III
До другої частини /Сучасний аспект/
В цій частині, яка є короткою в порівнянні з іншими, зроблено декілька засадничих стверджень, які важливі для зрозуміння цілого циркуляра. На цих ствердженнях побудована дискусія цілої справи в дальших частинах. Їх варто повторити: треба розрізнити суть справи патріярхату від способу його здійснення, себто, патріярхат річ добра і корисна для всіх східніх Церков і тим самим для УКЦ; немає українського чинника, що був би проти патріярхату; існують об’єктивні труднощі, незалежні від українських чинників, що до здійснення самої суті – створення українського католицького патріярхату. В українській спільноті існують розбіжності відносно того як і ким мав би бути створений патріярхат. Ці розбіжності повинні бути вияснені.
Хочемо заняти становище до ствердження, що всі українські чинники однозгідні були в 1964 p., що до потреби українського католицького патріярхату. Як показали тодішні події, аж до останнього моменту коли пишемо ці рядки, такого одностайного фронту не було – в першу чергу серед української ієрархії, а дальше і серед т. зв. провідних кіл української громадськости. Не будемо перечисляти всіх прикладів виламання з того фронту поодиноких ієрархів та провідних діячів, але скажемо, що якраз єпископи, що вийшли з Василіянського Чину /знову мусимо підкреслити, що не всі/ виказали брак солідарности з рештою владик у цьому змаганні за патріярхат. Їхній вплив на частину організованої суспільности також поділав від’ємно в тому відношенні і причинився до ситуації, яка ще й досі існує – поділ у цій важливій справі, як і в інших, серед української спільноти. Важко твердити, що така постава була рішаюча у поразці, що доводиться зараз переживати, але не можна також певно й спокійно сказати, що тільки «об’єктивні й незалежні від української людини» обставини не дозволили на постання українського католицького патріярхату. Більше того, якраз виломи серед українських чинників дали можливість неукраїнським чинникам повести справи так, щоб не допустити до здійснення цієї, як кажеться у документі «заповітньої української церковної мрії». Не сумніваємося, що цю гіпотезу потвердять майбутні історичні дослідження у майбутньому.
До третьої частини /Об’єктивні і суб’єктивні аспекти/
У цій частині пояснюється, чому 2-ий Ватиканський Вселенський Собор ухилився від відповідальности в справі Українського Католицького Патріярхату й чому віддав рішення в цій справі в руки папи. Як об’єктивні причини подається – партикуляризм самої справи /Собор занимався справами принциповими, а не партикулярними, намічуючи засади, а не їх примінення в поодиноких випадках/, і екуменізм, який диктував отцям Собору вимогу не дразнити немилими рішеннями провідників інших віровизнань. З огляду на такий дух і наставлення отців собору видвигати справу українського патріярхату, як це зробив Митрополит Кир Йосиф, було недоцільно й навіть небезпечно «на цьому форумі тому, що можна було зустрітись з відмовою, яка перекреслювала б можливість успіху в цій справі на довшу мету. Дальші, акції української спільноти за патріярхат були наслідком суб’єктивної, а не об’єктивної оцінки ситуації і тим самим також шкідливі – кажеться у циркулярі. Єдиним правильним шляхом в тому відношенні було б поставити справу до вирішення папі, який має можливість вирішити її позитивно в більш сприятливих умовинах, як собор.
