Ця стаття написана майже 20 років тому – в 1994-му. На перший погляд, здавалося б, ми повинні були нині читати її як таку, що містить аналітику сучасного їй 1994-го. Однак після прочитання читач неодмінно зауважить, що автор пише про нашу теперішню ситуацію. Навіть більше, багато з того, що професор Оксана Грабович описувала тоді, бачимо вповні розкритим лише тепер. Наша редакція вважає за потрібне передрукувати цю статтю, оскільки постколоніальна критика в сучасній Україні так і не посіла належного місця в інтелектуальному дискурсі, як цього вимагала сама історія нашої молодої незалежності.
У цій доповіді я говоритиму не так про сімдесятилітню комуністичну, як про трьохсотлітню колоніальну спадщину, оскільки саме вона, на мій погляд, вирішальним чином впливає сьогодні на процес державного усамостійнення України. Історична практика політичного поневолення, що проявлялась у послідовному руйнуванні колонізаторами українських суспільних і культурних інституцій і навіть у запереченні самого існування України й українців, надовго визначила характер українських суспільних і культурних реалій і, зрештою, національний характер самих українців.
Досліджуючи стан колективної свідомості в Україні, я зіткнулась у більшості своїх інтерв’ю з украй самокритичними коментарями. Люди здебільшого характеризують себе та інших у негативних термінах («мутанти», «аборигени», «бувші донощики» тощо), що, на мій погляд, виразно унаочнює негативне уявлення українців про себе, їхній негативний self-image.
Самокритичність, як і колективні пошуки «душі», можуть бути корисними і навіть необхідними для оновлення чи будівництва нового суспільства, але можуть також бути симптомами певної колектив‑ ної патології, різновидом колективного мазохізму. Льюїс Феєр у статті «Більшовизація особи» дослідив російську мазохістську традицію, з’ясувавши з допомогою фрейдистської концепції садомазохізму прихід Сталіна до влади та правління садистської компартійної еліти. Мазохізм і садизм – це, по суті, те саме. Мазохіст потребує садиста, який би заподіював йому біль; садист потребує мазохіста для реалізації своїх патологічних нахилів. Феєр показує, що в Росії з її давньою традицією політичного мазохізму саме Сталін і тільки Сталін – цей незрівнянний садист – міг опанувати владу, а не Троцький чи будь-хто інший.
Я, проте, зосереджуся тут лише на проблемі негативного автоіміджу, негативного уявлення про себе, характерного, як мені здається, для українського суспільства. Це негативне «автоуявлення», як я спробую показати, є головним і найнездоланнішим поки що наслідком багатосотлітнього колоніального гноблення.
Суб’єкт колонізації обробляється колоніальною владою в найрізноманітніші способи, одним із наслідків такої обробки є негативний self-image (власний образ) – негативне уявлення про самого себе, прищеплене йому колонізаторами. Негативний self-image твориться впродовж певного, доволі тривалого часу шляхом проектування негативних якостей колоніальної влади (суспільства) на суб’єкт колонізації. Ці негативні якості, не усвідомлювані даним суспільством, утворюють те, що Юнг називав «колективною тінню». Під «тінню» Юнг розумів темну частину людини, все негативне і деструктивне, включно з деструктивними нахилами і прагненнями, що неусвідомлено існує у психіці. Коли ця тінь жорстко пригнічується, негативні аспекти підсвідомості активізуються й енергійно спрямовуються на зовнішні об’єкти. Чим суспільство пригніченіше, тим воно лицемірніше і тим небезпечнішим виявляється перенесення його власних негативних якостей назовні, де вони сприймаються як якості іншої особи, групи чи нації. «Дискримінація, сегрегація, апартеїд, антисемітизм, націонал-шовінізм, догматизм та безліч інших забобонів безпосередньо зумовлені перенесенням назовні колективної тіні з підсвідомості».
Проекція колективної тіні панівного суспільства, здійснювана впродовж тривалого часу на поневолену групу, має на неї абсолютно руйнівний вплив, оскільки та група поступово починає ототожнювати себе з такою проекцією (інтерналізуючи її чи, інакше кажучи, починаючи сама вірити в той накинутий ззовні образ як у свій власний) в силу того, що згадана тінь належить панівній групі, котра закономірно сприймається поневоленою групою як «вища». Цілком слушно зазначає Фенон, що колонізований народ «не лише змушений нести на собі тіньову частину домінуючої культури, а й діяти в її межах». До того ж об’єкт колонізації, внаслідок своєї політичної, економічної і загальної залежності від колонізатора, не має змоги проектувати на нього свої власні негативні якості (колективну тінь), відтак змушений проектувати їх на самого себе.
