На перший погляд може здатись, що Церква не мала б мати великого діла до соціальних питань, оскільки більше турбується про речі не матеріальні, а духовні. Часом можна навіть почути таку думку: що гірше буде «тут», то краще буде «там». Однак такий погляд хибний. Людська гідність, як Божий дар, є в центрі уваги вчення Церкви про суспільство. Тож такі умови життя чи праці людей, які принижують цю гідність, засуджуються Церквою. Господь покликав людину до щасливого буття, яке неможливе без свободи. Тому убозтво має духовну цінність лише тоді, коли стає свідомим вільним вибором людини. Коли ж воно не є вільним вибором людини, а наслідком несправедливого суспільного устрою, тобто наслідком гріха чи діяльності цілих структур гріха, то воно, що ще гірше, може навіть ставати його джерелом.
Нещодавно я був у Кенії – країні в екваторіальній Африці. В її столиці Найробі є найбільші нетрі африканського континенту, в яких проживає понад мільйон осіб. Більшість із них не мали свободи вибору, перед ними не було опції піти мешкати в нормальне житло чи купити квиток на літак у Європу, чи поселитися в тих обшарпаних хижках, де про гідні умови життя людини не може навіть мовитися. Тому не варто очікувати того, що таке існування провадитиме людину до тієї щасливої повноти життя, якої хоче Господь. Їхнє убозтво не є добровільним, це наслідок несправедливого суспільно-економічного устрою. Адже в окремих районах міста можна пройтися вулицями не гіршими за ті, що є у США. В Україні я не зустрічав аж такого великого контрасту між двома екстремами, але й тут розрив між надто багатими та бідними разючий. Оприлюднення електронних декларацій щодо статків найвищими посадовцями нашої держави шокувало майже всіх тих, що віддали свій голос за цих людей, обираючи їх на служіння громаді, спільному благові.
Я, звісно, не закликаю до побудови нової комуністичної утопії. З погляду соціальної доктрини Церкви йдеться радше про такий суспільний і економічний устрій, в якому кожному громадянинові повинні бути доступні можливості для того, аби він міг заробити собі та своїй сім’ї на гідне життя. Про це йдеться вже у першій соціальній енцикліці Папи Лева XIII Rerum novarum та першому соціальному посланні Митрополита Андрея Шептицького «О квестії соціальній». Тому блюзнірськими виглядають пожертви бізнесменів на ті ж таки храми, в той час як на їхніх підприємствах люди отримують мізерну зарплату, якої не вистачає на прожиття. Безперечно, в Святому Письмі знайдеться чимало гострих слів на адресу багатих і багатства. Екстреми завжди супроводжуються патологіями. Нинішня безперервна гонитва за прибутками за будь-яку ціну лише помножує той хворий егоїзм і відсутність взаємної поваги, які, як ракові пухлини, роз’їдають наше суспільство. І тут не йдеться лише про можновладців… Гідність людини та суспільне здоров’я вимагають «золотої середини», про яку читаємо в Книзі Приповідок: «Двох речей прошу я в тебе; не відмов мені їх, доки не умру я: неправду та брехливе слово віддали від мене; не давай мені ані злиднів, ані багатства, подай мені лиш достатнього хліба, щоб я, наситившись, тебе не зрікся, та не сказав: “Хто Господь?” – або, збіднівши, не став красти та не безчестив імени Бога мого» (Прип. 30,7-9).
Анатолій Бабинський
