На четвертому папському синоді в жовтні 1974 р. африканський єпископ Зоа заявив: «Ми прийшли ось тут, щоб визнати, що Вселенський Собор Ватиканський II не загинув. Ми прийшли заявити, що місцеві Церкви існують. Папа і його співробітники чули, що ми прибули до Риму не просити дозволів, але сказати, що не лише маємо право, але й обов’язок взяти ініціятиву, яку нам наша душпастирська місія! Ми визнаємо першенство папи-наслідника Петра і його деякі прерогативи для спільного добра…» Це сильний голос африканських Церков, це не реакція, але потреба й відповідальність за душі повіреного їм в Африці стада. Мимохіть напрошується пригадати історичну промову Патріярха Блаженнішого Отця Йосифа на авдієнції наших владик у Папи Павла VI 13 грудня 1976 р. Мусимо дати вияснення, що роз’яснить причину твердої мови нашого Патріярха на згаданій авдієнції у Папи. Ото ж Глава Помісної Української Церкви Блаженніший Отець Йосиф запросив українських владик на свято св. муч. Климентія Папи, якого ім’я носить Український Католицький Університет і водночас на святкування 60 ліття свойого священства. На передодні Патріярха Йосифа прибуття до Риму, або коли він був в Римі, римська курія вислала нашим владикам т. зв. ноту, долучену до супровідного листа ч. 388/69 від 4-го грудня 1976 р.
За своїм змістом ця нота негідна християнської інституції, повна інсинуацій, неправди та зневаг Помісної УКЦеркви, Її Глави та українських владик! У цій ноті немає ні крихітки євангельської, християнської любови, а має вона всі віджилі нотки римського куріяльного абсолютизму, а своїм стилем вона нагадує «документи» авторитарних режимів! А найважливіше, що це документ морального терору, яким застрашується Ієрархію Помісної Української Церкви. Доволі навести тільки деякі «перлини» з цієї ноти, як заборону нашим владикам навіть обмірковувати церковні та пастирські проблеми нашої Церкви, заперечується виконування пастирських обов’язків, покликаючись на «судовластя» і канони незгідні вже з постановами Декрету про Східні Католицькі Церкви. Оця нота відбирає нашій Церкві історичне та канонічне її ім’я, називаючи її «українська католицька спільнота». Ні, просто не хочеться вірити, що це Апостольська Столиця так трактує нашу Церкву Мученицю, яка є окрасою цілої Вселенської Церкви. Тому миряни не визнають цю ноту, якою куріяльна адміністрація зводить наших владик до звичайних адміністраторів вірних якогось обряду. Наші владики зразу повинні були гідно запротестувати проти цього «документу». Нажаль, не було об’єднаної реакції на певного рода сваволю ватиканської курії! А наслідком роз’єднання являється «падіння» Кир Гавриїла Букатка і його помічників! Правда, гідну відповідь дав Папі Павлові VI Блаженніший Йосиф.
Одначе, повернімо до промови Блаженнішого Патріярха Отця Йосифа з дня 13 грудня 1976 р. Вона починається таким ствердженням: «Ваша Святосте, до Вас, як наслідника св. Ап. Петра, Глави нашої єдиної святої і апостольської Церкви, приходимо ми: Пастирі повіреного нам українського стада на чолі і під проводом нашого ісповідника віри і згідно з постановами Ватиканського Собору Главою і батьком цього стада, яке на основі канонічних принципів Сх. Церкви, її віками освячених традицій, що були призначені Всел. Христовою Церквою і Римським Апост. Престолом, а останньо торжественно потверджені рішенням і документами Вселенського Собору Ватиканського II творить Помісну Церкву у Вселенській Церкві!» Дальше їх Блаженство пригадує, що «наше християнство сягає апостольських часів, що мощами святого мученика Климентія папи благословлено нововибраного Київського Митрополита-Главу нашої Церкви… Ми є пастирі цієї Церкви, яка, як «Київська Метрополія і всієї Руси» відома в історичних документах і в актах Римської Апост. Столиці аж до найновіших часів, як «Руська Церква», чим засвідчувано, що ця Метрополія є Помісною Церквою.» Продовжуючи свою промову, Блаженніший Отець Йосиф пригадав Папі Павлові VI, що наша Церква, — це Церква Мучеників й Ісповідників, що вона видала сотні тисяч Мучеників і Ісповідників за вірність Христові і вірність Петровій Столиці. «Ми, Пастирі нашої Церкви зібрались тут у Римі, що б віддати шану і поклін Главі і Батькові нашої Церкви, Ісповідникові віри з нагоди Його 60 ліття служіння цілій Церкві». Мусимо пригадати найбільш драматичний уступ з цієї промови, а саме: «Силою умов знайшлися вірні нашого стада у всіх країнах різних континентів. Наша журба за душі тих наших вірних. Мусимо підкреслити, що якраз через нереспектування всього того, до чого закликає Ватиканський Собор, заіснувала небезпека, заіснували сумніви щодо справедливости і любови, якої сторожем була і зобов’язана бути Христова Церква. Ми додамо: (Апостольська Столиця, прим, редактора).
