Першу вістку про резиґнацію єп. А. Горняка я одержав телефоном — єп. А. Горняк зрезиґнував, без жодних ближчих пояснень, за винятком того, що тимчасовим адміністратором екзархату буде Владика Михаїл Гринчишин з Франції. В останній хвилині мені вдалося цю вістку подати до журнала «Патріярхат» за листопад. Цю вістку майже всі прийняли з радістю і до деякої міри з признанням для єп. А. Горняка, бо сподівалися, що це він зробив з власної ініціятиви для добра УКЦеркви і вірних у Великій Брітанії, що їх подавляюча частина від дванадцяти років опинилась без належної духовної опіки.
На жаль, дійсність була іншою, бо єп. А. Горняк не думав сам резиґнувати, хоч бачив, що іншої розв’язки немає. Правдоподібно він не був спроможний усвідомити того, що з ситуації, яку він сам спричинив і на протязі дванадцяти років не зумів її направити, не було іншої розв’язки, тільки резигнація. Напевно йому не йшлось про добро Помісної УКЦеркви і спасіння людських душ, але в першу чергу про його особисте «я». Іншого пояснення для цього не можна знайти.
Переді мною, на редакційному столі, лежать документи у справі резиґнації: «Комунікат з єпископської канцелярії Апостольського Екзархату у Великій Брітанії» — українською мовою, Пресовий комунікат — по-англійському, Комунікат для радіо і преси, особистий комунікат єп. А. Горняка на п’ять сторінок і деякі пресові витинки з надрукованими пресовими комунікатами в англійській пресі. У всіх згаданих документах підкреслено й наголошено, що єп. А. Горняк не зрезиґнував з власної ініціятиви, з власної волі, але на усну вимогу Папи Івана-Павла II, яку йому також доручено письмово через Східню Конґреґацію префектом, кардиналом С. Лурдузамі. До речі, в іншому місці журнала надруковано згаданий комунікат в українській мові.
Той факт, що єп. А. Горняк зрезиґнував на вимогу Папи Івана-Павла II, кидає зовсім інше світло на цю справу. Чомусь і сам єп. А. Горняк, і його канцлер, о. С. Вівчарук, який також чимало причинився до загострення того конфлікту, особливо підкреслюють й наголошують, що резиґнація відбулась на вимогу Папи Івана-Павла II. Цей факт не дуже добре говорить про єп. А. Горняка, бо йому про те, що він має зрезиґнувати, мусів сказати сам папа. Це вже не був вияв послуху, але виконання доручення, бо єп. А. Горняк не мав іншої альтернативи.
Канцлер єп. А. Горняка старався у ним підписаному Комунікаті пояснити, що, мовляв,«Владика Августин, ЧСВВ, зі своєї власної волі чи ініціятиви не вніс згадану резиґнацію, бо він не був і не є наємником, (!) щоб втікати і залишати повірене йому Христове Стадо…». Наївне і примітивне пояснення, бо єпископ вже стада не мав, воно розбіглося, воно покинуло його. Мабуть, він неспроможний був його вдержати. Чомусь цього канцлер не міг чи не хотів побачити і зрозуміти. Все це підтасовується — дивіться, мовляв, який єп. А. Горняк послушний! Поставмо риторичне питання: чи міг єп. А. Горняк не послухати Папи Івана-Павла II? В цьому випадку в нього не було іншої можливости.
Цікаво, що нічого не згадується про послух єп. А. Горняка до установи УКЦеркви, якою є Священний Синод Українських Єпископів, чи глави нашої Церкви, Патріярха, чи, як це слово не подобається, то Верховного Архиєпископа, Блаженнішого Мирослава-Івана? З цього випливає, що для єп. А. Горняка український церковний провід і його рішення були неіснуючими. Як в такій ситуації можна вимагати послуху, пошани для себе, а в той самий час не пошанувати своїх церковних зверхників. В такому контексті резиґнація єп. А. Горняка є дуже сумним явищем, бо це не був жодний вияв послуху. Знаємо, що Східня Конґреґація для східніх Церков є папською інституцією. Рішення, що виходило з цієї інституції, було папським, а чи єп. А. Горняк послухав?
Єп. А. Горняк у своєму п’ятисторінковому з’ясуванні багато чого написав, що навіть не межувало з правдою, але про це не варто сперечатись, ні полемізувати, хай це залишається для історії. Можна б про це писати й аналізувати, але для цього шкода часу, бо воно вже не поверне втраченого.
Наша невимовна щира подяка належить Святішому Отцеві Іванові-Павлові II, що по так довгому часі розв’язав дуже складне питання вітки Помісної УКЦеркви у Великій Брітанії. Радіємо, що наші брати й сестри у Великій Брітанії вже будуть мати духовну опіку і не будуть більше остракізовані.
На закінчення слід відмітити, що не можна розв’язки цього болючого конфлікту розглядати у площині «хто виграв, а хто програв», бо, на нашу скромну думку, немає виграних і немає програних, але на цьому найбільше втратила наша Помісна Українська Католицька Церква. Це була коштовна лекція, за яку наша Церква дорого заплатила і якої ми не повинні забувати. А тепер стараймося спільними силами у дусі братньої й Христової любови загоїти сильно роз’ятрені рани вітки нашої Церкви у Великій Брітанії.
Микола Галів
