Християнський воїн у поетичному світі українського бароко

Українське лицарство ранньомодерної доби (XVI–XVIII ст.) усвідомлювало свою місію в загальній перспективі antemurale christianitatis¹ – східного передмур’я християнської Європи. Шляхетні нащадки княжих і боярських родів пишалися служінням Польсько-Литовській державі, яку вважали оазою демократії та віротерпимості. На півдні грізною небезпекою зводилася Османська імперія, що перетворила на своїх сателітів Кримське ханство та румунські князівства. Втікачі зі сходу приносили жахливі історії божевільного терору Івана Грозного та дивовижних маніпуляцій московських правителів із державною Церквою, в якій за ксенофобічною риторикою та забобонними звичаями щодалі менш помітним ставав християнський субстрат.

Унікальний статус різноетнічної шляхти як єдиного державотворчого стану в Речі Посполитій², де після згасання династії Ягеллонів навіть посада короля стала виборною, потребував переконливої мотивації. Виняткове право шляхти на порядкування державою обґрунтовувалося її лицарським покликанням: обов’язком захисту держави від ворогів, успадкованим від предків. Нобілітація, тобто юридичне надання шляхетських прав, спершу належала до компетенції короля, а з 1578 року перейшла до вального (загальнодержавного) сейму. Нащадки ж руських князів і бояр, а часом і дружинників, здобули цей статус із входженням до складу Корони Польської та Великого князівства Литовського. Станова субкультура шляхти плекала ідеал волелюбного воїна, сенсом життя якого є захист християнської вітчизни від зовнішніх і внутрішніх ворогів, руйнівна діяльність яких загрожує системі цінностей аристократичної республіки.

Наприкінці ХVI – на початку XVII століття цей ідеал в очах української шляхти втілював насамперед князь Костянтин Василь Острозький. Уже в найдавніших друкованих віршах українською мовою, якими розпочиналася Острозька Біблія 1581 року, він прославляється як мужній воїн, котрий

Крѣпко побѣждал различных съпостат полки

И разгонял с короны драпѣжныа волки3.

Супостатами й хижими вовками, що зазіхали на коронні землі, виступають тут і кримські татари, і Москва, захоплений якою Чернігів намагався повернути коронний острозький князь. Але ворогами Костянтина Василя Острозького ставали й запорозькі козаки, коли 1591 року вибухнуло повстання Криштофа Косинського. Перемігши бунтівників під П’яткою 1593 року, князь змусив провідника повстання особисто віддати йому знак покори:

Він приборкав бунти недостойні.

За справедливих воює Господь, і у хвилях бурхливих

Крутить у вирі страшнім фараонові він колісниці,

Обраних ними отаманів кидав у води стигійські.

Є ж Бог, є месник за злочини й кара за всі злодіяння4!

Оспівуючи цю перемогу, придворний поет острозького князя Симон Пекалід ставить звитяжця поряд із його батьком, на честь якого Костянтин Василь Острозький узяв собі друге ім’я, героєм битви під  Оршею, де московські війська зазнали жорстокого розгрому:

Що ж? Закривавлений меч славних воїв пізнав ти, москалю,

Й зараз тікаєш кудись? Від гніву богів утікає

Військо розбите! Ось після поразки валаха й татарів

В Марсових битвах звитяжних і спалення сіл їх нещасних

Зараз поліг вже москаль, що відомий в широкому світі5.

Внутрішній розбрат, що знесилює Річ Посполиту перед обличчям східних деспотій, трактується поетами як небезпека, суголосна чужинецькому вторгненню. Старший брат козацького ватажка Северина Наливайка Даміян, котрий служив при дворі князя Костянтина Василя Острозького, відкривав «Октоїх», виданий у Дермані 1604 року, традиційним геральдичним віршем на герб князя-мецената. В цьому гербі знайшли місце геральдичні символи литовської династії Гедиміновичів і руської Мономаховичів, від яких острозькі володарі виводили свій родовід: «Погоня Литовська» (вершник з мечем) і «Погоня Руська» (вершник зі списом). 