І те, що нас найбільше болить, що там на території Києво-Галицької Метрополії присуджено нашу Церкву на смерть, а тут в різних країнах, де наші вірні врятувались перед неволею, щоб зберегти свою віру, цю віру підважується, а нашу традицію і спадщину, присуджується на повільний заник. Ми, Пастирі, хочемо сповнити наші пастирські обов’язки, ми не хочемо бути глухі на голоси з тюрем, заслань і таборів смерти… Ми, Пастирі тої самої Церкви і брати по крові тих страдників не можемо мовчати! Ми у цих страшних часах бажаємо рятувати нашу Церкву, рятувати людські душі, обороняючи наше стадо перед вовками, які часто зодягаються в овечі шкури. Ми хочемо бути добрими пастирями свойого стада, а не наємниками, бо прикладами для нас є наші попередники-святці й ісповідники, між якими в новіших часах відомі Слуга Божий Митрп. Андрея і вся наша ієрархія!» Оці терпкі слова правди сказані до очей папи!
Якаж бо була реакція Ватикану на цей тривожний голос їх Блаженства зі сторони Папи Павла VI Ось вона: на закінчення своєї промови Отець Йосиф просив папу потішити своїм посланням з нагоди Різдва Христового вірних Української Катакомбної Церкви за залізною заслоною і Папа Павло VI у свойому Різдвяному зверненні у грудні 1976 р. говорив до всіх інших народів на різних мовах, але до страдників за віру Христову в Україні… Папа не промовив ні слова!!! Так відповідальність за цілість Христової Церкви є велика, але вона ніколи не противилася, а тимбільше тепер не противиться східній концепції про Східні Помісні Церкви. Помісність Церков це «частина цілости», як навчає східна еклєзіологія (наука про Церкву). А по Ватиканськім Соборі II Помісність це вимога часу в післанництві Христової Церкви! Східні куріяльні чинники повинні знати, що Помісні Церкви, в тому й Українська, це різні члени одного великого організму, як учив апостол народів. Ото ж і патріярхат — як структуральне завершення нашої Помісної Церкви не віддалить нас від Апостольського Престола св. Петра, а навпаки. Маріонітський патріярх Леуші сказав був, що саме патріярхат його Церкви держить вірних у злуці з Престолом св. Петра! Ці ствердження стосуються великою мірою до тих наших владик, які свої «удільні князівства» прикривають, чи пак виправдують «послухом» Папі чи «легалізмом».
Українська Католицька Церква є повноправною помісною Церквою з апостольської установи. На протязі історії вона виступала, як це чітко повище з’ясував Блаженніший Отець Йосиф, як Помісна Церква, користувалась помісними правами, окремим церковним правом, (Кормча Книга), Руська Правда, а що найважніше її визнавали Вселенські Собори, папи римські, патріярхи, а Берестейську Унію Київська Метрополія заключила з Апостольським Престолом св. Петра, як з рівним партнером. Підпис Папи Климента VIII під актами Берестейської Унії досі не анульований. Так само підпис Папи Павла VI під Декретом про Сх. Церкви все ще не відкликаний! Чомуж тоді римська курія, а зокрема Східня Конґреґація не визнає Помісности нашої Церкви? Тут доходимо до трагічної проблеми. Важливе й то дуже важливе, щоб у першу чергу визнавали святі права нашої Церкви всі наші владики й монаші чини! Це передумова нашого успіху, себто єдність духа і чину всіх наших владик! Пригадаймо, що в добі папоцезаризму Римська Церква майже повністю знехтувала права Східніх Церков. Відомо, що від того часу, аж до Ватиканського Собору II нововибраних патріярхів мусіла затвердити Апостольська Столиця. Щойно після проголошення Декрету 21 листопада 1964 р. і його введення у життя патріярхами та нашим Блаженнішим Отцем Йосифом, справа зовсім докорінно змінилась. Маріоніти вибрали нового патріярха, а користуючись давним правом, тільки повідомили Папу Павла VI, про вибір, прохаючи про молитовну єдність! Папа прийняв це повідомлення з подякою і запевненням своїх молитов!
Не можна поминути мовчанкою справи спору Мелхітського Патріярха Гакіма V з римською курією щодо найменування архиєпископа для вірних мелхітської Церкви в Дітройті ЗСА, в 1968 р. після смерти єп. Юсипа Неймі. Римська курія обстоювала право найменування нового єпископа для мелхітів східнього обряду в ЗСА за Папою Павлом VI, а патріярх Гакім V доказав, що на основі традиційного права та Декрету про Східні Церкви, патріярхи та Верховні Архиєпископи, патріярхорівні, мають не тільки територіяльну судовласть, але й персональну, себто всюди там, де живуть вірні їхнього обряду. Патріярх Гакім V виграв однорічний спір з курією (Ватикану, доводячи, що в Церкві не слід інтерпретувати територію в географічному розумінні, але в обрядовому! Як доходило до кульмінаційного вершку спору, то патріярх Гакім заявив, що «він вийде з Римської Церкви, якщо папа найменує єпископа для його Церкви в ЗСА.» — Що в тому спорі гідне уваги для наших владик? Це те, що за патріярхом Гакімом стояли об’єднано всі мелхітські владики, священики та миряни! Провідник американських мелхітів арх. Ілія Б. Скафф, заявив у свойому посланні, що американська Мелхітська Церква залишається вірною мелхітському патріярхові Максимові V Гакімові, Святішому Синодові й Папі Павлові VI. Слід відмітити, що мелхітів у ЗСА є ледви 55.000, а всіх вірних мелхітського патріярхату є тільки поверх одного мільйона. Насувається питання: коли наші всі владики поступлять так, як мелхіти відносно політики Східної Конґреґації?
