Закінчення з листопадового числа
Знайшовши себе перед судом, Павло починає свою оборону від вияснення цієї своєї особистої переміни:
«Я ж часто по всіх синагогах, караючи послідовників Iсyca, до Богозневаги їх примушував, а, лютуючи вельми на них, переслідував їх навіть по закордонних місцях. Коли по цих справах я йшов до Дамаску, діставши на це власть і припоручення первосвященників, то опівдні, о царю, я побачив світло з неба (світло), що опромінило все навколо мене, й тих, що йшли зі мною. Усі ми попадали на землю, а я почув голос, що говорив до мене єврейською мовою: «Савле, Савле, чого ти мене переслідуєш? Трудно ж тобі проти рожна бити ногою». А я озвався: «Господи, хто ти?» Господь же сказав: «Я Ісус, якого ти переслідуєш. Але встань, підведись на свої ноги; на це бо я тобі явився, щоб вибрати тебе слугою і свідком так цього видіння, як й того, що тобі ще відкрию… Тому, царю Агрипе, я не був неслухняний небесному видінню, а, навпаки, я почав проповідувати спочатку тим, що в Дамаску, а потім тим, що в Єрусалимі і по всім краю юдейськім, а також поганам, щоб покаялись і навернулися до Бога та й чинили діла, гідні покаяння… Коли він так боронився, Фест мовив голосом сильним: «Сходиш з глузду, Павле. Велика наука приводить тебе до божевілля». А Павло озвався: «Я не зійшов з глузду, достойний Фесте, а говорю слова правди й розуму. Знає бо про це цар, до якого я з відвагою говорю…». (Дії 26: 10-26).
Мусимо дивуватися цьому сумлінному науковцеві, що тим якраз зовсім інший від усіх своїх колеґ, що він взявся за кропіткий дослід того матеріялу, за який напевно не взявся б ніхто інший з різних причин, а перше за все тому, що такий дослід вимагав би зовсім не тієї ментальносте й зовсім не тієї настанови, що її має більшість науковців. Мусимо теж оцінити в Муді ту готовість проголосити наслідки цих своїх досліджувань не для вузького кола спеціялістів-академіків, а для найширших кіл людської спільноти. Проте, тим своїм поступуванням він ніяк не знизив тієї ідеї, що примусила його досліджувати саме ті надзвичайні явища, а власне її підвищив. Щоправда, Муді визнає, що він не поставив своєю метою науково довести закономірність цих же явищ. Бо ще наука не володіє такими засобами…
Але він робить тут одну помилку, що саме сподівається колись принайменше від науки розкриття цих найістотніших для людини таємниць. Очевидно, цього ніколи не станеться. Дві царини людських імпульсів і шукань — наука і віра — будуть до кінця віків іти окремими своїми шляхами. Можливо, то тут, то там зіткнуться із собою, навіть у першому моменті переплетуться між собою, але ніколи не зіллються так із собою, щоб одне одного могло заступити. Віра далеко глибше сягає і далеко досконаліше веде людину, як це намагається робити наука зі своєї сторони. Справжня віра подає людині за повсякчасною Божою допомогою оту повноту світла і внутрішнього розуміння, що його наука ніколи дати не може.
Невластиво теж заакцентував д-р Муді певні теорії, а насправді міти про реінкарнацію. Також зовсім невиправдано зіставив із собою чи навіть на тій самій площині поставив св. Письмо й тибетську книгу мертвих. Тим тільки затьмарив свої знахідки капітальних своїх дослідів. Ми розуміємо, чому він це зробив. Як типовий науковець, він хотів відмежувати себе від віри. Але тим самим відмежував себе від абсолютної правди. Мабуть, до цього ще не додумався цей поза тим прекрасний науковець і все ж таки дуже тонкий аналізатор. А почав був суперлятивно. Капітальна ідея ввижалася йому. Вже й вселялося у нього тверде переконання в ній. Але при самому кінці він поклав усе на терези сучасного світогляду науки. І тут мусів, очевидно, звести свої цінні досліджування до недодуманих до кінця, а тим самим позбавлених твердих основ — висновків.
А все ж цією спробою і кропітким своїм дослідом автор поставив таки стійко і безсумнівно саму істотність людської смерти. Ясніше ніхто досі не з’ясував суті цієї ж смерти. «Життя після життя» — це заключний акорд і статочна дефініція людської смерти. Знаменність цієї дефініції у тому, що християнська віра вже не одинока, що ісповідує цю істину. Вже й наука, принаймні устами своїх кращих чи далекозоріших представників, приєднується до цієї самої ісповіді. Консеквенції з цього просто невимірні. Змінюється разом з тим докорінно й погляд на вартості цього людського життя, і той глибокий зміст, який криється за цим нашим життям, на цілий ряд природних законів, що володіють цим життям чи повинні нормувати його. З перспективи історії людства це звучить як відкриття і ревеляція. Адже навіть, коли візьмемо до уваги Старий Завіт, отой найбільше міродайний кодекс людської моральности і таки незаперечну референціяльну норму, то із здивуванням відкриємо, що Старий Завіт дуже мало знаходить щось сказати про особливе значення смерти і властивий її зміст. Тому варто кинути хоч загальним поглядом на Старий Завіт саме під кутом зору контексту «Життя після життя».