Узброєный рыцеру, з голым мечем, готовый до бою,

Абы отчизна и Реч Посполитая была въ покою,

На прудком кони c копѣєю и з мечем стоиш в гербѣ,

Такъ тя видано пред тым в полю, кóждый то носить ве лбѣ.

Для тых теды двох причин того меча уживай,

Домовых звад утѣкай, приватных кривд занедбай.

Ово згола: альбо ты звѣтяж, альбо сам умри смѣле

За Реч Посполитую, абы тя споминано миле6.

Прудкий кінь, спис і меч трактуються поетом як нагадування про лицарську місію нобілітованого носія герба: бути оборонцем Вітчизни від зовнішніх небезпек, не піддаючись спокусам застосування зброї для вирішення внутрішніх конфліктів. Для брата лідера недавнього повстання дуже промовисті акценти. Хоча вони стосувалися не тільки бунтівної козацької верстви: назрівав конфлікт і в суспільних елітах, який 1606 року вибухне рокошем Зебжидовського, спрямованим проти короля Сигізмунда ІІІ Вази. 

У цей час поява претендентів на московський престол («Лжедимитріїв») спонукала польську й руську шляхту разом із козацтвом вирушити на схід із надією змінити непередбачуваного сусіда на партнера в цивілізованих міждержавних стосунках. Тисячі воїнів взяли участь у боях. Восени 1610 року наші війська тріумфально ввійшли у Москву. Однак сподіваної зміни тамтешнього режиму не сталося. Зі «смутних часів» Московське царство вийшло ще більш агресивно антиєвропейським і ксенофобським. Хоча звитяжний похід на схід збагатив українську поезію новими асоціаціями. Вміщуючи в частині накладу «Євангелія учительного» (1619), до речі, згодом забороненого в Московському царстві, герб князів Корецьких («Погоню Литовську») Кирило Транквіліон Ставровецький супроводив його сміливою епіграмою, в якій доповнив образ переможного лицаря картиною понищених ворогів:

Непріателѣ перхають розтрѣляне,

Трупы всюды, поля кровю полляне7.

Мотив переможного пориву до ворожої столиці тріумфально лунає і в панегірику-некролозі гетьманові Петрові Конашевичу Сагайдачному, нагадуючи про зухвалий похід запорозького війська 1618 року на допомогу королевичу Владиславу, майбутньому королеві, котрий зупинився на чолі коронного війська під Москвою і потребував підкріплень. Завдяки цьому походові 1618 року вдалося укласти Деулінське перемир’я і повернути Речі Посполитій Чернігівсько-Сіверську та Смоленську землі.

Пулночныи тыж краи будуть памятати

Долго єго мужество, бо ся им дал знати,

Великого звитязства там доказуючи,

Мѣста и городы их моцныи псуючи8.

 А на пограниччі Речі Посполитої та Молдовського князівства розгортається масштабне протистояння з потужною армією Османської імперії, готовою до вторгнення на українські землі. Зустріч ворожих армій у Буші 1617 року вдалося залагодити мирним договором, але вже 1620 року війська знову зійшлися біля села Цецора, де польсько-литовсько-руське військо було розгромлене. На́тхнена перемогою, Османська імперія вирушає на завоювання Речі Посполитої. Захистити країну від вторгнення дозволила збройна участь у вирішальній битві під Хотином 1621 року запорозького козацтва на чолі з гетьманом Петром Конашевичем-Сагайдачним. Сам гетьман був поранений і помер 1622 року в Києві. На поминальні врочистості Касіян Сакович написав панегірик-некролог, де прославлення померлого гетьмана сполучалося з декларуванням лицарської гідності запорозького козацтва, а отже, його права на привілеї нобілітованого стану.

У декламаціях дев’ятнадцятьох студентів не тільки нагадуються епізоди життя Сагайдачного, але й вибудовується ретроспективний контекст, у якому спочилий герой ставиться поряд із Александром Македонським і переможцем хрестоносців Саладіном – власне, Салах ед Діном, султаном Єгипту, якого європейські лицарі шанували за шляхетне ставлення до ворогів. Походи Сагайдачного в турецькі володіння, румунські князівства, Лівонію, Московське царство мотивуються шляхетною метою: захисту Вітчизни, звільнення невільників. При цьому зазначається, що під час походів гетьман застерігав від грабунків і наказував з пошаною ставитися до церков. Він помирає по-християнському: сповідається, приймає Таїнство оливопомазання,  причащається Святих Таїн, заповідає майно на шпиталі, церкви, школи, монастирі.