Що до партикулярности справи, то ми вже підкреслили вище, що справа ерекції будьякого патріярхату є настільки важливою в житті Вселенської Церкви, що повинна бути об’єктом і Вселенського собору і папів. Вже з того погляду треба би вважати, що поставлення цього постуляту, не беручи до уваги інших важливих моментів, було зі сторони Верховного Архиєпископа правильним потягненням і так належить його розцінювати. Коли ж ідеться про «екуменізм», який диктував отцям собору не вмішуватися у «внутрішні справи» юрисдикцій інших церков – православних і протестантських, то вже в часі собору можна було виразно бачити його небезпечну односторонність, що її не можливо оправдувати тим, що отці собору є дітьми свого часу й діють відповідно до обставин, в яких живуть. Ця односторонність полягала в тому, що коли йшлося про права і привілеї латинської Церкви, то компромісів не виказано. Ці права і привілеї старанно збережено й у випадку, коли йдеться про країни, які в засаді є іншого віровизнання. Натомість з легкої руки зрезиґновано з прав і привілеїв уніятських церков не питаючи чи їхні ієрархії і вірні з тим згідні. Коротко говорячи, Собор виявив прямо нелюдську поставу до долі східніх Церков, і їхнього дальшого існування, хоч рівночасно в теорії /якої мабуть ніхто не думає здійснювати/ признав права, що їх вони мали в часі заключення унії з Римом і які на протязі віків були обкраяні таки самим Римом. Треба ще додати, що поглянувши з перспективи, видається, що не так отці собору /які може діяли в добрій вірі й не здавали собі справи з імплікацій певних тенденцій/, як римські куріяльні чинники надали такий напрям екуменізмові; додамо – не так для добра Вселенської Церкви, як з чисто політичних причин. Їм можна не дивуватись, але треба дивуватись українській католицькій ієрархії, яка також захопившись екуменічними справами, не доглянула небезпек, що за ними крились для власної Церкви. Нам доводилось навіть чути від деяких владик, внаслідок такої постави до «екуменізму», що, з огляду на православних братів, неможливо тепер творити український католицький патріярхат. Таку поставу можна хіба пояснити цілковитим незнанням ситуації. Екуменізм можливий лиш тоді, коли пошановані права і гідність заінтересованих контрагентів. Від 2-го Ватиканського Собору такої постави ми не бачимо у відношенні до УКЦ зі сторони будь-якого контрагента в екуменічних діялогах. Навпаки – бачимо лиш ненависть і жадобу знищити УКЦ. Прямо смішними виглядають деякі спроби українських «екуменістів», які творять «центри» /в Чікаґо/ для того, щоб навертати іновірців на Близькому Сході /можна би запитати – навертати на що – до якої церкви, якого обряду?! І кого? Чи не тих, що були скорше навернені як всі інші християнські народи Европи?/, а не вміють стати у своїй власній обороні. Наперед треба мати віру, віру в себе, щоб могти партиципувати в будь-якому екуменізмі. Так зарисований екуменізм, який в постановах Собору все ще виглядав досить імпонуючим, був зведений від того часу до звичайних політичних інтриґ римських бюрократів з такими ж контрагентами Московської і Константинопольської патріярхій. В обох випадках цілі контрагентів більше як ясні. Москві йдеться про те, щоб невтралізувати на Заході вороже наставлення до власної імперії з огляду на небезпеку китайської загрози. Патріярхія у Константинополі знову ж таки серйозно загрожена у своєму існуванні з огляду на турецький націоналізм, який хоче позбутись немилої інституції, яка своїм існуванням постійно нагадує цілому світові, що Константинопіль був колись осередком цвітучого християнства. Тільки пресія зі сторони Ватикану, піддержана західніми державами, може продовжити існування цього осередку у формі патріярхії на ще деякий час. Конкретно, вселенський патріярх Атенаґорас свідомий, що по його смерті може не дійти до вибору його наслідника; а якщо дійде, то він стане еміґраційним патріярхом. За ціну піддержки свого існування робиться хитрі потягнення, які в Римі викликують «головокруженіє от успехов». Адже папу римського називають хитрі греки «старшим братом» – річ від століть нечувана. Очевидно, що дійсні причини такої «прихильности» до Риму в одному й другому випадкові старанно прикриваються, і обі патріярхії ще ставлять вимоги і передумови у своїх «екуменічних» діялогах. Мовляв, коли б не «уніяти», «все було б впорядку вже давно». Ми не можемо погодитись, щоб у засягу «наших юрисдикцій» існували такі гибриди. Позбудьтесь їх, і ми з вами – прямо впадемо на коліна. І хоч в Римі вже нераз набирались на того рода обіцянки, то всетаки вірять та готові і тим разом заплатити – невідомо за що – ціну, що її вимагають, себто долю і навіть існування УКЦ. В такій перспективі ці дуже важливі «об’єктивні причини», згадані в циркулярі ЧСВВ, перемінюються на дуже «суб’єктивні».