Це обертання власної колективної тіні на себе має, як пише В. Одайник, далекосяжні наслідки: «Психічне спустошення з його пасивністю, приреченістю, фаталізмом; напівсвідоме самогубство з допомогою алкоголю, наркотиків чи актів індивідуального терору… ось наслідки обертання власної «тіні» на себе». Виникає замкнене коло, з якого важко вирватись. Колоніальні влада й суспільство остаточно впевнюються у справедливості свого ставлення до колонізованих і знаходять виправдання будь-яким власним діям, а колонізовані остаточно втрачають певність у своїх якостях (якостях своєї культури й свого суспільства), дедалі дужче переймаючи точку зору колонізаторів. Це, своєю чергою, фатально обмежує будь-який подальший розвиток – психологічний, культурний тощо – колонізованого суспільства. Воно поступово засвоює систему цінностей колонізаторів і вступає у конфлікт із самим собою. Франц Фенон, чорношкірий психіатр і один із найвідоміших дослідників колоніалізму, аналізуючи негритянські суспільства колоніальної Африки, підкреслював, що, приймаючи систему цінностей колонізаторів, «чорна людина вступає у конфлікт із власним образом. Вона починає ненавидіти і зневажати себе і тим самим поглиблює власне приниження й поневолення». Поневолена група стає врешті зневаженою меншістю на своїй власній землі.
У вельми подібній ситуації перебуває Україна. І під польським, і під російським правлінням українці перейняли й інтерналізували негативні проекції домінуючих культур, зокрема комплекс неповноцінності (культурної, цивілізаційної, моральної). Найпоширенішою проекцією з російського боку стали образи «поющей и пляшущей провинциальной Малороссии», «хитрого малороса» (простакуватого, неосвіченого, але меткого, шахраюватого і зрадливого) та «хохлацької галушки» (щось на зразок прізвиська «нігер» у США). Тим часом із польського боку сформувався (й утвердився у численних писаннях — від Кристини Перацької до Герхарда й Валаха) стереотип українців як бандитів, ґвалтівників, анархістів, тупих, неотесаних варварів, яких не торкнулась цивілізація. Відчуття власної неповноцінності й аморальності (зокрема підступності), проектоване колонізаторами впродовж тривалого часу на українців, є сьогодні чи не найболючішою частиною колоніальної спадщини цього краю. Глибоко інтерналізоване у колективній психіці (взяте на віру) і трансформоване в негативний власний образ (self-image), це відчуття істотно ускладнює процес переходу до нових, демократичних форм існування.
Комплекс неповноцінності переслідує українців не лише в Україні, а й великою мірою у діаспорі, де старші покоління досить мало інтегрувалися в американське суспільство. У радянський період презирливе ставлення до власної культури набуло серед українців просто-таки патологічних форм. Коли навесні 1993 року у Києві мені довелось запитати про щось випадкового перехожого українською мовою, той сердито й погордливо відповів: «Говорі на человечеськом язикє!» Немає, здається, нічого гіршого, ніж уживання української мови, навіть найпотворніший суржик для багатьох людей виглядає пристойніше чи, принаймні, менш зухвало. Зневага до всього українського як форма самозневаги й самоненависті очевидна майже в усіх українських містах, є вельми складною й серйозною проблемою, на якій я не маю змоги зупинитися тут докладніше. Зверну лише увагу на окремі наслідки тої самозневаги і самоненависті: засвоюючи вірування, погляди й цінності колонізаторів, значна частина українського суспільства стає на шлях руйнування української культури власними руками.
Постколоніальний self-image українців має фактично двоїстий, діаметрально протилежний характер: з одного боку, існує так званий «націоналістичний» образ самих себе («ми – спадкоємці давньої культури, предки східних слов’ян чи навіть усіх індоєвропейців, нащадки Київської Русі й запорозького козацтва, борці за свободу тощо); з іншого боку, маємо значно поширеніший у повсякденному житті образ, заснований на перейнятому комплексі неповноцінності («безкультурні аборигени», «мутанти», «жлоби» тощо). Уявлення про себе як про «мутантів» – чи не найдеструктивніший спадок совєтської системи; воно характеризує не лише культурну, а й морально-етичну неповноцінність: мутанти у цьому контексті – напівлюди, недолюдки.
Усі ці автохарактеристики, поза сумнівом, є наслідком негативних проекцій домінуючої культури на українців та послідовної інтерналізації цих проекцій українським суспільством. По суті, маємо справу із замкненим колом, описаним вище. На жаль, збалансованіших і реалістичніших самооцінок усе ще бракує, і треба чимало часу, аби їх розвинути.
