Під такою назвою з’явилась стаття о. д-ра Івана Музички у двох числах журнала «Патріярхат» за грудень 1995 і січень 1996 pp. Стаття цікава й викликає інтерес у читача. У ній порушено дуже важливе питання, а саме проблему мирян. Це тим більше важливе й цікаве, що це питання порушує священик. Дотепер цього питання не порушувалось, а зокрема зі сторони священиків. В історичному минулому роля мирян була більш видною у нашій Церкві, ніж у латинській Католицькій Церкві. Під сучасну пору миряни є краще трактовані у латинській Католицькій Церкві, як у нашій. Під тим оглядом о. І. Музичка порушив багатовікову цілину, відкриваючи ролю мирян у нашій Церкві, як дуже важливе питання. Отець Музичка бачить і підкреслює, що миряни є одним з дуже важливих компонентів живої Христової Церкви. Бож відомо, що Христова Церква складається з мирян, священиків і владик. До речі, це є концепція Вселенського Собору Ватиканського — Божий Люд. Звідси випливає похідна, якщо миряни є одним з складових і дуже важливих чинників у Церкві, бо без мирян немає Церкви, то вони повинні мати не тільки обов’язки, але й права. Власне ці права мирян порушив на своєму форумі Вселенський Собор Ватиканський II і сказав, що миряни у Христовій Церкві мають мати не тільки обов’язки, але і свої права.
На жаль, під тим оглядом, як також іншими, свого часу писав о. д-р Іван Гриньох, що для наших владик Вселенський Собор Ватиканський II не відбувся. Роля мирян у нашій Католицькій Церкві залишилась такою, яка була колись, себто обмежена до послуху, молитви і складати свої пожертви без жодних прав. Фактично провід нашої УКЦеркви, себто владики, не займались проблемами мирян і не прислухались до їх голосу. Щоб ніхто не подумав, що таке твердження не має свого покриття, то нагадаю, що зорганізований мирянський рух, а також журнал «Патріярхат» все перед Синодами владик УКЦеркви висував свої думки, пропозиції і сугестії для розгляду синодальним отцям. Можна по-різному підходити до цих питань, були вони менш чи більш доречні, але ні одного разу ці питання не були поставлені до програми нарад Синоду і їх не тільки не обговорювалось, але і не згадувалось. На жаль, ці питання мирян залишились голосом вопіющого у пустині.
Ось візьмім до уваги останній Синод владик УКЦеркви, що відбувся у листопаді 1995 р. у Римі. Не мали ми нагоди читати якогось офіційного комунікату, який би інформував про перебіг нарад, і властиво, що там вирішено. Дещо ми подавали у попередніх числах, що нам вдалось з різних приватних джерел одержати. У газеті «Церква і Життя», що з’являється у Австралії, за 11-17 грудня 1995 р. є інформація під назвою: «Синод затвердив комісії УГКЦ» і там же є вичислено аж чотирнадцять комісій, але між ними немає комісії, присвяченої мирянам. Чим це пояснити? Коли до цього додати цю голосну секретність наших Синодів перед мирянами і священиками, то матимемо повну картину сучасної дійсности.
Ставимо перед собою питання, чому така ізоляція у нашій УКЦеркві від мирян? Цих питань не підносить у статті о. І. Музичка? Це мабуть зрозуміло, бо мабуть він їх особисто не відчуває, але їх відчувають і бачать миряни. На жаль, цих проблем дефінітивно не відчувають і не бачать або не бажають бачити владики. Здасться нам, що деякі владики забувають про свою ролю в Христовій Церкві, де вони у першу чергу повинні служити, себто бути слугою слуг. На жаль, не раз це служіння перемінюється у володіння і своєрідну пиху гордости, що створює проблему ізоляції не тільки від мирян, але часом і священиків.