А з цього висновок: якщо б усі наші владики без жадних виломів піддержали акцію Блаженнішого Отця Йосифа, то ми вже мали б патріярхат! Нашу національну солідарність, так дуже потрібну й побажану в сучасне время люте, може скріпити тільки єдність наших владик! Невже ж справді важко помітити до чого воно іде? Зліквідована пряшівська єпархія, нашу Церкву в Бразилії підпорядковано римокатолицькій митрополії у Куритибі, в Польщі нашою Церквою рядить кард. Вишинський, а найновіший «документ» Кир. Гавриїла Букатка про вихід з нашої Помісної Української Церкви, та вкінці стан нашої Церкви у Великій Британії, проречисто говорить про те, яке майбутнє нашої Церкви, якщо наші владики не об’єднаються біля ідей Блаженнішого Отця Йосифа, а зокрема для закріплення і утвердження Помісної нашої Церкви, яка все ще скапує кров’ю мучеників, а якою торгують на лінії Москва-Ватикан!
У празник Пресвятої Богородиці в 1968 р. Блаженніший Отець Йосиф писав нашим владикам: «з проголошенням Соборових рішень про Сх. Церкви ми перейшли на патріархальний устрій. Всі владики без виїмку підписали спільне послання в справі переведення у життя постанов II Ватиканського Собору. Це обов’язує всіх і ніхто не має права виломлюватись і руйнувати єдність нашої Церкви. Папа Пій Х сказав до Слуги Божого митрополита Андрія: «Утере юре тур»,— користуйся своїм правом»!! Правний стан нашої Церкви спирається нині на Соборовому Декреті про Східні Церкви і на правах заґарантованих нашій Церкві римськими Архиєреями при заключуванні Берестейської Унії. Наші права і привілеї є саме ті, що мали силу в час єдности Сходу і Заходу. І саме це є нормою права, а не пізніші нововведення і порушування давних прав. Слуга Божий митроп. Андрей Шептицький скликав на Синод українських єпископів європейських, американських і югославських і всіх інших, і проводив ними. Під нинішню хвилю найважливіша справа, це єдність Української Католицької Церкви, а не розбиття і розчленування її на дрібні частини. Треба сказати, що патріярші права можуть належати тільки митрополичому престолові Київ-Галич, який впродовж століть підкреслював свою автономність і тому на знак патріярших прав несено завжди перед Києво-Галицьким Митрополитом двораменний хрест! Нині наша єдність є поважно загрожена. Від найвищих духовних римських провідників можна почути упокоряючі докори, що «українцям в церковних справах не можна помогти, бо вони розсварені між собою… Вірні згіршені та невдоволені й домагаються єдности.»
Сьогодні виразно видно, який застрашаючий вид представляє нині наша Церква. Мабуть такої руїни не було за монгольських часів і більшовицького погрому. Вина і відповідальність спаде на єпископів і то вина, і відповідальність перед Богом і історією та перед усім світом! Бо на кого спадає кров цієї нещасної Церкви в її смертельних судорогах? Дорогі Владики! В кожній катастрофі мусить бути рятунок, навіть у безвихідному положенні треба шукати виходу. Найперше, тільки залізна, духова, моральна, структуральна і дієва єдність усієї нашої Церкви на всіх континентах землі може спасти Її від загину. Всякі виломи в основних справах Церкви треба вважати нищівними і тому недопускальними. Ніхто не зробить за нас роботи і ніхто не буде цікавитися нашими скаргами та жалями. Чому ми, східні владики, маємо класти собі колоди під ноги? Маємо в Бога надію, що Господь нам поможе, бо всі наші вірні і безліч вірних усієї Католицької Церкви моляться за нашу Мовчазну Церкву. Пресвятая Богородице, спаси нас. «Оце послання їх Блаженства зперед 10-ти років до наших Владик дуже актуальне під сучасну пору. Стоїть отже драматичне питання: чи всі наші владики підтримають свойого Патріярха Отця Йосифа? Адже ж вони бачать, що папа Римський не може визнати проти волі Москви патріярхату нашої Церкви! Вони добре знають, що митрополитів Клима Смолятича та Іларіона вибрав Синод Київської Церкви навіть проти волі Візантії. І те, що сталося в Базиліці св. Петра в Римі в липні 1975 р. було конечним виявленням звичаєвої традиції, бо засада голосить: «звичай творить право»! І ця традиція є оправдана і акцептована чужими церковними достойниками. А якже ж бути нашим Владикам? Який буде присуд історії? Це залежить від їхнього рішення!