Та річ не в самому лише гетьмані. Герой панегірика набуває функцій репрезентанта всього козацького стану, свідчення його лицарських чеснот. Публікуючи панегірик, Касіян Сакович вміщує на початку герб запорозького козацтва – щоправда, позбавлений характерних геральдичних символів, але промовистий у фігурі озброєного шаблею та мушкетом воїна. Потрібні акценти розставлено в геральдичній епіграмі:

Ґды мензства запорозцов кролеве дознали,

Теды за герб такого им рыцера дали.

Который ото готов ойчизнѣ служити,

За волность єѝ и свой живот положити9.

Отже, прийняття королем запорожців до військового реєстру трактується як формальне визнання  їхньої лицарської гідності, а це нібито відкривало перспективу до надання їм прав і привілеїв, належних нобілітованій верстві. Бо ж чесноти символічного лицаря відповідають шляхетському ідеалові: жертовне служіння Вітчизні, готовність віддати за неї життя. А в передмові до віршів ціннісні засади козацького служіння викладаються мовою шляхетського кодексу честі. Запорожці прагнуть здобути «золоту вольность», захищаючи на полі бою Вітчизну й короля, вірно служать їм, виявляють у війнах мужність, на шкодуючи пролити кров, звільняють із турецької неволі бранців, служать Речі Посполитій заслоною від татар і турків, а до того ж міцно тримаються віри предків. «Зацноє рыцерство», представлене гетьманом, «который справ рицерских дѣлностю всюды слыл»¹⁰, визнає відтак над собою одного пана – короля і вважає себе як лицарський (тобто привілейований) стан, вільним від «вшеляких податков и судов». А своїх предків воно шукає в княжій дружині, яка з Олегом штурмувала Константинополь, а потім хрестилася з Володимиром Великим.

Наступні десятиріччя показали хисткість ілюзорної гармонії лицарського служіння сюзеренові та відстоювання власних станових інтересів, приховуваних за популістським гаслом боротьби за «старожитну віру». Цікаво, що вже після перших успішних походів Богдана Хмельницького (1649) в його оточенні з’являється вірш, де гетьман і його вірний соратник Іван Виговський постають вірними підданцями короля Яна Казимира:

В роськом роді кроль єст найяснійшим паном,

Ґди двоє денниці світять Богдан з Іоаном11.

Виграні Хмельницьким битви досить химерно інтерпретуються як служіння Вітчизні й королеві, а їхньою метою є здобуття свободи віровизнання та вольностей запорозькому війську, а відтак утвердження миру та злагоди в Речі Посполитій. Герб, присвоєний Хмельницьким, – «Абданк», у якому над подобою літери W здіймався хрест, що його легенда виводить із перемоги краківського шевця над драконом з-під Вавеля¹², постає багатозначним свідченням шляхетської гідності гетьмана й знаку його лицарського служіння. Здобуті ж символи гетьманської влади дещо парадоксально зображуються нагородами короля за лицарську службу:

Так по-рицерську Богдан услугуєт,

Же за послуги кроль єму даруєт

І в руки булаву – значить звитязства,

До рук і корогов – знак певний звитязства.

През Богдана дал Войську кроль вольнóсті,

Так Богдан кролю дал ся з повольнóсті13.

Аби зрозуміти логіку невідомого автора, варто врахувати, що в Речі Посполитій рокош, шляхетський бунт проти короля, дозволявся правом, зокрема, закріпленим у Генрихових артикулах 1573 року, як форма захисту своїх прав і свобод у разі виходу короля за межі своїх повноважень¹⁴. І доки козацьке військо не шукало іноземних союзників, не зважувалося на порозуміння з історичними ворогами Речі Посполитої, його походи ще якось можна було увібгати в широко трактований кодекс лицарської честі. Хоча навіть такий послідовний прихильник гетьманського устрою, як автор «Літопису Самовидця», закидає Хмельницькому порушення цього кодексу через пиху: мовляв, коли розголос про козацькі перемоги вийшов поза межі України й до гетьмана почали прибувати іноземні посольства, ці події «до болшаго заятрення и пихи гетмана Хмелницкого побужали, и задля того слушной згоди з монархою полским, як з паном своїм, не чинил»¹⁵.