Другий важливий момент, що істотно позначився на самосвідомості українців, це глибока психологічна травма, заподіяна цьому народові сталінізмом. Кожен народ, втративши 10 мільйонів людей унаслідок геноциду, ще довго відчуватиме психологічні наслідки такого соціального експерименту. Доктор Юрій Савицький, психіатр, недавно побував в Україні, схарактеризував тамтешні психологічні проблеми як післяшоковий розлад. Саме цим розладом, який, безумовно, заслуговує докладнішого дослідження, пояснюється широкий спектр суспільних явищ в Україні та чимало аспектів людської поведінки: безініціативність, нерішучість, боязнь приймати індивідуальні рішення, ірраціональний страх та розмаїті фобії, недовірливість, пасивність і байдужість до всього, колективна депресія, зневіра в майбутньому.
Доктор Савицький вважає, що значна частина людей в Україні, зазнавши розмаїтих репресій (багато хто – у дитинстві, коли такий психологічний досвід особливо спустошливий), перемагає й далі ті психологічні травми, мешкаючи та проходячи кожного дня біля місць, де їх тортурували чи просто принижували. Ця постійна реактивація травм принципово не допускає одужання, тим більше коли первинна, основна травма під страхом смерті замовчується і не екстерналізується – як це було не одне десятиліття аж до останнього часу.
Пасивність, інертність, безініціативність, звичка в усьому покладатись на інших (передусім на «державу») – теж частини комуністичної спадщини. Втім ці риси характерні не лише для українців, а й для всіх, хто жив за комунізму. Юнг слушно вважав комунізм «результатом тотальної залежності людей від держави, яка, на їхню думку, повинна задовольняти всі їхні потреби».
Ця залежність людей від держави цілком природна, коли всяка індивідуальна ініціатива притлумлюється й репресується як небезпечне відхилення. Навіть стихійної демонстрації на честь Леніна не можна було організувати «знизу», не отримавши на це благословення «згори». За комунізму «людина поступово позбавляється ініціативності і звички покладатись на себе. Їй не доводиться більше самій приймати рішення щодо свого життя», «нею керують, її вдягають, годують і навчають як суспільну одиницю, вдовольняючи відповідно до стандартів, що дають втіху і задоволення масам». «Ця поступова ерозія людської здатності покладатись на себе і нести за все особисту відповідальність починається в школі, триває в університеті й охоплює всі сфери суспільного життя. З часом людина стає усього лише суспільною функцією, тим часом як суспільство, ототожнене з державою, перетворюється на квазіживу істоту, яка узурпує самостійну життєтворчу роль індивіда».
Відповідно вирішується за комунізму й питання особистої моралі. «Оскільки розвиток особистості стає у державній політиці справою другорядною, державні рішення посідають місце особистої моральної відповідальності індивіда». Так само і Юнг вказує, що особистий етичний код кожного «заступається знанням, що дозволено, що заборонено, що приписано».
Тривалий стан залежності від держави, брак особистої ініціативи і широкої відповідальності фатально тяжіє сьогодні над усім українським суспільством. Вимоги «соціального захисту», «державного регулювання» в економічній та соціальній сферах суперечать засадам вільноринкової економіки, яких згаданий тип ментальності просто не здатен сприйняти. Економічну ініціативу виявляє лише невеликий сегмент суспільства, здебільшого молоді люди, а ще – мафія, котра, зародившись наприкінці брежнєвської доби, мала змогу виплекати автономність та індивідуалізм, діючи поза межами системи (користуючись або й не користуючись благословенням партапарату).
Останню частину доповіді я хотіла б присвятити сьогоднішнім постколоніальним політичним та економічним реаліям України. Ці реалії загалом не є чимось унікальним у даній частині світу. Тим більше – в країнах Африки, Азії і Латинської Америки, що вже здійснили або ще здійснюють перехід від стану колоній до стану самостійних держав. Література на цю тему доволі щедра. Я зупинюся лише на кількох прикладах, які видаються мені тут найбільш доречними. Один із них грунтовно досліджений згаданим вище Францом Феноном. Хоча більшість своїх студій він провів у Африці, інші постколоніальні суспільства не лишились поза його пильною увагою.
Фенон слушно зауважує, що після здобуття незалежності місцева буржуазія (а точніше – еліта), яка перед тим вірою й правдою слугувала колонізаторам, «приходить до влади і використовує всю свою енергію, щоб захопити позиції, залишені щойно чужинцями». При цьому вона різко змінює своє ставлення до колонізаторів і всіх, хто «ображає нашу національну гідність», апелюючи до мас і переконуючи їх, що лише вона, місцева буржуазія, є єдиним класом, здатним керувати молодою країною, – інакше-бо настане цілковитий хаос.
