45 років тому все було зовсім по-іншому. У 1967-му Радянський Союз надовго увійшов в період, який згодом був лаконічно названий «застоєм». Кумедний Леонід Брежнєв, правління якого супроводжувалось повільним гниттям всієї радянської системи, і донині залишається героєм численних жартів, анекдотів. У той час в Україні посилився дисидентський рух. А влада у звичний спосіб відповідала репресіями.
На території радянської України УГКЦ перебувала в підпіллі, і на порядку денному стояло одне завдання –вижити. Відновлена завдяки Патріархові Йосифу підпільна ієрархія УГКЦ у співпраці з відданими священиками, чернецтвом та мирянами змогла провадити церковне життя так, що Церква таки «дотягнула» до волі.
Один підпільний священик під час нещодавніх святкувань 20-ліття виходу УГКЦ з підпілля сказав мені, що ми занадто героїзуємо той час. За його словами, Церква наприкінці 80-х була дуже й дуже знесилена. І невідомо, чи протрималась би ще кілька років. Не мені судити – так воно було чи ні, але знаємо, що Господь не накладає тягарів, яких не зможемо нести. Чи було легше Церкві у вільному світі? Гортаючи сторінки «Патріярхату», не можу так сказати. Чи не в кожному номері відчувається співстраждання тих, хто опинився по той бік «залізної завіси» зі своїми братами і сестрами в Україні. Бо ж «як страждає один член, страждають усі з ним члени; і як один член у славі, радіють з ним усі члени» (1 Кор. 12, 26).
Окрім солідарності з Церквою «мовчазною», Церква на поселеннях стояла перед ще іншими викликами. Під час ІІ Ватиканського Собору ісповідник віри Патріарх Йосиф Сліпий поставив перед вселенською колегією єпископів та її главою, римським понтифіком, питання про патріархальний статус УГКЦ. Як і в XVII столітті, коли Київська Церква вже порушувала питання патріархату, воно виявилось «не на часі». Не буду тут переповідати всієї цієї непростої історії, тільки нагадаю слова блаженного Івана Павла ІІ, які він промовив над тілом Патріарха Йосифа: «Він боровся за справедливу справу». Історія Патріархального руху в його ширшому значенні (а не тільки як формальної організації) – це була справді боротьба. Виживання Церкви в підпіллі – це також була боротьба. Боротьба починається там, де всі інші можливості для вирішення питань перекриті.
Протягом всієї цієї історії існував журнал «Патріярхат». Він став для тисяч людей «зв’язковим», аналітичним часописом, аналогів якого в принципі не було. Вже 10 років журнал видається в Україні. Виходить у значно «іншій» Церкві. Це не розділене «залізною завісою» тіло, а доволі розвинений організм. Це Церква, перед якою стоять нові виклики, її турбують нові проблеми. Щоб не стати за цих умов історичним журналом чи музейним експонатом, який цій історії належить, разом із цією Церквою мусимо розвиватись і ми – журнал «Патріярхат». Так нам, Боже, допоможи!
Анатолій Бабинський
