Відчуття краси – неодмінний атрибут людства. Коли в особистому і суспільному житті його більше, тоді маємо періоди духовного піднесення; менше почуття краси – ознака занепаду. І мовиться тут аж ніяк не про якесь абстрактне поняття чи суб’єктивне самолюбування, а про неодмінну частину людського світу. Краса конкретна: ми її відчуваємо спершу не загалом, а тут і тепер, дивлячись, слухаючи, торкаючись, сприймаючи на запах, а вже потім роздумуючи. Навіть коли говорити про красу всього світу в його цілісності, то ми виражаємо її через конкретні речі. Осягаючи гармонію того, що нас оточує, і того, що вартісне в нас самих, відділяючи красиве від потворного, ми зростаємо духовно.
Спершу дитина каже «красива квіточка», а потім, здобувши досвід і подорослішавши, може сказати «світ прекрасний». Так поступово особа доходить (якщо доходить, звісно) до розуміння краси Господньої як виразу гармонії світу: «Краса і велич його діло, правда його стоїть повіки» (Пс 111,3). Бог дбає про красу: «Усе він створив гарним у свій час…» (Проп 3,11).
Для мене одним із найепічніших виразів людського розуміння Божої краси і схиляння перед її масштабами є пасаж із книги пророка Амоса: «Той, що творить Косаря та Квочку, перемінює темряву на ранок, а з дня робить ніч темну; що кличе води моря і на поверхню землі їх розливає, – Господь, ім’я йому» (Ам 5,8). Косар і Квочка – це сузір’я Оріона і зоряне скупчення Плеяди. Прочитайте про них і знайдіть. На весняному небі їх добре видно. Будете приємно вражені їхньою красою та масштабністю творіння. Людство навіть тисячну частку такого створити не спроможне.
Отож, дивуючись Божим справам, людина здавна дивувалася і силою цієї краси. Але водночас відчувала пієтет перед закладеним у них порядком. Краса, велич і правда Господня недарма згадані разом у наведеній цитаті зі 111 псалма. Святе Письмо дає розуміння того, що ці три речі мають іти вкупі. Тоді буде добре людині, тоді вона дотримається Божого задуму. Бо може ж і не дотриматися… Має ж людина свободу волі.
Не доводиться шукати далеко в історії приклади того, коли огидне претендує на статус гарного, жорстокість – на статус величі, а брехня хоче, аби її називали правдою. Цього повно і в наші дні, але цінність історії в таких випадках полягає в тому, що вона показує неодмінні результати: фініш, до якого ведуть названі претензії, плачевний. Христос майже 2000 років тому влучно сказав: «Бо де твій скарб, там буде і твоє серце» (Мт 6,21). Філософ Іммануїл Кант також вдало зауважив, що дві речі наповнюють його душу священним трепетом: зоряне небо над головою і моральний закон всередині. Розуміння краси у християнстві аж ніяк не обмежується зовнішніми вимірами, бо одна лиш тілесна «Краса – річ оманлива, врода – марна» (Прип 31,30). Зовнішня краса без внутрішньої справді є міражем, що здатний згубити і тіло, і душу. Симптоматично, що «бізнес-індустрія краси» ще нікого не врятувала від старіння, але багатьох кинула в лихоманку примарних сподівань і призвела до морального падіння. Немає іншого шляху, як турбуватися про красу цілісну і гармонійну. Правду написав Олесь Гончар: «Собори душ бережіть, друзі… Собори душ!»
Володимир Мороз
