В часі Великодня цього року відвідав Львів на запрошення інж. Олег-Володимир Іванусів з Торонто, автор книги «Церква в руїні». Возив виставку фотокартин, оригінальних світлин церков з Лемківщини в більших розмірах та перевіз до Львова аерофлотом 600 книжок «Церква в руїні».
Виставка фотокартин відбулася в залях Львівського музею етнографії та художнього промислу.
Про цю виставку точно, широко і дуже прихильно інформує Микола Петренко в органі Львівської Обласної комсомольської організації «Молода Галичина» від 2 травня 1990 p., ч. 53.
Виставку відкрито в часі великодніх свят, і громадянство Львова прийняло її надзвичайно прихильно. Музейні залі були переповнені глядачами — особливо вигнанцями з Надсяння — Лемківщини, які прийшли оглянути церкви своїх сіл та пригадати жорстокі й нелюдяні часи їх виселення з прадідівської землі.
Автор — канадський українець, кілька років, наповнених труднощами, перешкодами і заборонами, збирав матеріяли до цієї виставки і до великої книги «Церква в руїні», що вийшла у світ завдяки релігійному товариству св. Софії в Канаді. Працю завершено перед ювілеєм хрещення Руси-України.
Автора книжки інж. Олега-Володимира Іванусева, гостя з-за океану, щиро вітали присутні, лунали співи, великодні віншування, похвальні промови й велика вдячність за зібрання і збереження так дорогих їх серцю пам’яток.
Дальше автор допису в органі «Молода Галичина» уболіває над трагедією Української Греко-католицької Церкви на Лемківщині, яка після Другої світової війни зазнала такої руїни і знищення. Подає зібрані дані, які є дуже промовисті й невеселі. В 1939 році на терені Перемишльської єпархії було 689 церков, на сьогодні зруйновано 346 і їх вже не можна відновити, 245 церков перебрали поляки й перетворили на свої костьоли, 61 церкву уживається в господарських цілях, 28 перебрали православні й лише 10 церков збережені як пам’ятки української архітектури.
«Ось такі наші здобутки в боротьбі з релігійним мракобіссям, при впровадженні нового майбутнього ладу, ось так ми гнали людей батогами в рай…».
Така доля стрінула людей і Церкву на східніх теренах Польщі, де до кінця минулої війни не менше, як півтора тисячоліття проживали сини й дочки життєдайних віток українського роду лемки і бойки. Саме їх у цей період нелюдяно і насильно виселено з історичних батьківських місць, більшість в Україну, меншість на західні терени, придбані Польщею від розгромленої Німеччини.
«Експонати виставки нагадують, — пише Микола Петренко, — що під час цього свавільного переселення статистика розгубила тисячі й тисячі людей». Польські джерела стверджують, що в Україну було переселено сімсот тисяч осіб, радянські ж, що менше як п’ятсот тисяч, польські джерела визначали спершу, що на теренах Польщі залишилося 362 тисячі осіб українців, тепер же ледве нараховують 180 тисяч осіб.
Ось так наші поневолювачі фальшують статистику українського населення.
Дальше автор широко описує руйнування і палення сіл, грабування господарств, називає помордованих священиків, подає, в яких селах замордовано селян, жінок і дітей, та їх кількість.
Згадує й про те, що немало вигнанців повертаються із Заходу на рідні землі і якусь частину церков буде реставровано, але бракує коштів. Як от при реконструкції великого храму в древньому Ярославі. Уже проведені роботи засвідчують, що це буде знову прекрасна будівля. «А от коштів бракує… У Львові вони збираються…. здано вже немало… має бути більше… якщо ми віримо в наше духове воскресіння, ладні працювати для нього».