Смерть очима старозавітніх жидів
Як не дивно, але й об’явлена Богом релігія залишала старозавітніх жидів у повній темноті й нез’ясованості цього так преважного питання, питання смерти. Те все, що пов’язане з кінцем людського життя у Старому Завіті, є трактоване радше поверхово, а дуже часто на наші християнські поняття — навіть якось дискредитуюче і таки образливо для такого безмежної ваги моменту цього ж людського життя. Про смерть своїх патріярхів так пишуть книги Старого Завіту, наприклад, про Авраама написано так: «… прожив він 175 літ. І переставився; помер Авраам у старості щасливій, підтоптаним, поживши досхочу, і приєднався до свого роду» (Буття, 25: 7-8). Те саме майже дослівно написане й про його сина Ісаака: «Було ж днів Ісаака 180 років; І переставився Ісаак; умер і приєднався до свого роду» (Буття, 35:28). Про Якова написано: «Простягнув він свої ноги на ліжко і віддав духа та приєднався до свого роду» (Буття, 35:28). Про смерть Мойсея майже стільки і не більше написано: «Помер Мойсей, раб Божий, у Моавській землі по слову Господньому. Поховано його в долині Моав-землі проти Пеору, і по цей день ніхто не знає його гробу… Було ж Мойсеєві 120 років, як помер… Плакали по Мойсеєві сини Ізраїля 30 днів у степу Моав. Та скінчилися дні плачу-жалоби по Мойсеєві» (Второз. 34: 5-8).
Це і все, що згадується про смерть праотців вибраного Богом народу. Відносно ж рядових і сірих членів жидівського народу навіть і цього не написано. Зате ж існували, о, як же тверді, закони щодо померлих: «А священик, верховний між своїми братами, той, що на його голову злито миро, і що йому дана власть зодягатися у священні шати, не повинен наближатися до жодного мерця; навіть ради свого батька чи матері своєї не буде оскверняти себе» (Лев. 21: 10-11).
У книзі ЧИСЕЛ знову ж так написано: «Хто доторкнеться до мерця, до трупа якоїнебудь людини, буде нечистий сім днів; він очиститься тією водою (тобто водою очищення — Б.К.) третього і сьомого дня, і буде чистий. Кожен, хто доторкнеться до мерця, до трупа якоїнебудь людини, що вмерла, і не очиститься, той осквернив житло Господнє і мусить бути викорінений із Ізраїля, бо він не був окроплений водою очищення; він, отже, буде нечистий — нечистота ще на ньому. Ось закон: Коли хтось умре у шатрі, то кожен, хто увійде у шатро, і кожен, хто є в ньому, сім днів буде нечистий. Усяка відкрита посудина, на якій немає прив’язаної покришки, буде нечиста. Кожен, хто в полі торкнеться вбитого мечем чи мерця, що сам помер, чи людських костей, чи гробу, 5уде сім днів нечистий. І для такого нечистого візьмуть попелу з жертви, спаленої за гріх, і наллють на нього в посудину свіжої води. Хто чистий, візьме іссопу, вмочить у воду та й покропить шатро і все начиння, і всіх людей, що там будуть, і того, хто торкнувся костей чи вбитого, чи мерця, чи гробу. Чистий (тобто той, що не мав контакту з мертвим, — Б. К. — окропить нечистого третього і сьомого дня. І коли він його сьомого дня очистить, то той випере свою одежу, вимиється у воді, і стане увечорі чистий. Людина ж, що стане нечиста і не очиститься, буде викорінена з громади, бо вона осквернила святиню Господню; водою бо очищення її не покроплено; вона нечиста. Це буде для них віковічною установою. І хто кропитиме водою очищення, випере свою одіж, і хто доторкнеться очищувальної води, буде нечистий до вечора. Усе, до чого нечистий доторкнеться, стане нечисте. І хто до нього доторкнеться, буде нечистий до вечора» (Числа, 19: 11-22).
За часів Ісуса Христа існували дві головні секти жидів — фарисеї і садукеї. Тоді, коли фарисеї зводили все своє життя до правильно або й неправильно зрозумілої букви закону, то садукеї відкидали IUEOJI, тобто те місце, де перебували праведні після своєї смерти, заперечували воскресіння з мертвих і безсмертність людської душі.
Як би не Христова наука, то ми б ще досі блукали в безнадійних тінях смерти.
* * *
Такі високовартісні дослідження, як книжка автора «Життя після життя», тільки підсилюють нашу християнську віру і примушують нас поглиблювати її.
