Суспільству в стані війни, усім його членам, життєво необхідно думати не тільки про війну, а й про мир. Глибинна потреба миру у випадку суспільства, яке захищається, має кілька вимірів. Передусім, як сказав Ісус, «Кожне царство, розділене в собі, запустіє, і кожне місто чи дім, розділені в собі самому, не встояться» (Мт 12,25). Далі Господь увиразнив свої слова: «…як може хтось увійти в дім сильного й пограбувати його майно, якщо він перше не зв’яже сильного й аж тоді дім його розграбує?» (Мт 12,29). Чітко зрозуміло, що кожен агресор, догледівши, що не може здолати обрану жертву-державу прямо, прагне її послабити через сіяння спантеличення, суперечок, ворожнечі. Це стара як світ методика: деморалізований ворог – переможений ворог. Деморалізувати можна по-різному: від нашіптування думок, що щеплення є зло, до накручування пристрастей у соц-мережах через політичні питання і до повторювання тез про те, що напад сусідньої держави – це громадянська війна. Брехня може набувати різних проявів, але її мета завжди одна й та ж… Тому суспільство, на яке нападають, повинне з особливою увагою турбуватися про свій внутрішній мир, який є не тільки відсутністю протистояння, а чимось більшим, зокрема тим, чого українцям (і не тільки їм) подеколи бракує: наявністю стійкої солідарності між людьми.
І тут ми підходимо до ще одного виміру шукання миру. Очевидно, що він неможливий, якщо люди, які творять суспільство, не мають миру в собі: не розуміють цінностей, не є їхніми носіями, а живуть, «бо живеться». Суспільства без спільних цінностей (часто можна зустріти політкоректне «терпимі до розмаїття цінностей», за чим може критися казна-що) стають особливо вразливими до маніпуляцій. Не хочеться повертатися в далеку історію за повчаннями, що демократії, які не були далекоглядними щодо цінностей, стали жертвами демократичних процедур: Наполеон ІІІ, Гітлер і багато лідерів сучасного світу з амбіціями «дуче» прийшли до влади мирно, через вибори. Іноді суспільства самі породжують внутрішню війну. Так відбувається тому, що люди стають нечутливими до цінностей, байдужими до спільного добра, егоїстично-обмеженими.
У Святому Письмі згадується про війну як кару Божу за непослух. Воно справді так: війна приходить дуже часто не просто тому, що з’являється сильний та агресивний сусід, вона приходить туди, де миру вже нема, – внутрішнього миру. Такі суспільства особливо часто стають жертвами агресії і не можуть повноцінно захиститися. Війну дійсно можна розуміти як кару. Але також її слід розуміти як урок і нагоду для виправлення «народу твердошийого». Так, є люди, навіть цілі групи людей, яким війна – «мати рідна» і які банально намагаються на ній нажитися. Але для більшості суспільства стан війни має бути поштовхом до аналізу помилок, обдумування того, яку державу ми будуємо. Чи ми взагалі її будуємо, а чи просто пливемо за течією? Що ми робимо, аби мир панував у душах, сім’ях, суспільстві, світі загалом? Тут нема пафосу – тут є питання того, чи буде це конкретне суспільство розвиватися, чи стагнуватиме й далі та відправлятиме своїх кращих дітей за кордон, чи не зникне зовсім?..
