Маємо, очевидно, на увазі віру, як моральну і релігійну чесноту, отже: одну з тих християнських подружок, яким на ім’я: першій — Віра, другій — Надія, а третій — Любов.
Це окреслення «чеснота» вимальовує в нашому уявленні особливий подвиг і незвичайне людське зусилля. Насправді ж це щось таке зовсім звичайне для людини, як її життя, життьові наснаги, людські здібності і людське сумління. Все це від Бога і предобрий Бог не залишає ні одної людини без цих, так необхідних для нормального життя цієї людини, атрибутів. Очевидно, як і всі Божі дарування, так і віру може людина зловжити і надужити, а то й усмертити.
Для ще більшого нашого розгублення віру називаємо надприродною чеснотою. Вона надприродна тільки тому, що стосується надприродних речей, незбагнених для людини, і ще тому, що ця віра пов’язана з цілим рядом істин, що мусіли бути об’явлені Богом цій же людині. Але ж ця чеснота наскрізь природня, якщо йдеться про сприймання цією людиною цих Божих істин. І для цього не треба людині аж надзвичайного зусилля. Власне цікаво, яка безмежна доброта і справедливість зі сторони Бога, коли й найбільший геній не може повеличатися більшим розумінням цих Божих істин і більшою вірою від, здавалось би, найбільш упослідженого у людському житті. Можливо навіть, що якраз цей «найменший» виявляє ідеал християнської віри, а не цей всіма визнаний геній.
Звичайно не вдоволяємося самим іменником «віра» і добавляємо ще «глибока», а в нашій уяві з’являється тоді обов’язково морська глибина. Тим часом цим епітетом «глибока» хочемо тільки виразити справжню, істинно-християнську віру у протиставність плиткій і поверховній вірі. А для цього не треба зовсім океану. Треба тільки цю віру, воістину, мати, або, коли вже брати до уваги поверховну віру, тоді не мати її взагалі.
Нормальним предметом віри є об’явлені Богом істини. До деяких із цих істин, абсолютно говорячи, може дійти високорозвинений і ідеально наставлений людський розум. Загал же людей був би завжди позбавлений ясности та певности цих істин, як би не Божа ласкавість подати цим людям ці істини до їхньої свідомости. Але ж по найбільшій часті всі інші Божі істини, як і абсолютно певні вони не є, бо ж їх нам, людям сам Бог об’явив, — ніколи, ніяк і ніякому людському умові не будуть можливі для розуміння їх. Бо ці істини переходять всі спроможності людини, як такої, і не допоможе тут і збірне зусилля усіх найкращих мозків усіх часів. Навіть такий удуховлений людський комп’ютор безсильний! Це тому, що ці істини належать до зовсім іншого світу, як наш, і зовсім іншої дійсности, як та, у якій і якою живе людина. А всетаки з Божої Премудрості ці істини об’явлені людині для особливої цілі. Можливо тому, щоб нас, людей, ще за цього нашого земського життя приготовити до тієї вічної дійсности, яка перед нами.
І Церква, що її встановив для всіх людей предобрий Бог, зібрала дбайливо всі ці об’явлені істини та обрамувала їх і забронзувала у свої доґми. Доґма отже, — це не щось на сім замків закрите та й доґма — це не заборонений овоч на дереві життя. Доґма — це найточніше переказане СЛОВО БОЖЕ для збереження його в тій самій формі, як воно вийшло з уст Господніх. Ця доґма має отворити наші очі на істину, ніким з людей незбагнену, і пов’язати Боже слово у повну структуру нашої віри в тій іменно цілі, щоб навіть ті істини, щодо яких наш розум зовсім неспроможен, ми обняли у всій нам об’явленій повноті, коли вже — не з нашої вини — у ПОВНОМУ їх розумінні.