Факт зведення мирян до ролі молитись, слухати та складати пожертви мав погані наслідки у нашій УКЦеркві. Пригадаймо собі вагомий історичний факт. Ось цього року наша УКЦерква буде відзначати чотиристаріччя Берестейської унії. Правда, це рідко коли згадується, що вона, себто унія, відбувалась своєрідно засекречено від мирян. Миряни не були перед тим інформовані, як також належно не приготовані. В основному робилось секретно. Мабуть, ось ця секретність була одною з причин, що князь Острозький, який був за унією з Римом, але коли вона довершувалась, став проти. Незаперечним залишився факт, що миряни в основному унії не прийняли. Про наслідки немає потреби тут говорити, але коли б цього було не сталось, то добра інтенція владик, щоб з’єднатись під одним видимим головою Христової Церкви, мала б більші успіхи. Видасться нам, що наші владики все повинні пам’ятати про ці незаперечні історичні факти.
Можна до статті про ролю мирян поставити питання, а скільки є священиків і єпископів, які голосно так думають про мирян, як це випливає з статті о. Музички, який у своїй аналітичній статті так багато порушив проблем. Ось хоч би назвати: «Миряни є в Церкві, є Церквою і мають діяти в Церкві, бо вони мають бути активними членами в Церкві…». Дуже змістово сказано. Але огляньмось навколо і запитаймо самі себе, чи так є в практичному житті нашої Церкви. Рідко можна завважити хоч будь-які спроби в цьому напрямі. Скільки є серед єпископів і священиків , які розглядають ролю мирян у такому аспекті, як вагомий чинник в Церкві? На превеликий жаль, є дуже мало, одиниці.
Правда, о. Музичка не згадує важливого факту, а саме, що неділь і свят у році є менше, як буднів. Отже, миряни переважно зустрічаються у неділі і свята з священиками, а у дуже виняткових випадках, з приводу особливих подій, з єпископами і то під час св. Літургій. Це є зустрічі на віддаль. Миряни, бажають того чи ні, є примушені вислухати проповіді, бо ж не випадає виходити з церкви. Пригадую собі, що у «Шести заповідях церковних» була друга заповідь, у якій говорилось: «В неділі і свята у св. Літургії брати участь» у деяких молитовних в Україні тут додавалось вислухати проповіді. Такий додаток був мабуть потрібний, бо під час проповіді курящі виходили на перекур.
Знову ж виринає питання, чи священики приготовляються до проповідей? Не раз приходиться слухати проповідей, які у слухача викликають невдоволення, бо проповідник ще раз по-свойому переповідає прочитане Євангеліє або говорить щось таке та ще до цього з великим патосом, не відчуваючи, що він говорить, любуючись своєю «красномовністю». Миряни, які наставлені почути живе слово, думку про Христову Церкву, у таких випадках більше грішать. Дуже часто проповідники не беруть до у ваги, що сучасний мирянин є інший, як був у минулому. Сьогодні миряни є освічені і високоосвічені і є глибоко віруючі. Йому, себто мирянинові, не потрібно патосу і безглуздого красномовства, він потребує справді Божої благовісти, а Христова Церква — це невичерпне джерело, з якого можна черпати і духовно кормити мирян.
Уявіть собі на хвилину, якщо б такий проповідник мав публічний виступ, то напевно, удруге на його виступ не з’явились би слухачі. До церкви миряни приходять, бо це є їх обов’язок, бо вони відчувають потребу спільної молитви, якою є св. Літургія, під час якої відбувається безкровна жертва св. Євхаристія. Отже священик не потребує турбуватись, що миряни не прийдуть до церкви. На жаль, це не є винятки. Чи застановляються над тим священики, чи думають про те владики? Поруч того варто собі поставити питання, чому протестанти, баптисти іі інші секти мають успіх в Україні? Бо вони мають добрих проповідників. Варто це взяти до уваги у житті нашої Церкви.
Дозволимо собі навести слова о. І. Музички з його статті, де говориться:
Чому я згадав про рух за патріярхат в нашій Церкві? Цей рух створив сумний конфлікт між мирянами і нашою ієрархією і тим поставив собі у своїй діяльності велику перешкоду в нашій дійсності. Якщо дальша сьогоднішня діяльність наших мирян не є на висоті своїх завдань і можливостей, то тільки тому, що миряни опинились осторонь ієрархії, не знайшли з ними не лише спільної мови, але не спромоглись разом, як це діється в світі сьогодні, сісти до столу до спільного діялогу. Поділили себе муром, а поділена сила ніколи не буде мати повної і потрібної сили. УПСО властиво не с визнане нашим єпископатом. Толероване. Це могла б бути окрема тема до роздуми, але згадую про те тільки тому, щоб вказати на трудність, яка виникла у діяльності наших мирян. (Підкреслення М. Г.).
У дещо добі ііі цитаті багато сказано, і про дещо з того можна сперечатись. Чи справді мирянський рух створив «сумний конфлікт»? Треба сказати, що на Заході, у вільному світі після каторги і знущань з’явивсь глава УКЦеркви Блаженніший Митрополит Йосиф Сліпий. Чи миряни тому винні, що не всі владики пішли за своїм главою, а прислухались до ватиканських творців відомої «остполітік». Миряни стали тією силою, що піддержала Блаженнішого Йосифа. Отже не миряни створили конфлікт. Варто б собі пригадати «двоязичіє» деяких наших владик у той час. Варто б пригадати листа Блаженнішого Йосифа до Митрополита Максима Германюка, який опублікувала д-р Марія Клячко під заголовком «Нарід має право знати». З листа виразно випливає, що не миряни створили «сумний конфлікт».
Якщо справді діяльність мирян не виявилась «на висоті своїх завдань», то чи справді це вина мирян? Відповідаючи на це питання, можна б сказати, що на це є відповідь, вище сказана про рівень проповідей. Крім цього миряни не можуть зайняти місця на амвоні, яка є незаперечним монологом. Бажалось би, щоб між мирянами і священиками і також єпископами був діялог. Церковний монолог у неділі іі свята не може вирішити цих питань. На жаль, не можна назвати будьякого церковного форуму, на якім відбувався діялог з мирянами. На жаль, приходиться підкреслити ще раз, що у нашій Церкві існує перманентний монолог. Виняток може бути тільки тоді, коли ж ідеться про матеріяльний бік справи.
На питання, чому миряни залишились осторонь ієрархії. Тут слід поставити справу ясніше, що, як пише о. Музичка, причиною того був «сумний конфлікт». Тут напрошується на питання поставити питання, а коли ієрархія була з мирянами? Чи до того т. зв. «сумного конфлікту» було інакше, чи можна назвати конкретно якісь акції, зустрічі, розмови, наради? Зрозуміло, о. Музичці не було зручно сказати, що ієрархія стала осторонь мирян? Можна б назвати, скільки миряни звертались до наших владик, чи вони були вислухані? Цікаво було знати, а як мається питання спілкування ієрархії з священиками, чи на цьому відтинку все є, як повинно бути? Ось навіть на останньому Синоді УКЦеркви, що відбувся у минулому році у Римі, миряни були поставлені осторонь, про що вже вище сказано. На жаль, для нашої ієрархії не існує проблеми мирян, для них це питаня є вирішене. Факти говорять самі за себе. Тут треба підкреслити, що не всі владики стоять на становищі осторонь мирян. На цю тему можна б ще багато сказати але цього вистачає, щоб побачити проблему. Зрештою, нераз можна почути терпкі слова з церковних амвон у сторону грішників і тих, що не приходять до церкви, але, на жаль, вони того не чують, бо їх немає. Боїмось, що таке саме може статись із статтею о. Музички і цією, що їх не будуть читати ті, які повинні першими прочитати.
Дякуймо Всевишньому за те, що постав мирянський зорганізований рух, який поставив собі за ціль нести ідею св. п. Блаженнішого Йосифа патріярхату Помісної УКЦеркви. Вдячні о. Музичці за його цінну і на часі статтю, яка заставляє нас усіх думати над цими життєвими проблемами нашої Церкви. Було б добре, якщо ввесь Божий Люд, себто ієрархи, священики і миряни, прочитали постанови Вселенського Собору Ватіканського II про ролю мирян у Христовій Церкві.
Микола Галів
