Якось у соцмережах я побачив простеньку, але цікаву інфографіку на тему культури. Сфери останньої були в ній розділені на ті, які «легко побачити», і ті, які «важко побачити». На передньому плані опинилися сфери мови, народної творчості, літератури, одягу, мистецтва, свят і кухні. Натомість до ділянок культури, які заховані від неуважного ока, є приватними, а тому дуже важливими для розуміння тієї чи іншої спільноти, належать, зокрема, вірування (віднесені до тих, що майже «на поверхні»), концепції сімейних ролей, я-концепції, ставлення до авторитетів і далі-далі-далі – аж до концепцій справедливості, екологічної етики, моделей думання, особистого простору та естетики. Що далі, то інтимніші сфери були розташовані в цій інфографіці. Це мене заінтригувало. Признаюся, я часто звертаю увагу на дві сфери культури – етику праці та поняття краси. Причиною цього є українська дійсність, де обидві сфери сильно «кульгають». Так, так, я розумію, що лунатимуть питання про те, а що в нас у культурі не «кульгає». Наважуся опонувати, що живими є почуття гідності та шукання справедливості, хоча й ті зіпсовані в одних місцях індивідуалізмом, у інших колективізмом. Я впевнений, що наша культура жива, і саме завдяки їй ми досі стоїмо. До кожної культури можна придертися, і тут уже питання інтенцій. Для мене ж важливіше питання полягає в іншому: як глибоко і наскільки широко наша сучасна українська культура є християнською? Якщо спростити, то питання звучатиме так: чи можна бути християнином/християнкою «наполовину»? Не поспішаймо з відповіддю, бо вона непроста.
Після воскресіння Ісус послав апостолів навчати всі народи – Церква пішла до людей, пройшовши крізь дебати про обрізання/необрізання тощо. Церква пішла за людьми «до краю землі». Цей шлях триває вже понад дві тисячі років, ініхто з людей не знає, коли буде кінець і Царство небесне. Ми можемо тільки вірити і вчитися. До слова, як часто ви читаєте Святе Письмо? Бо серед наших братів протестантів в Україні досі можна зустріти таких, котрі щиро вірять, що греко-католики і православні його не читають.
Якщо культура живе, поки відтворюється в житті її носіїв, то людина, поки живе, вчиться, набуває досвіду. І за кожним таким християнином, який вчиться, покликана йти Церква. Бути християнином у спільноті – це шанс, але й щоденний іспит, виклик. Недарма в Святому Письмі сказано: «Бо царство Боже не їжа і не пиття, а праведність, мир і радість у Святому Дусі. Хто так служить Христові, той Богові вгодний і людям до вподоби. Дбаймо, отже, запопадливо про те, що веде до миру та до взаємного збудування» (Рим. 14, 17).
Християнин, як цілісна людина, людина жива, не може бути в одній сфері «у» Церкві, а в іншій «поза» Церквою. Звісно, експерименти в цьому напрямку є і то дуже поширені. А все ж…
Аналогічно й Церква – спільнота християн, які покликані бути християнами всюди, а не тільки на недільних богослужіннях. Недарма УГКЦ, як Церква патріархальна, прагне жити повноцінним, а отже, відповідальним, властивим патріархальній Церкві життям. Зрозуміло ж бо, що «Як тіло без душі мертве, так само й віра без діл мертва» (Як. 2, 26). Отож, як християни ми маємо про що думати і маємо добре думати, зважувати, як, де і коли діяти в суспільстві. Діяти стратегічно – це не обов’язково говорити про стратегію; стратегічною є увага до кожної людини та спільноти, яка цієї уваги потребує. Тільки деякі з прикладів такого буття і дії зібрані в поточному числі «Патріярхату». Про багато з них ми ще не знаємо. Важливо, утім, придивлятися і здобутий досвід використовувати не тільки для роздумів, а й для дії, для змін, які кожен із нас може почати втілювати на своєму місці.
Володимир Мороз
