Без сумніву, треба вітати людину чи людей, які мають відвагу публічно визнати свою помилку чи свій нетактовний крок. Справді, це рідко трапляється, коли такий факт має місце, його належить привітати. Здавалось нам, що заява Ігоря Калинця належить до того типу заяв. Знаємо Ігоря Калинця як вдумливого і талановитого поета ще з тих застійних часів, це нас утверджувало в тому, що його заява, у якій ішлось про його відтягнення підпису від «Відкритого листа», який підписала низка визначних політичних діячів, науковців і діячів української культури, між якими був також підпис Ігоря Калинця. Зацікавлених змістом «Відкритого листа», що був звернений до Президента України та ієрархів Українських Православних і Греко-католицької Церков, відсилаємо до журналу «Патріярхат» за місяць грудень.
Редакція одержала вістку вже скоріше, що Ігор Калинець відтягнув свій підпис з-під «Відкритого листа». Не маючи до цього ближчих інформацій, ми цю справу промовчали. Це заставило нас ще і ще раз прочитати цього листа, і ми не могли нічого знайти такого, що було сказано неправильно, чи тим подібного. В останньому часі ми одержали газету, що з’являється у Львові, «Мета», що є офіціозом Львівської Архиепархії Української Греко-католицької Церкви, за 28.11.1993 p., де була надрукована заява І.Калинця.
На цьому місці не будемо переповідати заяви Ігоря Калинця, бо ми її нижче друкуємо, щоб кожний міг собі виробити свою власну опінію. Без найменшого сумніву, кожний відкритий лист чи заява ніколи не вичерпують цілости проблеми, все можна додавати і також віднімати, це річ впорядника даного документу, а згодом тих, що його підписують.
До того всього можемо сказати наступне, якщо справді Ігор Калинець щиро признається, що зробив помилку, підписавши відкритого листа, то маємо великий сумнів щодо його помилковости, але це його справа стверджувати свої почування.
Якщо ми сумніваємось у помилковості підпису, на що ми також маємо право, то у нас немає найменшого сумніву в тому, що дефінітивною помилкою Ігоря Калинця було не складення своєї заяви під назвою «Чуюся винним перед своєю Церквою», не довівши, в чому ця вина полягає? Чи часом тут не забагато сказано, бо ж у якому світлі залишає своїх співтоваришів, які підписали цей документ? Дивно, як можна чутись винним супроти своєї Церкви і в той же час дивитись на своїх товаришів, що разом з ним підписали, як непокаяних «грішників», бо ж вони не каються.
Із заяви випливає, що причиною його вини супроти своєї Церкви було те, що цього листа звернено до Президента України, бо, мовляв, він є «неприхильний» до УГКЦеркви. Не будемо тут сперечатися, чи Президент є прихильний, чи неприхильний до УКЦеркви, але ми знаємо дещо протилежне до сказаного. Незалежно від цього, чи Президент прихильний, чи неприхильний, нашим обов’язком є у першу чергу звертатись до Президента. Коли звертається Президент України в такій чи іншій справі, має своє значення. І. Калинцеві може Президент не подобатись, може його не любити з таких чи інших причин, але не слід забувати, що коли голова держави звертається до папи чи якоїсь іншої установи, це має свою вимову.
Нас ще більше здивувало, коли І. Калинець пише у своїй заяві: «…Але Ватикан дав нам можливість відсвяткувати 1000-ліття Хрещення України-Руси, утверджуючи нашу Церкву…», Мабуть, тут І. Калинець не знає, що він говорить, коли пише, що Ватикан дав нам можливість святкувати й утверджувати нашу Церкву. Ватикан не мав потреби давати нам жодної можливости святкувати наше тисячоліття хрещення Руси-України. Це було рішення Синоду нашої Церкви, Ватикан, а точніше Апостольська Столиця, піддержала нашу ініціятиву відзначення святкування, а Папа Іван-Павло II включився і разом з нами відзначав тисячоліття хрещення Руси-України. Українська діяспора й українські паломники, що прибули на святкування до Вічного Міста — Риму, яких було від дев’яти до одинадцяти тисяч, сподівались зі сторони Апостольської Столиці чогось особливого, якщо не визнання патріярхату УКЦеркви, то хоч піднесення до лику святих Слугу Божого Андрея і тим задокументувати й утвердити цю неповторну дату в історії нашої Церкви й українського народу. На жаль, наші сподівання розвіялись з димом. Про яке утвердження нашої Церкви І. Калинець говорить, трудно сказати. Власне на протязі довшого часу наша Церква змагалась проти деяких ватиканських сил, які намагались, щоб наша Церква розплилась у чужому морі, а не утверджувалась наша Церква сама своїми силами. Тоді у Ватикані віяло іншими вітрами. Остполітік не переставала діяти і діє посьогодні. Не потрібно нікого переконувати про утвердження нашої Церкви. Ми бачимо, як Ватикан утверджує нашу Церкву на Закарпатті чи навіть у сучасній Польщі. Тут можна багато ще назвати, але це вистачає, щоб побачити, що І. Калинець підібрав непереконливі аргументи для відтягнення свого підпису, а може, основного, чому він відтягнув свій підпис, не назвав!
Тому ми стоїмо на становищі, що сумніваємось у помилковості його підпису, але без найменшого сумніву твердимо, що заява І. Калинця, яку друкуємо нижче, була справді не тільки помилкова, але вона увела читача в блуд.
Микола Галів
