Більшість претензій, які звучать сьогодні в українському публічному просторі, адресовані переважно абстрактній та узагальненій владі. Така позиція пересічного українця є цілком закономірним продовженням радянського патерналізму, що сформувався у межах системи, яка робила горизонтальну взаємодію безглуздою, бо всі функції та інструменти з організації повсякденного життя зосереджувала в своїх руках держава. Однак засвоєння формальних процедур та практик демократії сформували нові координати буття, в яких затребуваними є саме горизонтальні контакти. Тож маємо своєрідний перехідний стан, коли в свідомості та діях людей перемішуються, по суті, несумісні речі – прагнення ринкової економіки, активної громадянської позиції, але в поєднанні з очікуваннями значної державної опіки.
То що за цих умов означає бути народом своєї країни? Така постановка питання є надзвичайно продуктивною, бо має потенціал для єднання українського суспільства. Народом країни є всі без винятку – і представники влади, і пересічні громадяни. За умови кризи та зовнішньої агресії ми б мали діяти спільними зусиллями, злагоджено та заради збереження власної незалежності. Але щось в цій системі дає збій…
З 1990-их років, після серії революцій – від Революції на граніті до Революції Гідності 2014 року – ми все ще перебуваємо в стані невирішеності системних соціальних проблем. Сучасне українське суспільство розглядається в концептах «піщаного годинника» та «системи обмеженого доступу». Певною мірою ці концепти змістовно перетинаються між собою, маючи добрий потенціал для пояснення українських реалій. Спостерігаємо поділ суспільства на дві асиметричні частини, з яких одна, менша, охоплює діяльність держави та великого бізнесу, а друга, більша, включає в себе повсякденність пересічної людини, у тому числі й представників малого та середнього бізнесу. Останні хоч і є більш незалежною від держави групою, однак діють у просторі, який цією державою формується. Здебільшого ця «нижня» частина не має доступу до представників держави та ресурсів; регулюється не законами, а неписаними правилами, домовленостями, нормами і традиціями. Неформальні норми на цьому рівні мають ключове значення, натомість законів більшість населення практично не знає. Більшість людей відчувають значний дискомфорт з приводу свого становища в суспільстві, однак не потрактовують свою ситуацію як порушення прав людини через необізнаність та невіру в можливість захистити свої права. Там, де для міжнародних фундацій проблема порушення прав є очевидною, пересічні українці вдаються до практик нормалізації, переконуючи себе, що численні випадки порушень є випадковими та одиничними ситуаціями, навіть якщо їх джерелом є представники державних установ або за ними стоять системні, по суті, явища та процеси.
Ці дві півсфери українського суспільства майже не контактують між собою. Від одного з наших респондентів, учасників досліджень, ми почули блискучий образ, що характеризує такий стан: «ми живемо в режимі безконтактного співіснування з державою». Однак за наявності формальних процедур демократії виникає один із приводів для зустрічі між представниками цих півсфер – вибори. Саме цей час і стає ще одним соціальним випробуванням для України.
Ми рухаємося до наступних виборів в Україні, які так само можуть супроводжуватися соціальними потрясіннями. Останні перетворилися на одну з технологій українського політичного процесу, а невдоволене ситуацією населення легко рекрутується для подібних акцій. За умов суттєвого погіршання зовнішньополітичної ситуації для України, а також в умовах прямої російської агресії загроза українській незалежності, на жаль, видається доволі реальною. Відтак ключовою проблемою стає проблема солідарності, що формується на основі спільних цінностей, серед яких збереження незалежності повинне займати ключову позицію. За таких умов ідеться, по суті, про «катастрофічну» солідарність, однак іншої в розірваному інформаційними війнами суспільстві в нас наразі немає.
Що в даному контексті є проблемами/викликами для українського суспільства? Готуючись до цього виступу, я пригадала хорошу соціальну рекламу початку 2000-их, покликану мобілізувати суспільство для вирішення демографічних проблем («Україні не вистачає нобелевських лауреатів. Кохаймося! » або «Україні не вистачає космонавтів» тощо). В стилі цієї реклами я замислилася: а кого сьогодні бракує Україні?
Як на мене, країні бракує «шахістів» – людей, здатних прораховувати свої дії на кілька кроків уперед. Починаючи з кризових 1990-их у суспільстві закріпилися та зберігають домінувальний стан стратегії бідності та виживання, горизонт бачення майбутнього яких обмежується ранком наступного дня. Бідність стає спадковою, а соціальні ліфти недоступними. Життя людини перетворюється на один стандартний сірий день, який без кінця повторюється. Людина втрачає відчуття минулого, бо минуле – це спогади про яскраві події нашого життя. Не має вона й відчуття майбутнього, бо не бачить перспективи і втрачає навички думання про своє життя на тривалі відтинки часу, не будує стратегій майбутнього. Відповідно це паралізує людину, замикає її на монотонному повсякденні, призводить до знецінення життя та зрештою стає підґрунтям для радикалізації дій хронічно невдоволених людей у своїх спробах подолати неприємну дійсність.