І тому тим більше українська сторона мала обов’язок ставити справу так, як вона була поставлена. Біда в тому, що з української сторони був і є великий брак зрозуміння цілої ситуації відповідальними чинниками, як і брак солідарности, що разом причинилось до поразки. Ми дозволимо собі піти так далеко, що будемо твердити, що навіть національні інтереси Італії поставлено вище, як інтереси УКЦ, що виставлена на переслідування і знущання. Італійські інвестиції в СССР і обіцянки і зі сторони останнього доставляти велику кількість природнього газу в північну Італію, не могли не відбитись на поставі деяких римських чинників /хай і не на найвищому щаблі. Адже за твердженням циркуляра «отці собору діти свого часу». Римські монсіньйори, варто пам’ятати, також «діти свого часу і обставин» /, до справ УКЦ в загальному і до справи українського католицького патріярхату в партикулярному відношенні.
Що до «теперішнього часу», то в документі виразно стверджується, що з огляду на обставини: політичні, екуменічні, церковні, національні, української релігійної мартирології, і такі, що існують серед української діяспори – створення українського католицького патріярхату неможливе, й, мається враження – навіть шкідливе.
Думаємо, що на цілий ряд постулятів, що поставлені в цій частині циркуляра, можна відповісти також рядом противних постулятів:
1. Без огляду, як несприятлива була б політична ситуація для народу, Церкви чи навіть якоїсь соціяльної групи, це не звільняє провідних чинників від обов’язку дії в кожній ситуації та від використовування навіть мінімальних можливостей, що існують для здійснення ідеалів, що цілий нарід чи якась його частина в даному моменті мають. Нам часто доводиться чути /і то вже цілий вік/, що існує «декон’юнктура» для українства як такого і тому «неможливо нічого зробити». Не кажеться лише, що до цієї декон’юнктури причинювались і причинюються українські чинники й то звичайно – керівні. Це стосується і наших церковних справ, а в першу чергу справи українського католицького патріярхату. З такою пасивною поставою треба рішуче покінчити.
Так церковні як і світські українські чинники повинні нарешті здати собі справу з того, що в більшості країн світу Церква відділена від держави й що в демократичних країнах існує свобода совісти.
В практиці це означає, що кожне віровизнання існує і діє тільки завдяки переконанням визнавців даного віровизнання, силою власної організації, власних матеріяльних засобів і завдяки наполегливої праці його ієрархії, чи проводу. Тільки співпраця всіх складових чинників даного віровизнання забезпечує дальше існування і успіхи такої церковної організації в багатьох країнах світу. Не інакше було б і в Україні, якщо б там заіснувала демократична система. Тим самим відклики на те, що не можна «дразнити» членів більшостевого віровизнання /себто православних братів/ є цілковито не на місці. Кожне віровизнання має право розв’язувати свої проблеми так, як цього вимагають його потреби в даній хвилині. Ні українець-католик, ні вірний будь-якого іншого віровизнання не повинен трактуватись як громадянин другої кляси в українському суспільстві, чи в українській державі. Тому відклик до конфесійного поділу серед українців, як його знаходимо в циркулярі, є щонайменше історичним анахронізмом. звучить він радше як «арґументум юстікафітівум екс конгруенція про кавзе неґаціоне».
