Минуло понад сто днів від часу інтронізації нового Глави УГКЦ Блаженнішого Святослава. Проходить час піднесених емоцій, люди починають більше прислухатись до слів, розпитувати про перші кроки, про плани. Редакція нашого часопису разом із колегами з Релігійно-інформаційної служби України мала можливість поспілкуватися з Блаженнішим Святославом в Києві. Ми розмовляли на різні теми: питання патріаршого статусу, становище Церкви в діаспорі, розвиток УГКЦ в майбутньому. Частина цього інтерв’ю раніше була надрукована на сайті РІСУ, однак версія для нашого часопису є оригінальною, оскільки містить багато тих питань, які раніше не публікувались. Тому запрошую наших дорогих читачів уважно прочитати це інтерв’ю, а також до дискусії на розглянуті теми. Ми завжди очікуємо Ваших листів, роздумів, коментарів, які публікуватимемо на сторінках нашого часопису.
Іншою провідною темою «Патріархату» цього разу стало церковне капеланство. Коли в університеті я вивчав філософську антропологію, один із колег-студентів в кінці лекції, вимучений тим, що потрібно було постійно максимально зосереджувати свою увагу на словах професора, а також великою кількістю специфічної термінології, запитав викладача, чи не можна було б усе спростити. Говорити простішою мовою на ці теми, без термінології. На що викладач дав дуже слушну відповідь: кожен термін є унікальним, він дає найточніше означення того явища, яке необхідно описати. Тому для повної і точної передачі своєї думки професіонал користується відповідною термінологією. Він також навів приклад хірурга, який має в своєму розпорядженні понад сотню інструментів, кожен з яких призначений для конкретної дії, і лікар може скористатись будьяким один раз за весь час операції, зробити дрібну дію, проте сам інструмент є незамінним. Йому потрібний саме такий, саме такої конфігурації.
Терпеливий читач, дочитавши до цього місця, вже б поставив мені запитання: «І яке це має значення у Церкві? ». А відповідь дуже проста. Церковне капеланство, це «термінологія» Церкви, це її «інструменти», кожен із них незамінний і потрібний для кожного конкретного випадку. Церква повинна говорити зі студентами їхньою мовою, а військове капеланство у своїх методах відрізняється від інших форм душпастирства. Кожна суспільна група живе своїм життям, має внутрішні коди спілкування, матриці засвоєння інформації, а також свої потреби і проблеми. А Церква повинна дійти до кожного, не накладаючи на них часом надмірного обов’язку подолати свої середовища і увійти в якесь загальноцерковне. Церкві не обов’язково створювати єдине загальне церковне середовище, вона може воцерковити кожне з них своїм входженням туди. А щоб це входження і воцерковлення було легким, Церква повинна бути готовою, знати і мати всі необхідні інструменти й володіти навичками користування цими інструментами. Ось це і є церковним капеланством. Для цього в Церкві існують різні комісії та форми служіння – це інструменти воцерковлення всіх середовищ найбільш пристосованим і зручним для вірних чином.
Анатолій Бабинський