Та ось козацьке військо порозумілося з історичними ворогами Речі Посполитої, лицарське протистояння яким століттями було джерелом прославлення шляхетських родин. Це ставить поетів перед важкою дилемою: в чому ж тепер шукати вияву християнської доблесті воїна? Епоха Руїни сприймалася сучасниками як трясовина, що засмоктує старі й нові мілітарні еліти в безодню братовбивчих чвар. 

Надзвичайно знаменна для цієї доби позиція Лазаря Барановича, поставленого на Чернігівського єпископа в рік смерті Хмельницького (1657). Баранович майстерно оволодів сумнівним талантом конформіста. Видавав свої проповіді церковнослов’янською мовою, супроводжуючи їх улесливими посвятами московським правителям, шукав протекції в Москві, не відмовлявся від її нагород і призначень. І в той же час як поет не переставав усвідомлювати себе в цивілізаційному просторі Речі Посполитої, писав грайливі вірші польською мовою, доволі прозоро натякаючи на потребу повернення єдності розсварених народів. Серед метафізичної лірики Барановича раз у раз виринають розпачливі мотиви самогубчого кровопролиття й заохочення до солідарного протистояння зовнішньому ворогові. Він із ностальгією згадує готовність шляхти віддавати життя за віру й додає:

Русин од ляха в тім не одстане –

За отчу віру до бою повстане16.  

У його віршах з’являється дивоглядна метафора кривавого моря, на яке перетворилася Україна. Людина борсається в цьому морі, ніби самотній човник, і гине, як муха в потоці. Відвернення згубної перспективи національного самознищення Баранович шукає в консолідації задля давньої мети захисту від спільного ворога, образ якого конкретизовано в Кримському ханстві, перетвореному на васала Османської імперії: «татарська тятива, що з турком разом на кров нашу хтива»¹⁷. Лише в оберненні зброї проти зовнішньої небезпеки він убачає шанс зупинити невгавні бунти:

Бий, але знай, що бити: татар лютих бийте,

Вдарте, не дайте змоги поганину вийти18.

Звернена на південь зброя дозволить здійснити й справжній лицарський подвиг – визволення бранців:

О славна Русь, рушниця

Хай палить туркам в лиця,

Братів  звільня доволі,

Що стогнуть у неволі19.

Саме в цій перспективі, відповідній духові хрестових походів, шукають сучасники шанс на повернення в майбутньому духу лицарської доблесті, очікуваного від нового гетьмана. Іван Мазепа входить у світ панегіричної поезії як новий Алкід, тобто Геракл, син Алкмени й Зевса. Майбутній наступник гетьмана Пилип Орлик у поемі «Руський Алкид» (1695) вибудовує тріумфальну візію підкорення Іваном Мазепою Причорномор’я:

Тому військ Запорозьких Геркулесе мужній,

Герйон впадає кримський під меч твій потужний!

Таки уже плине

Дніпро вільний, лине

І чин рицарський, бо меч в гордім хані

Ти топиш, гетьмане20!

А далі слідом за Кримом перед звитяжним українським Гераклом простягається історична Візантія, мрію про визволення якої від завойовників століттями виношували європейські лицарі.

Підхопив цей мотив і Теофан Прокопович, котрому як викладачеві поетики в Києво-Могилянській академії довелося влітку 1705 року писати драму «Володимир» на честь гетьманської візитації. В заключному вірші драми, складеному в формі видіння апостола Андрія Первозваного про майбутнє Києва, вводяться дві величні постаті: «власом убілен до зіла» митрополит Варлаам Ясинський і гетьман Мазепа, харизматичний вождь українського лицарства:

Другого же воїнську вижу бронь носяща,

всего пламенна, всего палимим горяща

гнівом. І вижу купно, како полки многи

вражія устрашаєт і ломить їм роги.

Вижу і се: вражія Магомета гради

трясуться пред ним, падуть, не чають отради21.

