ХХ століття для українського народу – це час особливих перемог і поразок. Як правило, всі вони зосереджені навколо єдинобажаного століттями змісту – «свобода». Сьогодні, дістаючи зі скрині української історії радісні та печальні моменти, ми часом схильні перетворювати наш світський святочний рік на свого роду церковні цикли зі своїми пасхальними та страсними тижнями. Святкові урочистості з нагоди Дня Незалежності змінюються днями жалоби за жертвами Геноциду 1932-33 років, а після відзначення дати проголошення Четвертого Універсалу Центральною Радою ми з сумом їдемо в Крути.
У нашій церковній історії таких метаморфоз не менше. Що об’єднує всі наші святкування, так це те, що ми швидко забуваємо справжній зміст цих дат. Святкування незалежності на сьогодні нічим не відрізняється від наших колишніх свят «залежності» – військовим парадом на головній площі країни та такими ж помпезними промовами державних мужів.
І як писала нещодавно Мар’яна Карапінка, ми навіть вітаємо один одного радянським «з наступаючим!». Мені дуже не хочеться, щоб подібне відбулося з нашими церковними ювілеями. Не хочеться, щоб урочисті академії замінили живу пам’ять про події минулого.
Обкладинка цього числа це початок 40-літньої катакомбної історії УГКЦ. Не здивуюсь, якщо колись стане відомо, що саме так холоднокровно, потягуючи файку, «вождь народів» розчерком пера намагався знищити цілу Церкву. Єдине, що вже зараз відомо, так це те, що його співрозмовник згодом звітував «о проделаной работе по разложению униатской церкви».
Задня обкладинка номеру – це кінець цієї історії. Нащадки Сталіна і Хрущова вже не мали такої «залізної руки», і їх відповідь на сміливу телеграму голови Комітету захисту УГКЦ Івана Геля – це скоріше агонія, аніж владна відповідь.
Метою цього ювілейного числа було представлення якомога ширшого спектру думок (наскільки це дозволяє об’єм часопису) про події минулого століття у житті УГКЦ. Водночас автори звертали свої погляди і вперед, а саме на те, з чим зіткнулась наша Церква після виходу із підпілля, і чи здатна вона реагувати на ті виклики, які принесла із собою свобода як державна, так і релігійна. Серед цих текстів є короткі роздуми православного священика. Це не стандартні думки для його середовища, однак для мене вони були особливо цінними, оскільки саме такі слова діалогу відкривають нам двері в наступну епоху для Церков Київської традиції.
Наша Церква, розкидана по всьому світу, має унікальну можливість підготуватися до зустрічі із певними викликами сьогодення. Ми маємо, свого роду, «шпигунів» у західному секуляризованому світі, який щораз більше засвоює Україну. Досвід Церкви в діаспорі повинен бути для нас особливо цінним для кращого розуміння сучасності.
А свідчення підпільного духовенства і мирян повинні стати для нас тим орієнтиром, який не даватиме скотитись нашому християнському життю на узбіччя номіналізму.