Далі – нам бракує «реалістів», здатних розширювати горизонти власного бачення. Ключовою складовою новітніх гібридних війн є війни інформаційні, які зайняли весь простір засобів масової інформації та комунікації. При значному впливі на суспільну свідомість вони стають зручним знаряддям управління емоціями та думками значних груп людей. У соціології є таке поняття, як «масовидна аудиторія», тобто люди, котрі не пов’язані між собою якимись соціально-демографічними параметрами. Єдиною підставою для їхньої спільності є те, що вони в певний час подивилися певне інформаційне повідомлення. Однак за умов поляризації думок, нагнітання негативної ситуації в суспільстві важливим стає й механізм сприйняття повідомлення. Аналіз глибинних інтерв’ю із безпосередніми учасниками подій у Криму та на сході України дозволив нам відстежити процес «капсулювання аудиторій». Люди, маючи необмежений доступ до інформації (наприклад, через інтернет), не утруднюють себе ознайомленням з іншою позицією чи точкою зору. З перших рядків людина ідентифікує текст як «свій» і тоді читає його, а ті матеріали, що не збігаються з її світобаченням, відкидає. Соціальні мережі значною мірою підсилюють цей ефект, дозволяючи людині створювати комфортні кола спілкування, в яких інша думка є лише віддзеркаленням власної. В такий спосіб у людей виникає ілюзія того, що їхня позиція чи думки поділяються суспільством. І врешті-решт великою несподіванкою для людини стає те, що її підтримують декілька тисяч, а мільйони думають геть інакше. Неусвідомлення цих механізмів впливу сучасних засобів інформації та комунікації призводить до закривання невеликих груп людей у власних «акваріумах» зі спотвореним баченням дійсності. За таких умов постає нова складна проблема – де шукати нові солідарності, як побудувати комунікацію між цими «капсульованими аудиторіями», які, по суті, вже говорять різними мовами. Це складна робота, що змушує читати неприємні тексти, занурюватися в іншу реальність та шукати підґрунтя для спільних дій.
Країні не вистачає моральних авторитетів та експертів. Ця проблема, як і попередні, є багатошаровою. З одного боку, в країні відбулася нівеляція експертного знання через політичну заангажованість низки експертів, використання їхнього авторитету для маніпулювання свідомістю. Є проблема й у самому експертному знанні. Статус експерта примушує займати публічну позицію та висловлювати свої думки часто в питаннях значно ширших за власну спеціалізацію. Це стає значним викликом для самого експерта – коли і як відмовитися від коментаря, що виходить за межі спеціалізації, і не втратити при цьому статусу експерта.
Існує й проблема зі співвідношенням «діагнозів» та «рецептів». Маємо чимало влучних діагнозів поточної ситуації в українському суспільстві, однак нам і далі бракує рецептів, добрих policy paper, що мають чітку адресацію до державних чи громадських структур, які є агентами змін, реально можуть вплинути на ситуацію, але потребують доброго експертного знання.
Однак є й другий бік цієї проблеми – нігілістично налаштоване українське суспільство, яке через тотальний брак довіри та постійні хитання від «зради» до «перемоги» вже не здатне сприймати експертне знання в цілому. Брак довіри, масові суспільні страхи знаходять своє втілення у інтернет-битвах, підсилюваних «кібербійцями на зарплаті». Результатом цих битв стають практики таврування, публічних образ, що множаться в геометричній прогресії завдяки засобам інформації та комунікації і вже подекуди переростають у фізичні дії. Все це чинить значний психологічний тиск на експерта, формує практики «ухідництва», самоцензури, відмови від продукування знання, поширення еміграційних настроїв.
І ще одне: нам не вистачає «кваліфікованого громадянина». В результаті домінування стратегій виживання, формування спадкової бідності, а відтак обмеженого доступу до якісної освіти, тривалої руйнації освітньої системи в цілому призвели до вражаючого рівня неосвіченості населення, а поширення практик комунікації в соціальних мережах зробили це невігластво видимим і активним.
Повертаючись до наголосу, який я зробила на початку виступу, скажу: нам у першу чергу треба шукати шляхів повернення солідарності в розірване українське суспільство. Це дуже складно в нинішніх умовах, але часто великі соціальні проекти починали без віри в успіх, з маленьких паростків, із окремих людей, які виглядали вар’ятами крізь призму уявлень про соціальну норму. Пам’ятаймо про те, що в Україні створені формальні інститути демократії, однак без кваліфікованих громадян, які знають і поважають закони, реальною демократія не стає! Годі шукати винних, усе починається із кожного з нас!
Оксана Міхеєва, доктор історичних наук, Професор кафедри соціології УКУ