Щоправда, тут же в уста гетьмана вкладаються слова, якими він визнає себе васалом неврівноваженого московського правителя:

– Твоїм бути воїном велить ми, Андрею,

цар Петр, за помощію ратую твоєю22.

Мине ще чотири роки, і автор драми вірнопіддано оспівуватиме саме московського правителя, свого ж недавнього кумира зобразить «змінником неістовим», «ізвергом мерзким», котрий нібито «змінив царю і Марсу»²³. Входження у культурний простір деспотичної цивілізації, де губиться ціннісний зміст понять «гідність» і «свобода», кардинально переінакшує розуміння лицарства. Дуже вправно знайшовши собі місце в цьому просторі, Теофан Прокопович відмовляється зрозуміти логіку повсталого проти тиранії гетьмана і його соратників, від імені яких він напише жалісливий вірш «Запорожець кающийся». 

А частина запорожців і справді невдовзі стала на шлях порозуміння з імперською владою. За Лубенським договором 1734 року більшість січовиків залишили гетьмана Пилипа Орлика й перейшли під московський протекторат, одержавши за це певну видимість самоврядності на доволі великому терені: «Вільностях Війська Запорізького». І ось на різдвяні свята 1736 року в одній з інтермедій на сцену Києво-Могилянської академії виходить Козак, співаючи:

Піду знову на Січ-мати, піду долі вниз шукати.

Козацькая доле.

Козацькая доле!

Ачей буду потугою, а в москаля заслугою24. 

Тут же нагоджується й Москаль, разом з яким Козак береться бити Ляхів. Чітко окреслюється нова парадигма служіння колишніх лицарських станів імперським інтересам монархів, одержуючи за це певні преференції. Та авторитарна система Російської імперії цілком виключала правні гарантії лицарського стану. Коли зовнішня небезпека згасає, зникає потреба в захисниках. Передчуття катастрофи спонукала братися за перо розгублених апологетів козацтва в намаганні довести його вірність російській короні. Перекладач генеральної військової канцелярії (вищого органу управління Гетьманщиною) Семен Дівович 1762 року написав російською мовою полемічний «Разговор Великороссии с Малороссиею», виклавши в ньому ідеалізовану історію козацтва як лицарського  стану, наділеного привілеями королем Стефаном Баторієм. Герої Дівовича 

За отечество, веру и верность все бились.

В многих опасностях бесстрашии находились25.

Із очевидних міркувань протистояння Москві зводиться до індивідуального акту гетьмана Мазепи, натомість докладно розписуються причини того, що козацтво вчинило бунт супроти свого сюзерена, короля Речі Посполитої. Поряд із традиційним звинуваченням у насильному окатоличенні тут не бракує найфантастичніших кривд, яких нібито зазнавали козаки:

Начали ляхи к западной церкви приводить,

Несносны дани налагать, за недачу ж бить;

Козацких детей в котлах тиранско варили,

Женам сосцы отрезовали и мертвили.

И что только ко озлоблению вздумать могли,

Производили в деле: грабили домы, жгли.

Для того за такое нарушение церквей

И странное мучение козацких детей26.

Епічний опис перебігу Хмельниччини мотивує вихідну тезу: перехід під владу іншого монарха був добровільним, мотивованим переживанням кривд і забезпеченим силою власної зброї. Героїка минулого оберталася дуже прагматичним висновком: лицарські привілеї козацтва забезпечують правні гарантії для української військової еліти в Російській імперії.

Тривожні передчуття Дівовича справдилися вже за два роки. Восени 1764 року гетьманський устрій був скасований. Надходив час стрімкого інтегрування українських земель та їхніх мешканців імперськими структурами. Вже аж 1784 року з’явилися «Героїчні стихи о славних воєнних дійствіях войськ Запорозьких», автора якого, найімовірніше, звали Іваном, і належав він до духовного чину, живучи десь під Уманню. Епічний панегірик запорозькому козацтву оперує, як і Семен Дівович, «хозарським міфом» (фантастичним етногенезом козаків від хозар) і зображує Січ лицарським орденом, привілеї якому надали королі Сигізмунд ІІ Август і Стефан Баторій. Мотиви козацького бунту трактуються реалістичніше, як втрата лицарських привілеїв (поляки запорожців «мужиками… починили»), основний же акцент робиться на запровадженні унії, що надає бунтові релігійних мотивів:

Єще ж і віру зломивши

Гречеську! Унію ввели в Україну.

