Якщо прислухатися до сучасного вживання слова «гідність», можна зауважити кілька показових тенденцій. По-перше, цей термін часто використовують у якомусь абстрактному розумінні – без конкретики. По-друге, розмова про гідність лунає особливо виразно тоді, коли мовиться про права різного роду меншин. І перше, і друге явища можна легко витлумачити – про це вже написано. Я ж хочу наголосити на рисах гідності, котрі у нас нерідко затінюють: на її конкретності та загальному характері.
Отже, гідність – не штучний термін, вигаданий богословами або філософами для використання виключно в наукових дебатах. Вона – неодмінна характеристика людського буття, конкретного і щоденного. Гідність – не якась особлива риса меншостей. Вона притаманна кожній людині, навіть тій, яка слова «гідність» не чула. Поважати гідність – це бачити у людині Людину: образ і подобу Бога. У Катехизмі УГКЦ «Христос – наша Пасха» так і читаємо: «Гідність людини – в образі Божому» (§120); «Образ Божий визначає гідність людини вже в її тілі, яке є добрим» (§129); «Здатність панувати над собою, самостійно ініціювати та здійснювати свої вчинки є основою як гідності, так і відповідальності особи» (§731). Церква акцентує, що Святе Письмо навчає про гідність людини від її зачаття. Те, що сучасні суспільства, декларуючи свій християнський характер, ігнорують це і вносять у законодавство повагу до гідності «від народження», є мовчазною трагедією сучасної цивілізації. До подібних думок підштовхує і розгляд ставлення до проблем бідності й незахищеності різних соціальних верств… Справді, аналіз подібних речей наштовхує на думку про «роздвоєння розуму» не тільки осіб, а й цілих спільнот, бо хіба можна бути християнами і нехристами водночас? Питання риторичне.
Як у таких ситуаціях діяти вірним Церкви? Святий Папа Іван Павло ІІ зазначав: «Усвідомлення самим собі та іншим непорушної гідності кожної людської істоти є суттєвим, а іноді центральним і єднальним завданням цього служіння для справи людської родини, до виконання якої покликана Церква, а у ній – католики-миряни» (Покликання і місія мирян, §37). Компендіум соціальної доктрини Церкви радить: «Перший крок на шляху до здійснення цього завдання – прагнення і зусилля, спрямовані на оновлення свого внутрішнього світу […] Навернувшись серцем, людина починає піклуватися про іншу людину, яку вона любить як брата чи сестру» (§552). Компендіум нагадує, що фундаментом міжособистісних стосунків є християнська любов, яка «розкриває гідність людської особи та вчить поваги до неї» (§936). Тож повага до гідності людини починається з любові до неї, бо «Хто не любить, той не спізнав Бога, бо Бог – любов» (1 Ів. 4,8).
Для мене слова родичів «поводься гідно», які я чув у дитинстві, у світлі євангельських істин звучать із неймовірною свіжістю! Про гідність маємо пам’ятати щоразу, бо вона – ключ до щастя. Аби почати жити гідно, не треба щось вигадувати чи кудись їхати. Достатньо глянути на тих, з ким живеш, на пораду Катехизму: «…християнська сім’я – середовище, що забезпечує гідність початку та кінця земного життя людини» (§707).