Справа ерекції українського католицького патріярхату не є справою заслуг українських мучеників для Вселенської Церкви, а потреба Церкви в її щоденному існуванні і функціонуванні. Так цю справу дотепер ставлено і так її належить ставити. Тому твердження про наголошування заслуг не вповні відповідає правді. Треба розрізнити між популярними поглядами й кермованими акціями. Якщо маси народу, обсервуючи як проходять різні політичні торги між найвищими політичними й церковними чинниками, відчували, що УКЦ заподіювано кривди й робили відклики до української мартирології, то це повинно бути зрозумілим станом душ вірним, що їх часто мають Отці ЧСВВ у своїй духовній опіці. Адже у вченні Церкви мучеництво не є лиш повинністю, а й особливою заслугою, за яку чекає мучеників вічна нагорода в небі. Заступництво мучеників за живих вірних і їхня поміч у добрих починах і ділах живучих також належить до основних принципів християнської традиції. Чому ж тоді українська мартирологія не мала б мати такого значення в доброму почині, що ним є змагання за український католицький патріярхат?
Вкінці хочемо відповісти на слідуюче твердження цього розділу циркуляра: «Тут саме, в перемішанню обставин об’єктивного та суб’єктивного порядку, лежить чи не головне джерело непорозумінь в українській спільноті та резерва в чужинецьких кругах, які звичайно відносяться до українських справ прихильно». Об’єктивний і суб’єктивний порядок існує в кожній справі й що звичайно виглядає на об’єктивний порядок для одної сторони, часто сприймається як суб’єктивний другою, і навпаки. Нам виглядає, що українська сторона була більш об’єктивною, як ватиканська. Можна нпр. так далеко піти назустріч «римському об’єктивізмові», щоб погодитись, що з огляду на інтереси Ватикану й Італії /деякі з них ми вище згадали/ «неможливо» вимагати ерекції українського католицького патріярхату. Але, навіть «римському об’єктивізмові» не повинна перешкаджати єдність і одність УКЦеркви в діяспорі, як і її помісність. Виглядає однак, що й ці дві речі є поза межами цього об’єктивізму, про що свідчать заборони й заперечення Архиєпископських Синодів з одної сторони та підпорядкування українських католицьких єпархій латинським владикам – з другої; маємо на увазі в тому другому випадку ситуацію в Бразилії, що виразно вказує, що чекає нашу Церкву в майбутньому внаслідок стосування «римського об’єктивізму» в випадку партикулярних Східніх Церков; /додамо – у випадку народів, що не втішаються зараз повним державним суверенітетом/.
До четвертої частини /Методи й тактика/
З приємністю треба погодитись з твердженням автора циркуляра, який на вступі каже, що важко визначувати тактику в будь-якій справі. Погоджуємось і з другим твердженням, що в справах тактики не було, або було замало консультацій між тими чинниками, які стали на шлях змагання за патріярхат і помісність УКЦеркви. Додамо однак, що інакше не могло бути з таких причин. По-перше, не всі чинники, що відповідають за долю УКЦеркви, себто в першу чергу ієрархія і священство, були готові співдіяти в цій справі. Тим самим для них справи тактики не існували; були випадки знову ж, що важливішими ставали тактичні прийоми протизаходів у цій самій справі. /В цьому випадку ці чинники не потребували журитись; стратегічні й тактичні пляни виготовляли за них куріяльні чинники в Римі, а вони були лише слухняними виконавцями. Навіть в цьому випадку українська лінивість могла спокійно благоденствувати!/ По-друге, події розвивались з такою скорістю і нагальністю, що треба було діяти скоро, без проволоки й рішучо. В такій ситуації часу на консультації багато немає і тактика звичайно визначується потребами моменту й наявністю засобів та людських резерв. Маємо тут на увазі в першу чергу мирянський рух і тактику його дії від моменту до моменту в минулому. Не можемо багато сказати про тактику ієрархії і священства, бо це поза засягом /на жаль/ наших відомостей. Можемо лиш сказати, що тактика відтягування, відложування, тактика, в якій проявляється нездецидованість, брак ентузіязму – ніколи не може бути успішною.
Автор циркуляра розглядає два тактичних підходи до справи змагань за патріярхат: довгореченцевий – «з перевагою елементів раціональних, об’єктивних», і ультимативний, доривочний, некомпетентний, нетерпеливий, з неспівмірною до сил і обставин зовнішньою пресією, з перевагою елементу суб’єктивного, волюнтаристичного». Автор принимає, як єдиноправильний, перший підхід і з усією рішучістю відкидає другий, при чому подає ряд гострих завваг на адресу тих, що його стосували. До речі, оба наведені в циркулярі тактичні підходи себе не виключають і на нашу думку оба повинні вживатися в змаганнях за патріярхат з огляду на обставини, в яких ці змагання проходять. А коли автор рівночасно застерігається, що він не одобрює будь-яких тактичних засобів, що не згідні з засадами християнської моралі, то вважаю за відповідне на цьому місці висловити жаль і застереження щодо деяких висловів і потягнень ватиканських чинників, що їх уважаю дійсно аморальними. Перше, це ствердження ватиканського речника, висловлене минулого року з нагоди Мирянського З’їзду в Нью Йорку, в якому він сказав, що актив мирянського руху у ЗСА не ходить до церкви, що люди ці не є практикуючими католиками, або що деякі з них взагалі невіруючі. Це – звичайне очорнення. Другим таким аморальним вчинком вважаю ділення нашої Церкви й підпорядкування її одиниць латинським ієрархам. Є ще й інші, але їх не будемо тут наводити. Кожна історична доба витворює ряд тактичних підходів до різних проблем, особливо коли ці проблеми стають об’єктом змагань. Наша доба є багатою на тактичні заходи саме у змаганнях і боротьбі мас. Вони не можуть бути іґноровані українською людиною в її національних і релігійних змаганнях і це треба пам’ятати, навіть якщо деякі із цих засобів не втішаються популярністю. Так в минулому, як і в сучасному маємо багато прикладів, що вишуканий раціональний підхід у змаганнях не давав належних успіхів коли цей «ультимативний» і «нетерпеливий» змушував нераз закостенілі відповідальні чинники реагувати й прислухуватись – якщо не до побажань, то принайменше до потреб народу. Якщо б не було «ультимативних» і часто навіть дуже нагальних виступів народніх мас Західньої Европи, то мабуть і до сьогодні більшість людства гнула б свої спини на панщизняних ланах.
Цей другий підхід стосував дотепер у змаганнях за патріярхат також мирянський рух, головно у ЗСА, додамо, що не виключно; було багато спроб стосувати також «довгореченцеву об’єктивну, раціональну тактику» – на жаль, без належного результату в більшості випадків, що, до речі, прямо змушувало повертатись до підходу «суб’єктивного» і скажемо – з успіхом. Успіхом вважаємо факт, що за останні три роки справи УКЦеркви розглядались декілька разів найвищими чинниками Вселенської Церкви включно з Святішим Отцем; до того часу Отці ЧСВВ знають про це краще, як будь-хто із мирян – вони розв’язувались монсіньйорами найнижчих ранґ ватиканської бюрократії у Східній Конґреґації. І коли б не тиск вірних нашої Церкви, часто і на жаль понад голови ієрархії, цей стан був би існував і до сьогодні, а стан нашої Церкви був би погіршувався з кожним днем. Стільки про тактику, її розуміння під сучасну пору й її наслідки.
До п’ятої частини /Практичні дійові висновки/
У цій частині знаходимо одне важливе ствердження і ряд цікавих обіцянок зі сторони Чину. Із ствердження довідуємось, що Чин, як такий, не був «запитуваний чи консультований» в справі акцій за патріярхат ні українською ієрархією, ні Апостольською Столицею. Такий стан, як виходить, існував до часу написання циркуляра, себто до 1964 року. Твердження цікаве тим, що власне циркуляр є до певної міри відповіддю, становищем Чина до питання, що не було Чинові поставлене. Наше питання – чи варто й потрібно було такий циркуляр з рядом негативних арґументів проти ерекції патріярхату в той час випускати? – Тут власне стоїть питання «раціональної» тактики у всій своїй ширині й глибині. Ми вже згадували, що з аргументами, що їх знаходимо в циркулярі, пізніше доводилось зустрічати так на письмі, як і в усних розмовах з різними чинниками, які були й є проти українського католицького патріярхату. Ми далекі від підозріння, що ці арґументи відповідальні чинники ЧСВВ підносили пізніше перед українськими й ватиканськими чинниками, які від 1964 р. до сьогодні могли консультуватись з Чином /чи такі консультації були, ми не маємо змоги знати/, але можна припускати, що циркуляр з огляду на свій зміст міг був стати об’єктом заінтересування відповідних ватиканських чинників, які й використовували його пізніше в своїх неблагочинних акціях. Це, очевидно, тільки здогад.
