Звичайно два рази на рік, перед Різдвом та Великоднем, по різних парафіях голосно дискутується досить актуальна справа а саме, в якому часі відсвяткувати ці Свята, цебто за яким календарем. Беручи під увагу, що календарні проблеми є зв’язані з астрономічними обрахунками та не повинні б мати багато спільного з релігійними справами, пересічного мирянина дивує та рідка завзятість, що її застосовується подекуди, щоб святкувати якраз за «новим календарем». Такі рішення, проголошені без попереднього порозуміння з вірними, викликають звичайно невдоволення чи навіть заворушення серед мирян. Дотепер не маємо доказів, скільки ці зміни принесли користи нашій Церкві, але на жаль, маємо дуже багато наявних фактів, які свідчать, що такі постанови принесли багато шкоди нашій Церкві та поважно підірвали авторитет тих, що такі зміни жалюгідними методами провели.
Якщо відносно святкування Різдва ще можна знайти деякі оправдання з огляду на робочий день, що на нього це Свято часто припадає, то відносно Великодня, що все припадає на неділю, такі оправдання не мають ніякого обосновання. А однак дивує нас, що в деяких місцевостях демократичної Америки застосовано методи, які нагадують нам часи інквізиційного засліплення та середньовічної твердолобости, щоб якраз цей «Празник над Празниками і Торжество над Торжествами» відсвяткувати разом зі «старшим братом», бо він так хоче й того вимагає від своїх яничарів. При цьому святкування Великодня підтягається також під «новий календар», хоч тим проповідникам такої неправди повинно б бути відомо, що Великдень не святкується за старим чи новим календарем, а за окремим обрахунком Східньої та Західньої Церкви.
В перших віках християнства панувало велике замішання відносно того, коли святкувати Великдень. Тому то вже в четвертому столітті /325р./ на Вселенському Нікейському Соборі, що на ньому були репрезентовані обидві Церкви, Східня та Західня, визначено спосіб обчислення, коли щорічно належить святкувати Велидень. І так постановлено, що Великдень має припадати на першу неділю весни, цебто після зрівнання дня і ночі, після повні місяця та після жидівської Пасхи. Ця постанова опиралась на фактах, записаних в св. Євангелії. Вона була підписана представниками обидвох Церков, тоді ще не розділених, і на протязі століть обидві Церкви святкували Великдень разом в тому самому часі.
Коли в XI столітті дійшло до розподілу обидвох Церков на православну та на католицьку, тоді розпочалась між ними завзята боротьба. В тому то часі Західня Церква не уважала за відповідне святкувати Великдень разом зі «схизматиками», цебто зі Східньою Церквою і тому змінила постанови Вселенського Нікейського Собору та перестала узгляднювати в своїх обчисленнях жидівську Пасху. І так в цьому році ми мали один тиждень різниці між обидвома Великоднями, тому що Східня Церква чекала ще один тиждень, щоб закінчилась жидівська Пасха.
Ця зміна в Західній Церкві не була подиктована якимсь християнськими потребами, а була виключно наслідком глибокої ненависти до «схизматицького» Сходу. Тому ми, святкуючи Великдень за римо-кат. обрахунком, наявно піддержуємо ту вікову ненависть, яка на протязі століть так дорого нам обійшлась! Українці чи не найбільше за це заплатили, коли для заспокоєння чужих амбіцій кривавились у братовбивчій боротьбі.
Це повинні мати на увазі наші рідні яничари, коли змушують вірних святкувати Великдень разом зі «старшим братом» римо-кат. віровизнання.
В останньому часі, вже після II Ватиканського Собору, можна було почути із сторони деяких римо-католицьких богословів побажання, щоб Західня Церква повернула до рішень Вселенського Нікейського Собору відносно святкування Великодня і тим самим більш конкретно заманіфестувала своє стремління до всехристиянського об’єднання, цебто екуменізму, що про нього так голосно на II Ватиканському Соборі заговорила. Очевидно цей крок був би із сторони Західньої Церкви виявом пошани чи респекту до зобов’язань, підписаних на Нікейському Соборі, та міг би послужити до більш конкретного започаткування християнських відносин між обидвома Церквами.
Згідно з повідомленням часописів, в цьому році для відсвяткування Великодня з’їхалось до Святої Землі всього понад 20 тисяч вірних різних християнських віровизнань. В тому самому часі в Римі зібралось приблизно 250 тисяч католиків, щоб /в Колізеї/ вислухати святочну промову Папи. Подібні факти можна занотувати кожного року. Як католикам не хотілось би вшанувати свого Зверхника, то всетаки не можуть вони заперечити факту, що центром християнства мусить бути Христос, а не земські «боги»!
Кожного року міг би Папа Римський відсвяткувати Великдень, цей найбільший Празник християнства, в Святій Землі разом з Патріярхами Сходу й цим підкреслити об’єднуючу силу самого Христа тим більше, що наявні факти на протязі століть ясно доказали, що Рим помимо всяких спроб не був здібний стати об’єднуючою силою в минулому і, як тепер справа виглядає, такою силою в майбутньому стати не зможе. Об’єднуючою силою може й мусить стати лише Христос і лише Він зможе об’єднати довкола себе своїх новітніх Апостолів, що в глибокій покорі зберуться на місці його терпінь та світлого Воскресіння – перемоги над всім, що земське.
