Моє знайомство з Олександрою Куницькою датується від другої половини шестидесятих років, на форумі Українського Патріярхального Т-ва в Нью-Йорку, що його членом вона була від початку заснування. Перед тим я знав Олександру Куницьку з видження, яка для мене була «жінкою в чорному», бо вона в моїй пам’яті залишилась завжди вдягнена в чорному. Я її зустрічав на сьомій вулиці, поспішаючи до праці, а вона поверталась з ранішньої Служби Божої. Тоді ми не були ще знайомі.
З моїх спостережень я був переконаний, що вона належить до богомільних побожних жінок. Згодом я переконався, що в цьому не помилявся.
Коли після вісімнадцятилітнього заслання Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий появився на волі у Римі і на другій сесії Вселенського Собору Ватиканського II висунув ідею піднесення нашої Помісної УКЦеркви до гідности патріярхату, в зв’язку з тим утворився зорганізований мирянський рух, який піддержував цю святу ідею.
Олександра Куницька, не вагаючись, стала його одним з перших активних членів. Тут я мав нагоду ближче познайомитись і пізнати «жінку в чорному».
Олександра Куницька була жінкою делікатної будови, з приємними й інтелігентними рисами обличчя, впорядкована, здисциплінована і ніжно чутлива. Я відчув її глибоку настанову: безперебійно й щиро працювати для своєї Української Католицької Церкви, української громади і в загальному для добра українського народу. Можна ствердити, що вона була справді дійсною українською патріоткою у повному розумінні цього слова. У нашій щирій співпраці мені вдалось ближче запізнатись із її минулим і сучасним життям. Ці відомості від неї я одержував не так просто, але завжди при якійсь нагоді, мозаїчними уривками — розповідями, з яких я собі утворив цілісний образ. Про це скажу нижче.
І так на схилі 1985 року, 23 грудня, в одному з Нью-Йоркських шпиталів відійшла у Божу Вічність давно мені знайома «жінка в чорному» — Олександра Куницька. Після короткої недуги й паралічу Олександра перенеслась у Божі засвіти.
Покійна Олександра Куницька з дому Куць, на своєму 85-літньому нелегкому життєвому шляху перейшла багато захмарених днів і ночей, а також довгих, довгих років. Про це трудно розповісти, це можна тільки відчути.
Ось кілька далеко неповних біографічних даних. Олександра Куць народилась 9 березня 1900 року в Ярославі, Західня Україна. З дати народження бачимо, що Олександра пережила Першу світову війну й українські Визвольні змагання у вісімнадцятому році. Звичайно, це не залишилось без впливу на її формування і кристалізацію юнацької душі. Батьки Олександри дали їй глибоке родинне і релігійне виховання. Олександра була свідома своїх завдань і вийшла заміж за адвоката у Глинянах — Миколу Куницького.
Подружжя Куницьких Господь нагородив двома синами — Богданом і Романом, що їм батьки дали родинне і релігійне виховання й освіту. Обидва сини були членами ОУН, а коли під час Другої світової війни формувалась українська народня самооборона, а згодом Українська Повстанська Армія, то вони стали одними з перших бійців.
На жаль, і Олександрі з мужем Миколою Куницьким довелось долучитись до великого ісходу з рідних земель і піти у напрямі на Захід, залишаючи на рідних землях своїх синів у рядах УПА. Ця розлука з батьківщиною і своїми синами для подружжя Куницьких була дуже болючою. Це рана, що ніколи не гоїться. Такою, незагоєною, вона залишилась для покійної Олександри до кінця її життя.
Олександра і Микола Куницькі пройшли переходові роки у таборах Німеччини, але завжди з надією побачити своїх синів або хоч почути вістку від них. Шлях подружжя далі простелився у далеку й гостинну Америку. На жаль, небо для Олександри Куницької тут не прояснилось надовго, бо в дуже скорому часі Олександра втратила свого друга в житті — мужа Миколу. Покійна, також до кінця свого життя, не діждалась цієї радісної хвилини — зустріти своїх улюблених синів Богдана і Романа, ані почути вістки про них. Вони обидва загинули у безпосередній боротьбі з ворогом — більшовиками. І так для неї захмарилось небо назавжди. Доля її одягнула у шати жалоби, що їх вона рідко позбувалась.
У нашому зближенні я пізнав Олександру як надзвичайно інтелігентну, чесну, милу й шляхетну жінку. Покійна не раз мені нарікала й підкреслювала, що ось ця самота її добиває, хоч вона від неї втікає… Вона намагалась її позбутись, вбити, забути у щоденній молитві, праці для української громади, для Марійської Дружини при церкві св. Юра, згодом у праці для Українського Патріярхального Т-ва і в журналістичній праці, дописуючи до журналів «Світло» і «Патріярхат».
В її статтях пробивалось глибоке відчуття материнського ліризму, що випливав з її ніжної настанови. Вона також на протязі деякого часу очолювала Марійську Дружину і своїми доповідями й розвагами осмислювала її релігійну працю. Олександра до всіх ставилася з увагою, респектом і пошаною. Була віддана в праці й жертвенна. З своїх невеликих фінансових заощаджень вона жертвувала на церкву, на українські установи й українську пресу. Не багато сама мала, але й тим ділилась. Вона не раз говорила, що не може собі дозволити, щоб також не дати своєї пожертви на різні потреби.
У критичних моментах допоміжними для неї були панство Прокопи, д-р Мирослав, а зокрема пані Люба. В останній період життя Олександри нею займались, її доглядали, полагоджували всі справи, включно з переведенням похорону, панство Секрети, а зокрема Анна Секрета, за що їй належить велика подяка.
У похоронах, крім сестри, членів Українського Патріярхального Т-ва та Марійської Дружини, крім близьких та знайомих взяла участь родина покійної, по мужеві, Сітницькі й Куницькі.
Під час похоронних обрядів у похоронному заведенні Яреми покійну прощали: від Марійської Дружини пані Сидорак і від Українського Патріярхального Т-ва автор цих рядків, а у церкві св. Юра — о. Лаврентій. У покійній Олександрі її старша сестра Стефанія Слюзар, вже дуже старенька, втратила милу сестру, українська громада — члена муравлиної праці, а управа Українського Патріярхального Т-ва — прикладного, милого, працьовитого і товариського члена. Покійну похоронено на цвинтарі св. Івана на Квінсі — Нью-Йорк.
І так у моїх очах покійна відійшла у Божу Вічність, серед захмареного неба, щоб там, де немає болю і печалі, а життя вічне, зустріти своїх синів Богдана і Романа та мужа Миколу, шляхетно-ніжна, сповнена самоти й болю «жінка в чорному» — Олександра Куницька. Хай їй американська земля буде легкою, а пам’ять про неї залишиться у наших молитвах надовго між нами.
Микола Галів