І так чистоє злато терпіло ізміну27.

Таким чином фатальний союз із Москвою виправдовувався захистом віри:

Україна ж іго лядське ізвергнула,

Под російським кровом мирно отдохнула.

Церкви от унії стали очищенні,

І російськой свято присовокупленні28.

А тим часом уже минуло дев’ять років після зруйнування Січі царським військом і оприлюднення указу «православної» імператриці Катерини ІІ від 3 серпня 1775 року, який проголошував: «Запорізька Січ остаточно зруйнована, з викоріненням на майбутнє і самої назви запорізьких козаків»²⁹. Стали очевидними згубні наслідки маніпулювання жупелом релігійних утисків на шляхах станового самоствердження. Але було пізно. Рештки козацтва були спрямовані на боротьбу з Кримським ханством і народами Північного Кавказу, а поетам наступної генерації лишалося тільки з ностальгією згадувати:

Так вічной пам’яті бувало

У нас в Гетьманщині колись,

Так просто військо шиковало,

Не знавши: стій, не шевелись30…

архиєпископ Ігор Ісіченко

1. «оплот християнства» (лат.).
2. Rzecz Pospolita – калька з лат. res publica («справа народу»).
3. Українська поезія: Кінець XVI – початок XVII ст. / Упор. Вікторія Колосова, Володимир Крекотень. Київ: Наукова думка, 1978, с. 61.
4. Українська поезія XVI століття / Упор. Василь Яременко. Київ: Радянський письменник, 1987, с. 215. Переклад Віталія Маслюка.
5. Там само, с. 211. Переклад Віталія Маслюка.
6. Українська поезія: Кінець XVI – початок XVII ст., с. 154.
7. Там само, с. 230.
8. Там само, с. 330.
9. Там само, с. 322.
10. Там само, с. 323.
11. Українська поезія: Середина XVII ст. / Упор. Володимир Крекотень, Микола Сулима. Київ: Наукова думка, 1992, с. 101.
12. Gloger Zygmunt. Encyklopedia staropolska. Warszawa: Wiedza Powszechna, 1985. T. 1, s. 1-2.
13. Українська поезія: Середина XVII ст., с. 102.
14. Rembowski Aleksander. Konfederacja i rokosz. Kraków : Ośrodek Myśli Politycznej, 2010. XXXVIII, [1], 576 s.
15. Літопис Самовидця /Підготував Ярослав Дзира. Київ: Наукова думка, 1971, с. 56.
16. Марсове поле: Героїчна поезія на Україні. Друга половина XVII – поч. ХІХ ст. / Упор. Валерій Шевчук. Київ: Молодь, 1989, с. 38. Переклад Валерія Шевчука.
17. Там само, с. 350. Переклад Валерія Шевчука.
18. Там само, с. 34. Переклад Валерія Шевчука.
19. Там само, с. 35. Переклад Валерія Шевчука.
20. Орлик Пилип. Конституція, маніфести та літературна спадщина: Вибр. Твори. Київ: МАУП, 2006, с. 483. Пер. Валерія Шевчука.
21. Українська література XVIII ст. Поетичні твори. Драматичні твори. Прозові твори. Київ: Наукова думка, 1983, с. 304.
22. Там само.
23. Там само, с. 31.
24. Українські інтермедії XVII–XVIII ст. /Вступна стаття Миколи Гудзія; підготовка тексту Леоніда Махновця. Київ: Вид-во АН УРСР, 1960, с. 106.
25. Українська література XVIII ст., с. 387.
26. Українська література XVIII ст., с. 389.
27. Там само, с. 79.
28. Там само, с. 83.
29. Рігельман Олександр. Літописна оповідь про Малу Росію та її народ і козаків узагалі. Київ: Либідь, 1994. С. 681.
30. Котляревський Іван. Поетичні твори. Драматичні твори. Листи. Київ: Наукова думка, 1982, с. 126–127.

Поділитися: