За тисяча ось-ось літ непорівняльної у світі історії нашої Церкви та історії українського, воістину Божого Люду, ми ще не спромоглися не то що на референційного довідника, але й сякого-такого достовірного підручника цієї ж історії. Наші історіографи уявляють собою вавилонську вежу, у якій вони один одного заглушують, щоб репетувати свої передрішенства і орієнтації, а фактами так маніпулювати, або їм невигідних так обходити, ніби тих фактів взагалі не було, зате ж їх таки власні наставлення і їхні гіпотези робити притаманно-автентичними для доби, яку б вони мали відтворювати.
У висліді ми не маємо і приблизної відповіді на такі питання:
1. Коли почались сліди християнства на українських споконвічних землях?
2. Чи апостольське походження українського християнства тільки легенда?
3. Чи всякі початки християнства так, як це прийнято в історіях майже всіх християнських народів, можна ототожнювати з українським всенароднім і вже з даного часу, скажімо з 988 p., безперервно десять віків живущим християнством?
4. Якщо дата 988 вихідна для всіх наших великих, менших і найменших істориків, то що вона визначає?
5. Звідкіля прийшло до нас остаточно християнство?
6. Коли наше християнство прийшло з Візантії, то в якій мірі воно передавало дух, характер і обличчя та й клало печать цієї ж Візантії у нашій Церкві?
7. Які видимі сліди цієї Візантії були помітні в перших хоч би сторіччях нашого християнства на нашій Церкві?
8. Звідкіля взялась наша тодішня церковно-слов’янська мова у нашій Церкві, коли Візантія користувалася виключно грецькою мовою?
9. Які наші богослужбові книги або й документи стверджують, що наша Церква колинебудь користувалася грецькими текстами?
10. Хто авторизував і уканонічнював нашу рідну богослужбову мову, коли Візантія завжди настоювала, що тільки три мови (грецька, латинська і гебрейська) священні мови у Церкві, а всі інші недопускальні у церковному користуванні?
11. Чи це не парадокс, що кожне відхилення від обряду і візантійських канонів чи рубрик, уважалося непрощенним порушенням благочестя, а наша Церква вже на початках свого існування встигла витворити свій власний Український обряд?
12. Якщо йдеться про Візантію, то як це сталося, що ні одна з її десятків єресей не перекинулась в Україну і жодна з них не занечистила нашої віри?
13. А роздор, що розбив Христову Церкву, чому він не перекинувся на нашу Церкву, а, навпаки, невтралізувався не деінде, а таки на наших землях?
14. Яке первісне значення мали слова: «православний» і «православ’я» у поточному користуванні нашої Церкви?
15. Чи можна ці поняття підтягати під той зміст, що його православ’я набуло щойно в 15 сторіччі на московських уже землях?
16. Коли Україна була вже «світлом для світу», то де тоді була та Московія, що раптом і знічев’я висунула свої претенсії до «третього Риму»?
17. Чи з факту, що християнська Україна горіла апостольським духом і навертала сумежніх поган до Христової віри, можна робити аж такі висновки, що її напівнавернені пасинки стали вже тим самим спадкоємцями, ба, єдиними речниками і «просвітителями» Христової віри — не деінде, а таки на українському материку?
18. Чи московська церква була колинебудь у правдивому значенні слова Церквою?
19. Які конкретні факти за цим промовляють?
20. «Откуда єсть пошло» українське православ’я (у сучасному розумінні слова)?
21. Чи православ’я, яке дехто з наших авторитетних людей називав або називає «нашою предківською вірою», не є фактично той московський винахід і та московська блекота, що затруювали здоровий український організм і гнали, очманілих ними, брата на брата, щоб їх навіки розірвати і навіки їх зробити непримиренними ворогами?
22. В ім’я чого це було і є ? Чи не в ім’я того, щоб ледь-ледь зхристиянізований пасинок, який назвав себе старшим братом, імператорував над правовірним українським християнином своєю вже азіятською натурою, своїм розгнузданим норовом і стилем?
23. Чи Унія, отой камінь «предкновенія», була «зрадою прадідної віри», а чи пряма консеквенція самої сутности нашої Церкви?
24. Хто вів, властиво, всю пропаганду проти Унії, хто керував безконечними погромами і хто впродовж 300 років відновляв усе наново бестіяльські масакри українських християн усіма засобами, як своєю солдатнею, так і наставленням для цього пекельного діла таки кровних братів на братів, що їх, до речі, ніщо у вірі не різнило і по сьогоднішній день не різнить?
25. Чому протилежна сторона називала себе «православною церквою», коли вся суть тієї церкви була в цареслав’ї і рабському служінні окаянним царським примхам?
26. Що властиво зискувала Українська Церква на своїй деградації до підпорядкування себе казьонній царській церкві?
27. Де виключно політика керувала і була остаточною ціллю — у випадку унії, чи у випадку православ’я?
Що говорить той факт, що, не зважаючи на всі нескінченні словесні й криваві полеміки, Українська Церква по обох боках кордону зберегла ту саму віру і донесла її незмінною аж до сьогоднішнього дня?
Цей малий витяг самих тільки основних питань. А скільки ж то інших, очевидно, ще чомусь-то не розв’язаних, ба, і не ставлених, роїться на самій таки основі буремно і одчайдушно пройденої історії нашої Церкви. Живуча все ж таки дивним дивом на повну свою силу і усього свого духа, Українська Церква повинна б сколихнути і заставити наших істориків, особливо у це ювілейне тисячоліття, відповісти нам авторитетно і вже хоч раз об’єктивно на всі ці питання. І врятувати тим самим престиж українського науковця і українського Ймення. За нас ніхто не відповість, а коли такі знайдуться, то не буде це інакше, як досі було. «України — скажуть вони — «нєт, нє било і нє будєт»… і, самозрозуміло, «Української Церкви теж не було, нема і бути не може», а «била і єсть єдіно русская православная церковь».
