її згубний вплив спостерігався на початку війни на Донбасі, де жителі – очевидці подій і далі дивилися російське телебачення та ставали ретрансляторами російських інтерпретацій подій. Однак варто зауважити, що за три роки рівень споживання і рівень довіри до російських ЗМІ значно знизився.
Питання фейків є актуальним не лише для українського інформаційного простору. Наприклад, за деякими даними, 60% європейських користувачів публікують інформацію в соцмережах, не прочитавши її.
Саме тому зустріч католицьких журналістів та комунікаторів, організована європейською секцією Світової католицької асоціації з комунікації SIGNIS-Europe, що відбулася наприкінці квітня на Мальті, була присвячена комунікуванню в еру фейкових новин.
«Ця тема є релевантною для людей з усіх куточків Європи. Організовуючи цю зустріч, ми хотіли разом задуматися, які шанси має журналістика, особливо новинарна, в сучасному світі, де щораз більше дискусій про те, як давати собі раду з такими речами, як неправдиві новини, з впливом соціальних мереж. Як підтримувати професійні стандарти і етичні цінності в час, коли стає все складніше розрізняти, що є правдивим і відповідає дійсності, а що просто є думкою чи спеціально спотвореною інформацією, яка з’являється в публічному просторі через політичні, економічні чи особисті причини», – зазначив член генерального секретаріату SIGNIS Джим Макдоннел.
І зауважив, що тема ця є цікавою як для світських, так і для релігійних журналістів: «Якість медіа стосується всіх. Як католики ми маємо бути на сторожі етичних викликів у медіа, а тому повинні думати, що це означає для всього суспільства і що це означає для нас у нашій роботі. Ми не відділені від суспільства і знаємо, що було багато новин, наприклад, про Папу, які виявилися неправдивими. Але також є такі більш субтильні новини, які не є правдивими, проте їх нелегко виявити. Тому про це добре думати, щоб разом шукати критерії визначення, що ця новина є відповідною, що я спираюся на добре джерело, чи я справді доклав зусиль, щоб зрозуміти і викласти факти, щоб те, що я пишу, було правдивим і гідним довіри».
Упродовж двох днів журналісти, які представляли різні країни Європи (членство в організації є не індивідуальним, а спільнотним, тобто делегати представляють відповідні спілки та спільноти журналістів зі своїх країн. – Авт.), розмірковували над викликами, що стоять перед журналістикою в час соціальних мереж, громадянської журналістики, коли журналіст перестав бути сторожем біля воріт, що має владу «пропускати новини», коли можна підробити не лише фото, але й голос та відео, коли спостерігається значна недовіра до будь-яких інституцій. Відповідь на ці виклики намагалися шукати з двох боків: журналістів – і відповідь полягає у етиці журналіста та споживача інформації – і відповідь полягає у медіаграмотності.
З цим перегукується думка керівника Департаменту інформації Української Греко-Католицької Церкви отця Ігоря Яціва, якого “Патріярхат” запитав, як Церкві реагувати на фейки. «Важливо розрізняти, як має реагувати Церква як інституція та Церква як зібрання вірних. Церква як інституція має викривати фейки і подавати правдиву інформацію. Наприклад, коли після оприлюднення декларацій політиків з’явилася нібито цитата Блаженнішого Любомира Гузара, ми відразу ж спростували цю інформацію, щоб у інтернеті було чітке посилання на антифейк і люди знали, що є правда. Церква як спільнота вірних має виховувати людей до критичного споживання інформації, яке трохи притуплене радянською системою і вихованням. Ми, особливо старше покоління, надто довіряємо, не вміємо ставитися до інформації критично.
Тому варто заохочувати вірних ставити під сумнів. Адже з інформацією – як зі споживанням їжі: треба дивитися, чи це свіже і корисне, а не споживати все підряд».
Цікавою частиною конференції була дискусія щодо цінностей та «нейтралітету» журналістів та про те, що означає бути католицьким журналістом чи радше католиком у журналістиці, а також знайомство із журналістами Мальти, яка, маючи 400 тисяч жителів, може похвалитися добре розвиненими світською та католицькою медіасистемами.
Мар’яна Карапінка, редактор англійської версії РІСУ, український кореспондент Catholic News Service