Програючи в компетентності, місцева еліта нерідко перевершує своїх колоніальних попередників у захланності. Пообіцявши узяти під «народний контроль» діяльність в країні іноземних компаній, вона безсоромно вивозить у закордонні банки свої законні і незаконні прибутки (межа між законним й незаконним у таких країнах доволі невиразна), тратить велетенські суми на автомобілі, дачі й подібні речі, словом, поводиться цілком як «недорозвинена буржуазія».
Дослідники постколоніалізму звертають увагу на те, що в більшості новопосталих незалежних держав лише невеликий прошарок місцевої еліти («буржуазії») – з її мережею «неформальних» зв’язків та підконтрольними їй тіньовими структурами – має доступ до матеріальних благ. Натомість середній клас (включно з інтелігенцією) та решта населення (робітники, селяни) залишаються в колоніальних злиднях.
«За такого режиму, – стверджує Фенон, – зростає монополізм і майнова нерівність. Багато хто має подвійні джерела прибутків і хизується цим. Привілеї множаться, корупція тріумфує, мораль – занепадає».
Корумпована, пов’язана клановими інтересами еліта, сформована в надрах старого політичного ладу, встановлює, як правило, тісні зв’язки з «тіньовим», кримінальним світом. Цей химерний альянс і неприхована корупція стають головним джерелом суспільної деморалізації, спричиняючи ерозію усіх цінностей і зростання злочинності, як організованої, так і стихійної.
«Національна буржуазія малорозвинених країн не цікавиться виробництвом, винахідництвом, будівництвом і взагалі працею; головна сфера її інтересів – посередницька діяльність, – пише Ф. Фенон. – Її основна мета – будь-що втриматися на поверхні, її внутрішнє покликання – державний рекет… І поки ця каста розпоряджається національним продуктом як своїм власним, набиваючи собі кишені так швидко і так прозаїчно, як тільки можна, країна дедалі глибше й глибше поринає у стагнацію… Національна економіка таких країн не перебудовується на новій основі… Жодних змін у маркетингу основних виробів не відбувається… В країні за всі роки незалежності так і не з’являється жодної нової галузі промисловості… Країна й надалі експортує головним чином сировину, в кращому разі – напівфабрикати».
А ось як виглядає, за Феноном, політичне керівництво постколоніальною країною: «Національна буржуазія дедалі більше повертається спиною до внутрішнього життя, до реалій свого недорозвиненого краю, скеровуючи погляд радше на колишню метрополію та на чужоземних капіталістів, які й розраховують на її (буржуазії) вдячну догідливість. Оскільки вона не ділиться з народом ані своїми прибутками, ані, тим більше, митними податками великих чужоземних компаній, то дуже скоро їй стає потрібен популярний лідер, який узяв би на себе подвійну роль – стабілізатора режиму й увічнювача її панівного становища… Лідер наводить порядок, умиротворяє народ, але неспроможний справді відкрити перед ним майбутнє чи вивести на шлях національної відбудови. Національна буржуазія перетягує на свій бік популярних, шанованих опозиціонерів із числа колишніх борців проти колоніального уряду, переконуючи їх у значущості їхньої місії для новоствореної нації. А ті, ставши складовою часткою еліти (не зовсім повноцінною часткою, щоправда) і допомігши їй легітимізуватися, тим самим нейтралізуються як потенційні противники режиму. Внаслідок отакого вербування та обеззброєння авторитетних лідерів опозиції народ іще більше розчаровується в дійсності. Як пише Фенон: «Селянина, що, як і раніше, випорпує з землі свій хліб насущний, чи безробітного, що ніяк не може знайти роботу, годі переконати, що, поза національними святами і прапорами, у їхньому житті справді зайшла якась зміна. Марнославна буржуазія, будучи при владі, тільки збільшує кількість святкувань; маси ж ілюзій не мають. Вони голодні… вони не хочуть такої національної держави, в якій їм немає місця, і втрачають до неї інтерес».
Усі ці цитати з Фенона не потребують жодних пояснень; додам лише, що це і є те замкнене коло, в якому опиняється населення країни після здобуття незалежності – коли на місці колишніх колоніальних утисків й експлуатації маємо нічим не кращі умови життя, що походять насамперед із колоніальної дійсності. Постколоніальна дійсність виявляється дуже важкою і болісною для більшості новостворених незалежних держав – усупереч сподіванням західних ідеалістів і мрійників. Жан-Поль Сартр у передмові до першого видання «The Wretched of the Earth» (1961) сказав: «Майте мужність прочитати цю книгу».
професор Оксана Грабович
Вперше надруковано в «Арці» №1, 1994. Переклад Миколи Рябчука
