УГКЦ заслужено має реноме «молодої» Церкви. Це можна бачити під час різних паломництв: молодих людей на них справді буває багато. Середній вік священнослужителів також доволі низький порівняно з країнами тієї ж Західної Європи. Можу сказати зі свого досвіду, що на різних зустрічах Міжнародної католицької організації Unum omnes я зазвичай наймолодший. Проте не раз чув, що в країнах, де Церква організовує для молоді різні паломництва, масові заходи, як і в нас, збирається дуже багато молодих людей. Але в звичайні періоди життя Церкви їх переважно мало… Залучити молодь до якогось організованого руху, спільноти чи організації важко. Чи не так само є у нас? Якщо поцікавитись кількістю дійсних членів наших молодіжних організацій, то ці цифри можуть бути для когось навіть шокуючими. Скажімо, всеукраїнська організація може налічувати не більш ніж 300 членів. Звісно, це не означає, що лише ці молоді люди переживають духовні пошуки чи прагнуть духовного вдосконалення. Такі риси притаманні дуже великій кількості молодих людей. І в різноманітних розмовах між собою вони часто порушують питання релігії та духовності. Але фактом залишається те, що більшість молодих людей шукають відповіді на ці питання десь поза інституціолізованими формами релігії. Або навіть якщо й читають філософську чи релігійну літературу, то це не спонукає їх брати активну участь в житті Церкви. Можна припустити, що ми вже бачимо розвиток явища, яке характеризується формулою believe but not belong («вірити, але не належати»). У попередні етапи розвитку Церкви це було чимось нечуваним. І десь «Молодь не є спостерігачем життя Церкви, а частиною Церкви» за інерцією сьогодні можна почути від священнослужителів докір, що, мовляв, якщо хтось із молодих людей не ходить до храму, то він зрікся віри. Переконаний, це не так! Знаю це з власного досвіду спілкування з багатьма молодими людьми, серед яких часто зустрічав тих, що перебувають на шляху духовного пошуку. І тут радше постає питання, чому цей пошук не приводить їх до храму. Неправильно було б стверджувати, що в Церкві усе «складно», а тому заради молоді варто все спростити. Маємо приклад Латинської Церкви або протестантів, які часто спрощували все, що можна і не можна, але це не привело в їхні спільноти молодь. Навпаки, серед молоді в Латинській Церкві нині можна бачити щире зацікавлення класичною латинською церковною культурою та духовністю. Навіть строгі контемплятивні монастирі, зі слів польського єзуїта Юзефа Августина, не відчувають браку покликань. Багато молодих людей із головою поринають у різні буддійські медитативні практики. А хіба це не складно? Тому, на мою скромну думку, річ тут не в «складності», а в «якості». Це перша теза. Наша церковна культура є і «високою», і «глибокою», тож її баналізація (чи навіть вульгаризація) – найгірше, що можна з нею зробити. Відновлення краси нашої літургійної традиції та глибини духовності – ось що потрібно! Друга теза, яку я хотів висловити, – те, що ми повинні готуватися прийняти сучасну втомлену людину. Розвиток технологій, інформаційне навантаження, споживацька культура та різні сучасні ідеології рано чи пізно доб’ють її (не фізично, ясна річ, а психологічно і духовно). Тому духовні пошуки людини лише посиляться, і Церкві треба бути готовою відкрити їй свої скарби. Звісно, старі формули «Церкви навчаючої і Церкви, яку навчають» вже не працюватимуть. Сучасні молоді люди прагнуть радше харизматичного супроводу, а не повчання, «співпаломництва», а не менторства чи моралізаторства.
Анатолій Бабинський