Згадані обіцянки стосуються співпраці Чину із Первоєрархом УКЦеркви, себто із патріярхом, якщо такий буде в наших часах, як також дальшої праці для добра Церкви та для того, щоб вона як не тепер то в майбутньому осягнула своє завершення патріярхатом. Сьогодні передчасно було б занимати становище до цих стверджень. Про це скаже своє слово щойно майбутня історія. Кожний вияв доброї волі належить принимати з вдячністю. Про заслуги Чину в минулому згадано на початку. Хотілося б, щоб вони не були менші і в майбутньому. Насувається ще маленька заввага до заклику Високопреподобного Протоархимандрита до членів Чина, щоб вони співпрацювали із місцевими ієрархами, а «інші ж нехай не встрявають непокликані в різні акцїї, щоб не збільшувати замішання та непорозумінь». З перспективи пройденого часу доводиться ствердити, що не всі преподобні Отці Василіяни виконували це доручення свого духовного зверхника – зі шкодою для Чина і для себе.
У нашому коментарі на циркуляр Високопреподобного Протоархимандрита ЧСВВ до членів Чину, ми старались висловити опінію мирянського активу, в першу чергу ЗСА, до питань, що стосуються ерекції українського католицького патріярхату, так як вони були поставлені цим компетентним церковним чинником. Ми вважали, що в циркулярі переважали неґативні арґументи в цій справі й старались поповнити арґументами, які на нашу думку, так з об’єктивних /ватиканських/ і суб’єктивних /українських/ рацій промовляють за тим, щоб в УКЦеркві існував синодальний устрій правління на чолі з первоєрархом з гідністю патріярха.
Ми висловили рівночасно ряд застережень до деяких акцій Чину в цілому, як і деяких його членів включно з владиками з цього Чину. Свідомі заслуг ЧСВВ в минулому, ми бажали б, щоб він і в теперішній ситуації виявив більше ініціативи, що йшла б на добро Церкви й народу. Беручи до уваги людський потенціял і матеріяльні засоби нам видається, що Чин міг би зробити в тій справі більше, як робить. Особливо турбуючим від часу появи циркуляра є факт повної неактивности відповідальних чинників Чину в справах змагань за патріярхат, що проявляється в надмірній льояльності до Східньої Конґреґації, яка багато разів виявила дуже активно свій спротив діям єрархії в напрямі задержання єдности Церкви, скріплення її помісности й завершення її структури патріярхатом. Не є тайною навіть для пересічного вірного, що з тих й інших причин заіснував був конфлікт між Капітулою ЧСВВ і Верховним Архиєпископом. З огляду на ситуацію нашої Церкви на Батьківщині й в діяспорі на таку мовчанку й пасивність в справі патріярхату та на конфлікти немає місця.
Загал українських вірних нічого собі так не бажає як єдности всіх складових частин нашої Церкви. ЧСВВ є дуже важливим чинником і його творчий вклад у сучасні змагання кожний привітає з вдоволенням і радістю. Ми не можемо погодитись з твердженнями, що зараз невідповідний час, невідповідні умови, чи що існують непоборимі труднощі на шляху до помісности і патріярхату УКЦеркви. Здаємо собі справу, що нам не випадає пригадувати /але не можемо від цього відмовитись/ Преподобним Отцям ЧСВВ, що Спаситель сказав: «Просіть, а дастся вам; стукайте, а відчиниться вам». Хай Отці Василіяни просять і стукають разом з усіми нами!
