Навіть у карантинних умовах, а може, особливо в них, розумієш обмеження часу і простору, бракує годин у добі, щоби втілити задумане… Наші попередники добре знали це відчуття. 17 лютого ми вшановували пам’ять Патріарха Йосифа Сліпого – це був день його народження, а 8 – 10 березня виповнилося 75 років з часу проведення тоталітарним комуністичним режимом Львівського псевдособору. Тоді Церкву на понад 40 років загнали в катакомби – макабричний «карантин» кривавого ХХ століття. Її глава – Блаженніший Йосиф Сліпий 18 років перебував в ув’язненні, аж поки у 1963-ому не був випханий із СРСР. Лишитися з вірними, як він того хотів, не дозволили. Для Блаженнішого Йосифа почався період іншого, теж химерного, діаспорного «карантину». Проте особисті випробування на тлі системного калічення світу не зламали в ньому Людину. І коли він прибув на Захід, перейнятий покликанням і потребою свідчити віру, євангелізувати світ, компенсувати активною діяльністю роки тюрем, то інші були вражені. Один із них, проникливий письменник Морріс Вест, був настільки зворушений життєвою силою нашого Патріарха, що написав бестселер «Черевики рибалки». Окремі думки героя роману – Папи Кирила, прототипом якого став Блаженніший Йосиф, дивовижно резонують із почуттями багатьох сучасних християн і дають орієнтири. Наведу їх у чудовому перекладі Ірини Іванкович: «Зараз ви у темряві, але якщо прагнете світла, у свій час дійдете до нього. Бачте, людська душа наражається на перешкоди, які мусить перейти, і не завжди їх можна просто переступити. Важливий є напрямок, у якому мандрує душа: якщо вона рухається від себе, неодмінно прийде до Бога; якщо ж зосереджується на собі, то обирає згубний шлях, бо без Бога ми ніщо. Отож усе, що спонукає вас до зростання назовні: служіння, любов, просто цікавість до світу – може стати кроком до Нього»; «Потрібно показати, що їхня місія не полягає лиш в повчанні; вони мусять навчати одне одного прикладом любові та витриманості, віддаючи свою силу слабким, своє знання неосвіченим, свою любов – усім». Звісно, це слова з художнього твору, але мудрі слова.
Ми з авторами цього числа «Патріярхату» не обговорювали роман Веста, але їхні статті перейняті роздумами, які виражають той самий напрямок мислення. Це природно, що свідчити прикладом, а не словесами – дієвіший спосіб modus vivendi та modus operandi. Як тут не згадати слова з послання святого апостола Якова: Покажи мені твою віру без діл, а я тобі покажу моїми ділами мою віру» (Як. 2, 18)? Свідчити ділами – стабільний орієнтир Церкви від часів Ісуса й апостолів. Але чому людство, почавши з цього моменту, так часто спотикалося і спотикається? Що є причиною? Однією з них точно брак відкритості до світу, нестача розуміння того, як і що саме має свідчити християнин, а точніше – як і Кого (про це мовиться у передовій статті отця Ігоря Цмоканича). В українській мові для вираження цього поняття існує особливе слово «второпність». Отож про осмислення можливостей донесення до світу своєї віри, про розуміння знаків часу, з огляду на низку загальних і місцевих умов сучасності та недавньої історії, ми й попросили написати наших авторів. Плід їхньої спільної праці ти, шановний читачу, зараз тримаєш у своїх руках.
Володимир Мороз
