В Україні ще з часів Радянського Союзу популярне одне прислів’я: «Вони роблять вигляд, що платять, а ми робимо вигляд, що працюємо». Повальна симуляція процесів – економічного, політичного і навіть «творчого» (хоча про таку «творчість» можна писати тільки в лапках) – була буденною реальністю на 1/6 земної суші. Проте завжди існували люди, групи людей, які відчували задуху через «несправжність» і шукали істинний зміст таких слів, як «політика» чи «творчість». Багато з них знаходили свободу від світу вдавання у релігії, в більшості випадків – у християнстві. Тому що християнство є антиподом симуляції. Християнство – це зустріч із живим Христом, така ж реальна, як реальним було воплочення Господа і його страждання на хресті. Християнство – це життя. А реальне життя є антиподом симуляції, життя удаваного. Вже тому комунізм не міг терпіти біля себе справжнього християнства. Він може уживатись тільки із удаваним або просто підконтрольним. Хоча, зрештою, це ознака не лише тієї політичної системи. Незважаючи на те, що комуністична спадщина ще досить голосно відлунює у наших головах та корелює нашу поведінку, наше суспільство зазнало нових впливів, цього разу вже з Вільного світу. Бажання високої якості життя, накладене на радянське «людина людині – вовк», дало вибухову суміш. І від її великого вибуху населення розлетілось у різні боки: одна невелика частина стрімко полетіла в бік надмірного збагачення, друга – в бік зведення кінців з кінцями. На тлі всіх цих суспільних процесів на початку 90-х ми бачили неймовірне духовне піднесення: переповнені храми, багатотисячні хресні ходи та богослужіння. Через 10 років була велелюдна зустріч з єпископом Риму – першим Папою, який ступив на українську землю. Попри це, відносини всередині суспільства, його духовне здоров’я ставали щораз гіршими – так ніби у храмах перестали проповідувати заповідь любові до Бога та ближнього. Якщо глянути правді у вічі, то наше християнство все більше і більше зводиться до «посвятити паску чи яблука», або в кращому випадку «відстояти службу в неділю». Можливо, дехто й несвідомо зводить християнську віру до виконання ритуалів чи дотримання традицій. Проте якщо хоча б раз прислухатись до Євангелії, яку виголошують щонеділі у храмі, неважко зрозуміти, що це не так. Я спеціально зосередив вашу увагу на суспільному вимірі, оскільки навіть форма спілкування людей на ринку свідчить про стан духу суспільства. Прикро, що місцями удаваним стало і саме християнство, яке повинно бути бастіоном перед світом симуляції. Що може цьому зарадити? Тільки повернення до СУТІ, тільки нова євангелізація. А яких форм вона набуватиме – це вже питання технічне.
Анатолій Бабинський